Виберіть сторінку

Незламні в рік незламності

Незламні в рік незламності

Ранок 24 лютого 2022 року докорінно змінив життя кожного з нас: відчуття, формат роботи та навчання, життя в цілому. Проте попри все, ми наповнили наше життя вірою у перемогу, знайшли сили та мотивацію для здійснення нашої основної місії – навчати й навчатися.

Сьогодні здобувачі першого та третього курсів ОП «Українська мова та література» факультету філології, психології та іноземних мов діляться з читачами своїм досвідом навчання під час війни. Надихнули нас до написання нарисів проєкти, запропоновані здобувачами нашого факультету: «Українській літературі бути» (автор – Анастасія Романенко), «Книги про  війну в Україні» (автор – Луїза Костюк), «Перо для України» (автор – Іоанна Риндюк).

Отож, ділимося своїми відчуттями та надією на краще на сторінках «Університетських вістей» ДонНУ імені Василя Стуса, ставимо на сторожі життя та почуттів СЛОВО, бо і в ньому є сила.

             Ніна Урсані, доцент кафедри української мови, теорії та історії української і світової літератури

НЕ СТАВИТИ ЖИТТЯ НА ПАУЗУ

Ось уже 9 рік триває війна на території нашої України, а з 24 лютого 2022 року щоденно лунають повітряні тривоги та чутно голосіння за полеглими героями, які віддали життя за свободу українців. Це жахлива ситуація, яка зламала долі багатьох, однак у нас немає іншого вибору, як протистояти агресору та виборювати своє право на життя. Ми повинні й надалі працювати, здобувати освіту та вірити у неодмінну перемогу.

Я хочу поділитися своїм досвідом навчання під час війни. Завдяки розвиненим технологіям, ми маємо можливість навчатися дистанційно, і хто, щоб не говорив, це чудова альтернатива у таких умовах, адже процес навчання, незважаючи ні на що, продовжується. Так, згодна, що багато мінусів, однак зараз головне – безпека кожного. Через дистанційний формат ми пропускаємо наше студентське життя, юність, адже майже всі говорять, що «студентські роки – найкращі». На жаль, такого відчуття зараз немає, бо навчання почало асоціюватися з ноутбуком вдома. Ми втрачаємо можливість соціалізуватися, адже якщо порівнювати виступ наживо в аудиторії та конференцію онлайн, то це різні речі, на мою думку. Періодично виходячи на очний формат навчання, часто присутній страх перед публічними виступами, адже ми не маємо такого досвіду і частіше бачимо просто іконки в Тімсі, а не живих людей. Вважаю, що це найбільший мінус. Але у цьому є і багато плюсів: не потрібно витрачати час на поїздки, є можливість зекономити на житлі, бо більшість студентів проживає вдома. Війна внесла в наше життя свої корективи, однак ми адаптувалися до нових умов: під час тривоги спускаємося у бомбосховище, якщо навчання очно, якщо ж ви перебуваєте вдома у цей момент, то пари обов’язково припиняються задля нашої безпеки.

Українці нація незламних: ми знаходимо рішення у будь-якій ситуації та намагаємося не падати духом, щоб не ставити життя на паузу. Я вірю, що перемога неодмінно настане, і ми відбудуємо нашу Батьківщину.

  Вероніка Несвята, здобувачка 3 курсу ОП «Українська мова та література»

ІЗ ЗАРЯДЖЕНИМ ПАВЕРБАНКОМ І МОТИВАЦІЄЮ ДО НАВЧАННЯ

Для кожного українця ранок 24 лютого почався із тривожних новин, які розділили життя на «до» та «після». Шок, паніка, всеохопний страх та нерозуміння, як жити далі. У перші дні повномасштабного вторгнення було складно думати про своє майбутнє, подальші кроки, планувати завтрашній день.

Трохи оговтавшись, кожен із нас почав шукати у чомусь розраду, аби відірватися від постійного відчуття страху та небезпеки. Для мене одним зі способів відволіктися стало навчання. Зрозуміло, що спочатку в нас не було звичних пар, але викладачі проводили консультації, які дуже допомагали морально. Було приємно просто ділитися думками чи переживаннями, раз на тиждень зустрічаючись із тим чи іншим викладачем на платформі Teams.

Коли ж у березні у нас закінчилися наші вимушені канікули, ми повернулися до звичного ритму навчання. Якщо бути чесною, інколи не хотілося виконувати деякі завдання, аргументуючи це тим, що воно зараз не на часі. Але особисто я розуміла, що попереду сесія, її потрібно складати у будь-якому випадку, а її результати мене неабияк хвилювали. Довелося зібрати всю свою волю у кулак, і, попри страх, складнощі та небажання, я продовжувала навчатися далі, робити домашні завдання, писати есе, читати книги. Я навіть змогла взяти участь у науковій студентській конференції та представити там свою роботу, написану англійською мовою, на тему: «Молодіжний сленг сучасної української мови».

Після закінчення літніх канікул мене хвилювало лише одне питання: у якому форматі розпочнеться навчання і чи буде воно взагалі? Чесно, хотілося б вийти у традиційному форматі, щоб, нарешті, побачити своїх одногрупників та розвантажитися після постійного сидіння вдома, у чотирьох набридливих стінах. Проте, дистанційна форма здавалася більш безпечною, та й не дуже хотілося проводити пари у сховищі.

Але великі труднощі розпочалися після масштабних обстрілів ворожою країною нашої енергетичної інфраструктури. Коли вся Україна буквально поринула в темряву, ніхто не думав про пари чи навчання. У дні тотальних блекаутів, коли світло було лише по 2-4 години, я не мала фізичної можливості навчатися. Але я заряджала телефон від завбачливо раніше купленого павербанка, ловила слабкий 3G інтернет, сидячи на вікні чи посеред міста, і приєднувалася на пари, виконувала завдання. Цей період знову припав на сесію, тому довелося якомога швидше взяти себе в руки. Я писала контрольні роботи з сучасної української мови у кафе, розповідала про прочитані твори на заняттях зі світової літератури, сидячи у хабах, а іспит з історії української літератури здавала у мами на роботі, у лікарні, бо там не вимикали світло. Усі завдання виконувала вночі, підлаштовувалася під графіки відключень, і, зрештою, і цю сесію я закрила з усіма відмінними результатами.

Озираючись назад, я дивуюся, що, попри все, знаходила у собі сили приділяти час та увагу навчанню, крім цього, поєднувати його з постійною роботою. Але тепер я можу сказати, що всі ці події зробили кожного з нас, та й мене зокрема, сильнішими та стійкішими. Ніхто та ніщо не зможе зламати нас, ми продовжували й продовжуємо жити далі, працювати, навчатися, рухатися вперед та наближати Україну до такої бажаної перемоги.

Вероніка Ласькова,  здобувачка 3 курсу ОП «Українська мова та література»

ЖИТИ І ДОЛАТИ СТРЕС

Зараз ми проходимо виробничу практику, закріплюючи знання з курсу «Основи коректури та редагування».

З цієї нагоди я вирішила написати статтю про те, що хвилює мене в наш час. Звісно, на цьому етапі історії найвагомішою проблемою для України є війна. Водночас це не одна біда, що потребує нашої уваги. В українському суспільстві досі присутнє матеріальне, сексуальне, психологічне насилля, існує корупція, проблема відбудови, освіти, що потребує змін, недостатня кількість робочих місць. Хай там що, однією з найбільш поширених проблем зараз є нестабільний психічний стан в українців.

Цієї осені було проведено опитування соціологічною компанією «Gradus». 71% українців останнім часом переживають стрес, депресію або сильну знервованість, тривожність чи напругу. Однак лише 2% звертаються за психологічною допомогою.

Під час війни складніше виконувати побутові справи, вчитися, працювати, робити буденні завдання, але дбати про свій моральний стан – це найперше і найважливіше, що повинна робити кожна людина.

Тому ось декілька порад для того, аби покращити самопочуття.

  1. Гуляйте, спілкуйтеся з людьми, відпочивайте, щоб мозок був зайнятий розмовами, гарними спогадами, емоціями.
  2. Знайдіть хобі або запишіться на курс, що був би для Вас цікавим, у такий спосіб Ви матимете справи та будете відволікатися від глобальних проблем.
  3. Виконуйте фізичні вправи, займайтеся іншою фізичною активністю. Спорт чи фізичні навантаження покращують не лише тіло та емоційний стан, а й розвивають правильне дихання.
  4. Давайте собі можливість відпочивати. І фізично, і морально… Можливо, поїдьте на відпочинок або зменште навантаження на роботі, зараз Ваш організм найбільше цього потребує.
  5. Живіть так, як комфортно, адже підлаштуватися під кожного нереально, а наскільки Вам зараз важко, знаєте лише Ви, тому прислухайтеся до свого серця та мрійте про успішне майбутнє.

Валерія Волкова, здобувачка 3 курсу ОП «Українська мова та література»

НАВЧАТИСЯ І ВІРИТИ В ПЕРЕМОГУ

Можливо, тема і здається занадто популярною, але я маю розповісти трохи відмінну історію від тої, що Ви очікуєте.

Ранок двадцять четвертого лютого почався для мене набагато пізніше, ніж зазвичай. Тоді я ще не розуміла, що сталося, і просто була шокована переполохом навколо. За новинами я не слідкувала, тому вся інформація для мене була, немов із книги середини-кінця минулого століття.

Я вдячна викладачам за спроби підтримати нас, проводячи замість пар консультації у більш розслабленому форматі. Але я на них не ходила. У моїх думках було занадто багато всього, що і так не поміщалося там, тому мені було не до зустрічей.

Коли ж усе стало сприйматися простіше, на сцену вийшла моя соціальна тривожність, через яку я не могла вчитися нормально і до цього. Тут події стали мені на руку.

Це не історія про те, як впоратися зі стресом від війни чи тривожністю, це історія про те, як вони впливають на життя.

До кінця весняного семестру я ледве приділяла увагу навчанню. Воно ставало все важчим, не тільки через постійні тривоги, а й через необхідність знову близько спілкуватися з людьми. Я не вважала, що навчання тоді було «на часі».

Майже рік, як йде повномасштабна війна, а я й досі так думаю. Мені досі важко змусити себе сісти за навчання і не закидати його. Я досі сумніваюся, чи варто і далі продовжувати навчання. Адже, впевненості в завтрашньому дні, попри віру в сили Оборони, стає все менше, і я не впевнена, чи буде освіта корисною для мене у післявоєнному світі.

Навчатися, коли живеш у гущі історичних подій, де кожен день, можливо, останній, неймовірно важко. Особливо людям, які й до цього мали проблеми з цим.

Сподіваюся, що це все закінчиться якомога скоріше, і ми знову зможемо думати про різні складові нашого життя, а не лише про виживання у двадцять першому столітті.

  Анна Понізовцева, здобувачка 3 курсу ОП «Українська мова та література»

НАВЧАТИСЯ І ВОЛОНТЕРИТИ

Війна внесла чимало корективів у наше життя. Починаючи від 24 лютого, змінилося усе. Розпач, лють, сльози та повна апатія. Скажу відверто, бажання навчатися та розвиватися взагалі не було.  Пари відмінили та було повне нерозуміння, що робити далі. Велося активне поширення інформації щодо наступу.

Адміністрація нашого університету створила «Пункт психологічної допомоги». На одній з пар ми спілкувалися з Мариною Володимирівною на теми, які хвилювали нас, таким чином не відчували себе самотніми.

Навчання продовжувалося дистанційно, а в перервах між ним велася активна волонтерська діяльність й спілкування з однокурсницями, які не були осторонь усіх подій.

Найстрашніше те, що ми з часом звикли. Звикли до сирен, до поширення про зниклих безвісти, до навчання онлайн.

Вже майже рік, як ми ведемо боротьбу. Ця війна забрала у нас чимало: справжнє студентське життя, можливість спілкуватися віч-на-віч, можливість подорожувати, можливість бачити живих людей, можливість бачити незруйновані міста.

Зовсім скоро і над нами буде мирне небо. І ми всі повернемося до звичного життя.

Віримо в Перемогу!

Світлана Дідик, здобувачка 3 курсу ОП «Українська мова та література»

НАВЧАННЯ У РІК НЕЗЛАМНОСТІ

Навчання під час війни в Україні є надзвичайно складною ситуацією. З одного боку, воно є необхідним елементом виховання нашого молодого покоління. З іншого боку, війна призводить до численних перешкод у здобутті якісної освіти, тому що вона впливає на умови навчання кожного студента. Однак, навіть у таких складних умовах, ми, як здобувачі вищої освіти, виявляємо неймовірну стійкість та бажання навчатися. Особисто я знаходжу різноманітні способи, щоб зберегти свої знання та навички, такі як: використання віртуальних платформ, навчання вдома, самостійне опанування матеріалу та розвиток навичок самостійної роботи. На початку повномасштабного вторгнення було складно залишатися морально стабільною. Через це не хотілося нічого, не було розуміння та уявлення, як і що буде далі, і чи матиме це все сенс уже завтра. Та тільки опанування себе допомогло вибратися із цього стану і знову стати на шлях вивчення дисциплін. Щоденні випробування намагалися зламати мене і кожного студента, але навіть повний блекаут не завадив, аби виконувати завдання, хоча було і зовсім нелегко. Навчання під час війни в Україні вимагає неймовірного напруження, відповідальності та стійкості з боку студентів та викладачів. Незважаючи на низку проблем, ми знаходимо способи, щоб продовжувати навчання та розвиватися, навіть в умовах війни. Ці дії свідчать про високу мотивацію та віру у майбутнє з мого боку та абсолютно всієї молоді, а також, про важливість освіти як невід’ємної складової будь-якої країни. Ми, як студенти, бачимо освіту, як ключовий фактор у розвитку країни та знаємо, що тільки від нас залежить її майбутнє. Тому багато з нас активно залучаються до різних ініціатив та проєктів, які допомагають підтримати освіту в умовах війни.

Навчання під час війни є складним викликом для української освіти, але це також може бути можливістю для розвитку нових навичок та вмінь, а також для розв’язання соціальних проблем. Студенти та викладачі нашого Університету усіма силами зберігають систему освіти в Україні в умовах війни завдяки своїй наполегливості, творчості та інноваційному підходу. Це є прикладом для наслідування для всіх країн.

Наталія Заблоцька, здобувачка 3 курсу ОП «Українська мова та література»

АКАДЕМІЧНА ГРУПА – ДЖЕРЕЛО МОТИВАЦІЇ

Вибухи, прольоти ракет над головою, потреба ховатися у підвалі… Не так мені уявлялися студентські роки.

Якщо хтось запитає: «Як тобі дається навчання під час війни?», то я відповім, що важко. Спочатку мене охоплювала тривога і я не могла думати про щось, окрім загрози для життя. Тепер мені нестрашно, проте немає моральних сил щось робити, старатися. У мене зникло натхнення. Хоча я дуже хочу, щоб моє навчання в Університеті було якісним, тому намагаюся опановувати себе, долати цю апатію. Найбільше мотивації я знаходжу у своїх одногрупницях, які виконують поставлені викладачами завдання. Це є для мене поштовхом, щоб докладати чимало зусиль для свого навчання.

Водночас я усвідомлюю, що ми чинимо спротив російському нападу, навчаючись і розвиваючись, продовжуючи свою діяльність. Відомий французький письменник і лінгвіст П’єр Буаст стверджував: «Освіта – скарб, праця – ключ до нього», – тому навчаймося та продовжуймо життя !

Анна Турчина, здобувачка 3 курсу ОП «Українська мова та література»

«АБРИКОСИ ЦВІТУТЬ УНОЧІ» ОЛІ РУСІНОЇ – КНИГА ПРО МОЮ ДОЛЮ

Я б радила прочитати книгу Олі Русіної «Абрикоси цвітуть уночі». Ця книга трохи схожа на мою долю, тому що я теж зі сходу України, та мені доводилося якось відволікатися від життя на тій території. Досягти душевного спокою і перестати боятися майбутнього, долі, мені допомагали друзі та знайомства через нелегкі та надзвичайно важкі обставини війни.

Ця книга гарно показує те, що, навіть під таким неспокійним і не мирним небом можна знайти товариша і мати підтримку поряд із собою. Навіть у будь-якій важкій і непростій ситуації Ви можете віднайти той острівок спокою, що нам усім так потрібен, тому що людина – істота соціальна.

Книга навчить нас переживати бурхливі часи війни, покаже іншу сторону людини, що обов’язково знайде, де навіть не уявляє, свій прихисток у чиємусь серці.

Я і подумати не могла, що всі мої плани будуть зруйновані російсько-українською війною в 11-у класі.

У квітні 2022 року  трішки опанувала себе, почала ходити у нову школу, де достатньо добре мене сприйняли нові однокласники. Тоді, паралельно із навчанням я почала готуватися до національного мультипредметного тесту. Чесно кажучи, дуже хвилювалась, тому що схожий екзамен у мене був тільки у четвертому класі.

Після складання тесту ми з батьками почали обирати університет, де я хотіла б здобути свою вищу освіту. На той момент я ще не знала, яку спеціальність я оберу.

На початку серпня тато показав мені сайт Донецького національного університету імені Василя Стуса – і одразу зрозуміла, що це саме те, що ми шукали. Читаючи про факультети і спеціальності, обрала українську філологію, що було досить спонтанним рішенням.

Подала електронну заяву в особистому кабінеті вступника, а потім  дізналася, що я потрапила на бюджет через пільгову категорію. За декілька днів ми вирішили подавати оригінали документів до Університету.

Я все ще не могла повірити, що всі мої бажання щодо вступу є виправданими. Я рада, що пройшла через стільки труднощів, що я є здобувачкою у бажаному вищому навчальному закладі та навчаюсь на улюбленій спеціальності

Вікторія Корнєєва, здобувачка 1 курсу ОП» Українська мова та література»

З ВІРОЮ, ЩО ВІЙНА ЗАКІНЧИТЬСЯ

Я добре пам’ятаю, як це почалося. Був лютий. І я вже починала в думках пакувати речі, адже ось він – кінець дистанційного навчання. Позаду карантин, який утримував мене вдома протягом довгих двох років. Через нього в мене не було випускного зі школи, повноцінного першого курсу та того студентського життя, яке я бачила в фільмах і чула в розповідях старших друзів. І ось, здавалося б, все скінчилося. Першого березня повернемося в аудиторії, побачимо одногрупників та викладачів, знову життя в гуртожитку та пізні розмови з друзями ні про що.

23 лютого, вечір. Я дописую лабораторну роботу з курсу додаткових дисциплін. По телевізору говорять про можливе повномасштабне вторгнення. Тато заходить в кімнату і каже: «Пишуть, що завтра почнеться війна». Я жартома відповідаю: «То я можу не дописувати роботу?».

24 лютого, 7:20. Я ще досипаю у своєму ліжку, у сусідній кімнаті чути, як снідають батьки. Раптом дивний звук. Щось зі свистом пролітає над будинком. Звук повторюється знову і знову. У кімнату заходить тато, каже: «Вставай, збирайся. Почалась війна».

У той день все було дивно, ти не розумієш, що буде відбуватися далі. Єдине, що я знала напевне – о восьмій у мене пара, треба доєднатися. І от посеред супермаркету, скуповуючи в паніці все необхідне, слухаю лекцію, на якій і десяти людей немає.

Місяць, а може й більше, не пам’ятаю, у нас було вільне відвідування занять. Через стрес я захворіла, тому на жодну пару не доєдналась.

Здавалося, все стало спокійніше. Життя потроху набирало звичний ритм. Відновилося навчання. Звичний графік, інформація, яку необхідно засвоїти, література, надзвичайно допомагали відволіктися від страшної стрічки новин. Мені пощастило, я вдома, далеко від лінії фронту, у безпеці разом з усіма людьми, яких  люблю.

Аж до грудня я була вдома. Ми й далі навчалися дистанційно, та на сесію, хто мав таку можливість, повернувся в аудиторії. Не всім це подобалось, але я була в захваті. Я побачила своїх одногрупниць та викладачів, із якими не бачилися вже понад рік. Це було чудове закінчення семестру.

Тепер у мене практика, займаюсь тим, що мені подобається: редагую випуски газет, спілкуюся з людьми, беру інтерв’ю, відвідую заходи, пишу статті. Колись я хотіла вступати на журналіста, але доля вирішила інакше, направивши на філологію. Це відкрило для мене ширші можливості та дало великий вибір майбутнього працевлаштування.

І знову я на тому самому місці, що і рік тому. Подумки збираю речі, адже з березня розпочнеться очне навчання. Але вже інша: розумніша, сильніша, впевненіша, я маю мету і йду до неї. Сподіваюсь, у мене все вдасться та вірю, що скоро війна закінчиться й Україна переможе!

Аліна Назаренко, здобувачка 3 курсу ОП «Українська мова та література»

Архіви

Приєднуйтеся до нас