Вечір пам’яті Володимира Висоцького в ДонНУ
Напередодні 77-го дня народження відомого поета, актора та співака Володимира Семеновича Висоцького в Донецькому національному університеті пройшов вечір пам’яті, у якому взяли участь студенти та викладачі вишу.
Зустріч розпочалася з розповіді організатора вечора Марії Кушмет про те, як Володимир Семенович увійшов у її життя — упевнено й назавжди. Бо, як зазначає Марія, його треба впустити в себе, відчути душею, хоча, на її думку, він і не всім відкривається.
Важливу роль Володимира Висоцького в загальнорадянському творчому колі відзначив і проректор з виховної та соціальної роботи зі студентами Микола Васильович Удод. Він відверто сказав, що, на жаль, не радиться з Висоцьким, як це робить Марія, але також високо цінує його як поета, вокаліста й актора.
Студенти та викладачі в свою чергу виконали кілька безсмертних творів Володимира Семеновича. У вечорі взяли участь студенти юридичного факультету Ірина Промоскаль, Микита Зав’ялов, студент математичного факультету Артур Кузін.
Доцент кафедри журналістики Віталій Борецький, який цього вечора вперше поповнив свою творчу скарбничку піснями Володимира Семеновича, виконав пісню «Он не вернулся из боя».
Цього разу військові мотиви прозвучали, на жаль, з особливою актуальністю та болем, надто реальними для присутніх гостей вечора стали події, про які йдеться у таких піснях Володимира Висоцького. І це зайвий раз переконує, що творчість В. Висоцького сучасна, зрозуміла, жива…
Справжньою родзинкою вечора став запис із розповіддю Раїси Василівни Курочкіної. Вона говорить, що спочатку не розуміла творчості поета. «Да я его терпень не могла! Ну представьте себе, устанешь на работе, приходишь домой… А сын, нынешний музыкант, он тогда учился музыке, и чтобы он не играл в подворотне, мы с мужем разрешили ему играть дома и приглашать друзей. И представьте себе, только домой приходишь — дворовые песни, какие-то тюремные песни! Я думаю: „Боже! Кого я воспитаю на этих песнях?!“. И конечно, только из-за того, что сын у нас болел, мы ему прощали эти песни. И вдруг. Мы были на операции в больнице Федорова. Целый месяц в гостинице. Конечно, Большой театр, конечно, МХАТ, Современник — все театры. Но пришли в гости к Любимому. А мой начальник главка — родной брат Юрия Петровича. Я благословляю тот день. Давид Петрович говорит: „Вот Юрий Петрович приглашает вас на спектакль „Гамлет“. В главной роли — Высоцкий“. Вы представляете мой ужас? Как после прекрасного фильма? Как можно? Но, думаю, пытку выдержу. Ради Сережи. А дали нам третий ряд. Представьте себе: вот она сцена. После МХАТа… Сцена?! Какая сцена?! Доски-то не крашенные… Сидит. Маленький. Щупленький. Высоцкий с гитарой. „Боже, — думаю, — как же мне выдержать?“. Там на программке — 3 часа 10 минут. Это пытка невероятная… Но! Поднимается Высоцкий, идет к рампе, гитара звучит, и он говорит: „Я расскажу вам быль о принце датском Гамлете“. Я не знаю, что со мной произошло. Я не заметила, куда исчезла гитара и когда, потому что я не была зрителем, я была действующим лицом, я в этом спектакле жила. И Высоцкий для меня стал таким явлением, равных которому я в своей жизни не знаю. Это уникальный человек…».
Своїми думками про Володимира Висоцького з нами поділилась організатор вечора пам’яті Марія Кушмет.
— Сьогодні продовжуємо нашу традицію — зустрічаємося з друзями, аби поговорити про найдивовижнішу людину. Як ви чули, я запитала у студентів: хто такий Володимир Висоцький? Вони відповіли. І, з одного боку, все правильно сказали. А ось з іншого… Я знаю багатьох поетів, акторів, композиторів, але… Наприклад, усі поети так і залишаються для мене на сторінках книжок і альманахів. Вони не ввійшли в мою душу. А він? Він — рідний, він мій. І знаю, що таким Володимир Семенович є для багатьох.
Наприкінці теплої зустрічі задзвонив телефон. Марія взяла слухавку… Це був Він! Володимир Семенович Висоцький. Він привітався з усіма присутніми, але дзвінок зірвався… Нам не вдалося поспілкуватися з ним наживо, але ми завжди маємо можливість поговорити з ним і дізнатися про нього більше за допомогою його творчих доробків.
Олексій Чмир,
кореспондент
Фото Костянтина Родигіна
