Виберіть сторінку

«Університет в екзилі»

«Університет в екзилі»

Минув рік з тих пір, як Донецький національний університет перемістився до Вінниці (офіційне відкриття і початок навчання відбулися 3 листопада 2014 р., однак насправді весь жовтень можна вважати суцільною річницею переїзду). На сьогодні маємо у Вінниці: три навчальні корпуси, обладнані аудиторії, комп’ютерні класи, бібліотеку з читальними залами, лабораторії хімічного, фізико-технічного та біологічного факультетів, медіалабораторію при прес-центрі; професійне відеообладнання, комп’ютери, оргтехніку, наукові прилади, якісні нові меблі, спортивний інвентар і навіть музичні інструменти. І це ще не все: процес нашої розбудови триває.

Нинішнім першокурсникам (та, мабуть, і всім нам) важко уявити, що рік тому абсолютно нічого цього не було. Тоді іноді здавалося, що й університету вже не існує. Мало хто всерйоз вірив, що ми вистоїмо, а не згинемо без сліду в розчахнутій безодні історії, не розсиплемося зоряним пилом по випалених шляхах нав’язаної нам війни. Однак, на відміну від негативного досвіду наших попередників часів Другої світової (евакуація тодішнього Сталінського педінституту в Пермську область завершилася тим, що кинутий напризволяще інститут фактично припинив існування), цього разу нам вдалося.

Для нас стало банальним твердження, що університет — це не стіни, а люди. Насправді так повелося з давніх-давен, від часів найперших університетів, тобто середньовічних корпорацій з промовистою повною назвою Universitas magistrorum et scholarium — «спільнота викладачів і студентів». Ось і ми, навіть втративши все, що мали, залишалися спільнотою.

У перші найскрутніші часи ця спільнота зберігала свою єдність і, зрештою, існування, майже винятково віртуально — в координаційних групах у соціальних мережах, створених нашими відважними й небайдужими студентами; на міністерському сайті з онлайн-реєстрації «до Вінницького кампусу ДонНУ». Згодом осередок університетської спільноти, поки що невеликий, «розвіртуалізувався» в одному з кабінетів Департаменту освіти навпроти славетної Вінницької вежі. Далі був великий, порожній і майже неосвоєний корпус «Кристалу», в якому життя жевріло в декількох кабінетах другого, п’ятого та шостого поверхів, а решта території залишалася холодною terra incognita, оповитою міфічним діамантовим димом (таким я вперше побачив вінницький ДонНУ на початку листопада 2014 р.). З’явилися й аудиторії (нарешті, справжні аудиторії!) в будівлі колишнього хімзаводу (корпус на вул. Фрунзе, 4). Іронія долі: обидва рази університет оселявся в заводських стінах — наочна ілюстрація поняття «постіндустріальна епоха»! Пам’ятаю перші очні заняття в грудні 2014-го: студенти історичного факультету в аудиторіях Вінницького інституту післядипломної освіти, групи по три-п’ять чоловік… Викладачі жили й працювали у спартанських умовах, без зарплатні, на одних лише ентузіазмі та патріотизмі. Нещодавно я віднайшов в інтернеті та зі змішаними почуттями перечитав тодішню замітку одного українського блоґера під назвою «Закат ДонНУ». Зараз, звісно, ми можемо дозволити собі покепкувати з такої назви. Однак все, що там описано, за винятком деяких незначущих неточностей, тоді відповідало дійсності! Тим приємніше усвідомлювати, що ми змогли вибратися з тієї скрути і стати чи не найуспішнішим з усіх евакуйованих вишів Донецької та Луганської областей.

Не можна не подякувати когорті українських телезірок і діячів культури, що взяли участь в інтернет-акції «ДонНУ-Вінниця», ініційованій нашою колегою Марією Кушмет, і висловили моральну підтримку університетові в найважчі часи його становлення на новому місці. Подальші візити до університету деяких учасників інтернет-акції — Маші Єфросиніної, Сергія Жадана, Юрія Макарова, Віктора Бронюка — ставали помітними подіями в житті колективу.

Коли ДонНУ зустрічав Новий 2015 рік — вже великою спільнотою, з традиційною ялинкою, новим студентським кафе на «Кристалі», виплаченими нарешті зарплатнями й стипендіями, — стало зрозуміло, що університет у Вінниці відбувся. У новому році ми поволі освоювали нові площі, отримували обладнання й допомогу від благодійних фондів, меценатів і волонтерів; спільно з Міжнародним фондом «Відродження» почали реалізовувати масштабну програму «Європейський розвиток Донецького національного університету»; відновили традиції святкування дебюту першокурсників та днів факультетів, урочисто відзначили півстолітній ювілей університету. В новому навчальному році ми отримали третій за рахунком корпус на вул. Київській, 14. Про нас говорять країна й світ. Університет було відзначено міжнародною «Премією Свободи» поряд із Борисом Нємцовим (посмертно) і Надією Савченко.

Річниця «університету в екзилі» просто зобов’язує мене висловити глибоку повагу команді наших відважних першопрохідців — піонерів Донецького університету на Поділлі. Тим новітнім Енеям, що вирушили з палаючої Трої на незвідані західні землі, з нехитрим скарбом, озброєні лише вірою та завзяттям. Серед них — нова генерація пасіонаріїв, активні, небайдужі студенти, що за сумісництвом обійняли посади в структурних підрозділах університету, омолодили колектив, радикально вплинули на його обличчя і стиль внутрішніх комунікацій (тут радикалізм буває конструктивним!). Дякую за честь працювати поряд із вами і, не приховаю, за можливість відчути співпричетність до живої легенди нашого часу — своєрідного «Братства Троянди і Кристалу».

Спадають на думку адресовані нашому університетові президентські слова: ці стіни, де раніше огранювали алмази, свого призначення не змінили. Дійсно, наші студенти — то наші діаманти, які ми грануємо і доводимо до досконалості. Не забуваймо і про інший рівень символізму: популярними донецькими символами-концептами є троянди і вугілля, «краса і сила», — але ж сутнісна відмінність між вугіллям та алмазом — лише кристалічна структура! Так сталося, що чорне вугілля пройшло екстремальні випробування і перетворилося на алмазний кристал — світлий, міцний та дорогоцінний. Ось така алхімія. Залишалося тільки доповнити силу кристалу красою троянд — і ми це теж зробили. Газони біля головного корпусу («Кристал») прикрасили як живі квіти, так і велика кована троянда — подарунок університету гостинній Вінниці. Троянди також є філософським символом прекрасної молоді, що розквітла в нових стінах університету. Тож грануймо кристали та плекаймо троянди!

Вступна кампанія 2015 р. поповнила лави ДонНУ двома з половиною тисячами студентів з різних областей України. Живе й творче спілкування вихідців з різних частин нашої країни в стінах університету видається доброю запорукою зміцнення нашої єдності, подолання штучної ізоляції «донецьких» від решти України і того протиставлення Схід-Захід, що було однією з причин війни і що, на жаль, подекуди й зараз використовується з українського боку певним типом ура-патріотів… Для чого? Згадайте давньоримський принцип Divide et impera — «Розділяй і владарюй». Латинці все ж були не дурні…

Протягом цього року ми зустріли не лише співчуття та взаємодопомогу численних друзів з великої України, а й, на жаль, певні прикрі випадки негативної упередженості та побутової дискримінації. Не минулося і без анонімних недоброзичливців та чорного піару проти ДонНУ в інтернеті у розпал вступної кампанії. І це не підступи старшо-братського «міністерства правди», а вчинки наших співгромадян. Прикро. Але ж гетьман Мазепа попереджає нас, як вже бувало раніше: «През незгоду всі пропали, самі себе звоювали». Тож шукаймо згоди й порозуміння! Цій нагальній темі присвячено проект «Почути — Зрозуміти — Порозумітися», що реалізується Інформаційно-просвітницьким центром «ВІСЬ» за участі донецьких переселенців — наших співробітників і студентів. Навесні 2015 р. вийшли друком резонансні «Історії несепаратисток», впорядковані в.о. завідувача кафедри журналістики Оленою Тараненко; наразі готується нова збірка актуальної публіцистики, покликана ламати стереотипи розділеності, ненависті й ворожнечі.

Ми багато чого досягли. З певною часткою вірогідності можна навіть сказати, що нам вдалося здійснити практично неможливе. Однак це не привід самовдоволено спочивати на лаврах, поки весь світ навколо рухається вперед. В нас іще безліч невирішених проблем. Гостро стоїть питання житла для студентів і викладачів. Студенти мешкають по гуртожитках вишів усієї Вінниці, умови там різні, а місць мало. Ціни на оренду квартир, що різко підскочили з появою «донецьких», погано узгоджуються з надто скромними освітянськими окладами тих таки «донецьких». Попри технічне переоснащення, в університеті досі є співробітники, яким доводиться працювати на власній техніці, іноді витискаючи останні ресурси з персональних ноутбуків! Про це не варто забувати, адже навіть найпалкіший ентузіазм з часом згасає, якщо вчасно не надати йому підтримки.

Але ж і тим із нас, хто потерпає від втоми, розчарування, непорозумінь з колегами та сусідами, варто інколи озирнутися назад, щоб згадати, що ми долали й значно серйозніші випробування, що з нами бувало набагато гірше, але й то була не межа.

Історія боротьби за становлення новітнього університету не завершена (те саме є справедливим і стосовно нашої країни в цілому!). Сакраментальне «Ми здобули!» занадто розхолоджує, присипляє пильність, навіює небезпечні ілюзії. Гідність, честь і свободу не можна здобути один раз і назавжди — на жаль чи на щастя, їх треба виборювати та відстоювати щоденною ретельною працею. Ґетівський Фауст мав рацію: «Лиш той життя і волі гідний, хто б’ється день у день за них». І навіть якщо Фауст для нас занадто пафосний, ці слова цілком пасують і скромнішому Енею. Робімо, що мусимо, і хай буде, що буде. Будьмо наполегливими, чесними з іншими та з собою, працюймо на совість, узгоджуймо персональні амбіції зі спільним благом. Грануймо кристали, плекаймо троянди. І тоді ми зможемо виграти битву за наше майбутнє.

Костянтин Родигін

Приєднуйтеся до нас