«Они были в Париже», або дещо про мою Францію

На кафедрі філософії ДонНУ відбулося перше кавування когорти подорожувальників. Ініціатор циклу зустрічей — завідувач кафедри філософії, професор Роман Олександрович Додонов — зібрав навколо себе колег та друзів, щоб обмінятися враженнями, поділитися емоціями та спогадами про цікаві місця та нові країни.

Перша наша розмова за філіжанкою кави та круасанами була про… Париж. Три доповіді — три приводи, відповідно до яких і формувалися уявлення та обриси, виокремлювалися три різні образи, а зрештою — навіть три країни. Здається, гості вечора — професор кафедри філософії Володимир Юрійович Попов, доцент кафедри філософії Віталій Володимирович Білецький, доцент кафедри управління освітою Лілія Асхатівна Мартинець, провідний спеціаліст відділу корпоративних комунікацій Надія Леонідівна Попова, старші лаборанти кафедри Марія Володимирівна Артюхова та Костянтин Михайлович Родигін, член НСЖУ Валентина Вікторівна Кушмет — теж це відчули.

Отже, першим доповідав господар кафедри. Перед нами постав не професор філософії, а зацікавлений у нових спогляданнях чоловік, який ділився історичними екскурсами та коментарями, крокуючи галасливими вулицями Парижа з дружиною та сином. Відеофільм із власного архіву Романа Олександровича допоміг простежити, як на мене, історію становлення міста та його околиць.

Для Олега Ігоровича Хоми — доктора філософських наук, професора, завідувача кафедри філософії Вінницького національного технічного університету — акценти були трохи іншими. Світлини розповіли присутнім про шляхи, якими кілька років тому пройшли учасники однієї міжнародної конференції, і мальовнича північ Франції для присутніх сповнилася науковими роздумами колег-філософів.

Мені пощастило найбільше, адже мої враження ще занадто свіжі, бо Париж огорнув у свої обійми в лютому цього року.

Що найбільше вразило? Франція для мене, як і для багатьох із нас, завжди була овіяна чимось романтичним із левовою часткою величної історії та знаковими пам’ятками, поставала батьківщиною визначних письменників, видатних співаків та акторів. Єдине уточнення. Франція для мене була дещо особливою, бо з цією країною так чи інакше пов’язана доля Володимира Висоцького — людини, яка посідає провідне місце у моєму житті. І коли випала нагода потрапити у країну Любові, перш за все прокинулося прагнення «відчути» Париж, опинитися біля тієї вежі, під якою, як розповідає світлина, стояли двоє закоханих — Марина Владі та Володимир Висоцький.

Зрештою, так і сталося — ці емоції стали лейтмотивом мого перебування у Франції. Чому?

6 лютого. День, у який я народилася. Ейфелева вежа. Місцевий оператор пропонує прийняти телефонний дзвінок.

— Це тебе, — говорить мій знайомий після декількох хвилин телефонної розмови французькою мовою.

— Мене? Хто ж може телефонувати на твій номер?

— Марина Владі.

Дійсно. Марина Владі.

Видатна талановита акторка.

Жінка, яка написала чуттєву книгу спогадів про життя з Володимиром Висоцьким, про щирі, сповнені кохання, віри та відданості роки.

Дружина мого Поета.

І таким було найдивовижніше привітання з днем народження. І такою була моя Франція.

Дякую Роману Олександровичу Додонову за чудовий вечір. Переконана, що спогадами необхідно ділитися з однодумцями, тим більше — спогадами, які назавжди огортають твою душу відчуттям нового, незвіданого та бажаного.

Тож, колеги, куди подорожуємо наступного разу?

Марія Кушмет,
провідний спеціаліст відділу корпоративних комунікацій