Бенефіс Віктора Альохіна
Ми продовжуємо публікацію серії біографічних нарисів, присвячених 50-річчю кафедри філософії нашого університету. У наведеному нижче тексті проф. І.Т. Пасько згадує другого завідувача кафедри філософії ДонНУ Віктора Васильовича Альохіна (1931-2003). Залишаємо за автором відповідальність за критичні моменти, присутні у цьому нарисі.
Сімдесяті роки минулого сторіччя у Донецьку — це доба бенефісу Віктора Васильовича Альохіна. Виходець з донецького Слов’янська, мав якусь технічну освіту, заочно отримав філософську. Викладав матеріалістичну доктрину у місцевих філіях. Знайшов себе в аспірантурі Московського університету, де успішно захистив дисертацію по тематиці науково-технічної революції. Відтак все його подальше життя відбувалось під незримим омофором Москви.
З Слов’янська був терміново депортований на підсилення у Донецький політехнічний, де миттєво отримав ніби головний приз — трикімнатну квартиру. Але це було ще не все. За декілька місяців він був призначений завідувачем кафедри філософії університету замість «прихильника нацизму» М. Смирнова. З цього моменту саме все й починалось. На той час кафедра університету виглядала достатньо кваліфікованою. До диспозиції тут було півдесятка відносно молодих амбітних доцентів зі значним науковим доробком. Наш герой поступався їм за всіма параметрами — як у фаховому, так і в загальнокультурному аспектах. Але ті зовсім не розуміли високого таємного сенсу призначення нового керівника і, як звичайні, інфіковані адміністративними аспіраціями телепні, оголосили йому війну.
Знали б вони, якого звіра розбудили! На стежці війни йому не було рівних. Божим його призначенням була не кафедра, а КП танкової роти, може навіть й батальйону. За його орудою стріляла важка артилерія московських фахових журналів, звинувачуючи його маловідомих провінційних опонентів в ідеалізмі та метафізиці — цих найбільших гріхах для адептів вчення. Ніби інших клопотів у московських часописів не було. Альохін відразу виявив себе майстром використання високих кабінетів, інтриги та підкилимної дипломатії задля розтирання у сухий порох своїх супостатів. Горе переможеним. Вони пішли геть по світах духовно покалічені, згадуючи його до останнього подиху тихим, не незлим словом.
За рік-півтора він здобув повну перемогу на філософському фронті місцевого значення. Разом з тим у нього виявився певний організаторський хист і смак до наукової роботи. Він у рішучий спосіб проводив заходи з оптимізації навчального процесу, імперативно залучував всіх викладачів до методичної роботи. Саме за нього почали систематично готуватися методичні посібники до навчального процесу. На той час, коли директивну силу мало лише міністерське московське слово, це було нечувано і вперше відкривало горизонти можливостей самостійної наукової роботи. Від того першого кроку розвинувся смак до наукових пошуків у нової генерації викладачів. Наукові семінари тих часів стали окрасою тих часів.
Разом з тим він завжди залишався самим собою. Аристотелівська формула «Платон мені друг, але…» сприймалася їм з точністю до навпаки — «друг завжди дорожчий за істину».
Особливої уваги заслуговує операція, здійснена метром, із захисту докторської дисертації. Щоб уникнути наукової критики та підкилимних доносів, він спромігся не тільки утаємничити від донецької публіки текст дисеру, але й скупити увесь наклад виданої у Москві монографії. В такий спосіб вліз у страшенні борги, натомість вороги впіймали облизня.
В останні роки життя став тихим, гуманним, десь навіть толерантним. Писав утопічні трактати про справедливе суспільство, де влада буде належати науково-технічній інтелігенції, аля Джон Гелбрейт. Дарував їх студентам. За певний гонорар…
Пасько Ігор Трохимович,
кандидат філософських наук, професор
