Виберіть сторінку

День Пам’яті на факультеті математики та інформаційних технологій

Для студентів факультетів математики та хімії був показаний документальний фільм сучасних білоруських авторів «Правда Хатині».

Такий вибір теми до дня Перемоги міг би здатися трохи екзотичним, якби відзвук цієї трагедії не переслідував би нас дотепер. Достатньо хоча б почитати провокаційні матеріали про торішню трагедію 2 травня в Одесі. У пресі її нав’язливо намагаються представити як «українську Хатинь», розраховуючи на закономірний пропагандистський ефект.

За останні роки ми неодноразово ставали свідками розвінчання міфів Другої Світової. Початок війни, масштаби втрат, героїзм воюючих сторін — все це не раз вже піддавалося сумніву.

Проте, дотепер існують практично закриті для суспільної думки теми, скептичне відношення до яких може навіть вважатися образою та блюзнірством.

Хатинська трагедія — одна з таких тем. Ще зі школи ми чітко знаємо радянське офіційне трактування цих подій. З усіх розповідей про Війну, які ми чули в дитинстві, мало що так вкарбувалося нам у пам’ять, як історія про спалене нацистами село.

Білоруські історики, автори «Правди Хатині», сміливо узялися за публічне дослідження національної історії, намагаючись представити сучасному глядачеві вичерпну, об’ємну картину подій 1943 року.

У процесі оповідання автори постійно звертаються до попередніх подій, а саме до жахливих сталінських репресій білоруського села. І тут доля Білорусі й України, тоді ще практично повністю аграрних республік, трагічно співзвучні: голод, репресії, колективізація — і як результат, знищення селянства, останнього умовно самостійного класу радянських громадян.

Цей екскурс в історію був необхідний для того, щоб перейти до найбільш складної, практично забороненій у радянській історіографії темі колабораціонізму на окупованих територіях. До 1986 року (до відкритого суду у хатинській справі) у публічній сфері не допускалися навіть згадування про те, що Хатинь була знищена поліцаями, і що радянські люди звірячим образом знищувалися таких саме радянських людей. Завжди простіше звалити всю провину винятково на якихось узагальнених «фашистів», чим визнати масові вбивства співгромадянами один одного й спровокувати хвилю національного гніву.

У заключній частині фільму істориками ставиться, напевно, найцікавіше питання про символічне значення Хатині. Авторами наводяться дані про те, що в Білорусі під час Другої Світової Війни разом з жителями було знищено 628 населених пунктів, а деякі села спалювалися по декілька разів. Так чому ж на обивательському рівні ми знаємо лише про хатинську трагедію, а мільйони інших вбитих стали статистикою, безликими жертвами звірств окупаційного режиму?

Автори «Правди Хатині» наводять свою відповідь. На їхню думку, це було зроблено радянською пропагандою навмисне, винятково з метою змішати в суспільній свідомості дві назви — Хатинь та Катинь. І якщо про спалення нацистами білоруського села радянські громадяни довідалися відразу, то правда про катинський розстріл тисяч полонених польських офіцерів приховувалася радянською владою як державна таємниця. Радянська ідеологія завзято приписувала відповідальність за військові злочини в Катині фашистсько-німецьким загарбникам, і співзвуччя географічних назв Хатинь-Катинь вдало поповнило скарбничку радянської пропаганди.

Чому дотепер перед широкою громадськістю замовчуються давно вже відомі й задокументовані факти? Чому дотепер тиражуються й нав’язуються ідеологічні міфи про Війну? Чому дотепер жива пропагандистська традиція всякий власний злочин відразу приписувати «фашистам»? Цими питаннями задалися історики наприкінці фільму й відповіді на них будуть актуальні як ніколи.

По реакції студентів і викладачів, тих, що зібралися на перегляд «Правди Хатині», було видно що фільм не залишив їх байдужими. Багато мотивів трагедії сімдесятирічної давнини чітко виявилося співзвучними з поточними подіями, змусимо тим самим ще раз задуматися над тим, як мало ми ще знаємо й розуміємо минуле XX сторіччя.

Тому наприкінці заходу було вирішено продовжити подібні між факультетські кінозустрічі, причому з акцентом саме на документальних стрічках, часто маловідомих і забутих, які, тим не менше, представляють свій оригінальний погляд на, здавалося б, відомі та загальновизнані речі, на які в новий час потрібно дивитися по-новому.

Олег Вєтров,
заступник декана з виховної роботі,
факультет математики та інформаційних технологій

Архіви

Приєднуйтеся до нас