Виберіть сторінку

ДонНУ у роки Великої Вітчизняної війни

ДонНУ у роки Великої Вітчизняної війни

Донецький національний університет у 2014 році став одним із шести українських університетів, що потрапили до світового рейтингу QS World University Rankings, і це навіть у час трагічних подій, коли він змушений був залишити рідне місто. В історії університету було все: злети і падіння, радощі і втрати, поразки і перемоги. Історичний шлях університету розпочався у далекі важкі і неоднозначні 30-ті рр. ХХ століття. Офіційною датою заснування ВНЗ вважається 15 липня 1937 року, коли постановою РНК УРСР у м. Сталіно (Донецьку) було створено Сталінський педагогічний інститут. Однією з найбільш бурхливих сторінок історії вищого навчального закладу по праву може вважатися період Великої Вітчизняної війни. Згадка про ці буремні роки є актуальною, з одного боку через те, що цими днями виповнилося 70 років Великої Перемоги над нацизмом, а з іншого через те, що наша країна опинилася в умовах неоголошеної війни і змушена захищатися, змушена виборювати свою незалежність і територіальну цілісність. Тому на плечах викладачів, співробітників і студентів лежить подвійна відповідальність, відповідальність за себе і свій університет, а також відповідальність за рідний Донбас. Ми повинні довести собі й усій Україні, що гідні імені свого університету, гідні слави Донбасу. Донбас — це Україна, а ми — Донецький національний університет!

Напередодні Великої Вітчизняної війни Сталінський (Донецький) педагогічний інститут переживав період становлення і попри складнощі динамічно розвивався. Тут у 1940-1941 навчальному році було два факультети: історичний і філологічний, навчався 881 студент, діяло 6 кафедр у складі 65 викладачів. Початок Великої Вітчизняної війни застав викладачів і студентів фактично в аудиторіях: закінчувалася літня сесія, йшла активна підготовка до першого випуску студентів педінституту. Проте війна назавжди змінила життя, зруйнувала амбітні плани, примусила людей мислити іншими категоріями. Вже 22 червня на загальноінститутському мітингу присутні засудили акт агресії Німеччини проти СРСР, поклялися «груддю стати на захист своєї Батьківщини». Для багатьох це були не порожні обіцянки. Серед тих, хто першими пішли на фронт були: заступник директора з навчальної та наукової роботи О.Я. Омельяненко, декан філологічного факультету В.І. Костецький, викладачі О.М. Марченко, С.С. Гуцало, Ю.Ф. Грицай, Т.Т. Духовний, Р.К. Корнілов, А.С. Лисянський, М.І. Міхненко, а також багато інших працівників і студентів інституту. 30 червня 1941 р. відповідно до Указу Президії Верховної Ради було скасовано чергові відпустки викладачів і співробітників, а також канікули студентів. Наприкінці липня на фронт пішов і сам директор Сталінського педінституту Сергій Олесійович Ксенофонтов.

Доля країни вирішувалася не лише на фронті, викладачі, співробітники і студенти працювали в тилу на зборі врожаю, брали участь у зведенні оборонних споруд, долучалися до різних патріотичних рухів, ставали партизанами і підпільниками. У лавах підпільників на окупованій території діяв секретар комітету комсомолу Сталінського педінституту Анатолій Коломієць, студентки — Лідія Матвієнко, Зінаїда Полончук та інші.

У зв’язку з швидким просування ворога у глиб країни Наркомату освіти УРСР довелося розв’язувати складне завдання евакуації ВНЗ України в глибо­кий тил. Перебазування вищих навчальних закладів проводилось у стислі строки і надзвичайно складних умовах. 9 жовтня 1941 р. було підписано наказ про евакуацію Сталінського педагогічного інституту до м. Кунгура Молотовської (Пермської) області, де він повинен був розміститися у приміщенні Кунгурського педагогічного технікуму. Викладачам і співробітникам було виплачено заробітну плату, а студентам стипедію за вересень і першу половину жовтня, для організації харчування в дорозі було створено комісію. Ешелон з людьми, матеріальними цінностями і документацією вирушив із Сталіно 12 жовтня, проте дістався до місця призначення з величезними труднощами тільки за 48 діб. Після прибуття інститут, нажаль, так і не отримав обіцяного приміщення і асинувань на заробітну плату викладачам і стипендії студентам. Крім того через воєнну мобілізацію роботу інституту було дезорганізовано, бо відчувався брак управлінських і викладацьких кадрів. Тому згідно з розпорядженням НКО УРСР і наказом виконувача обов’язків директора інституту за № 267 від 11 грудня 1941 р. Сталінський педагогічний інститут припинив свою діяльність. Професорсько-викладацький склад і студенти були розподілені між навчальними закладами Пермської області, а майно і документацію передано на зберігання місцевому педагогічному інституту. Пеперва у роботі Сталінського педагогічного інституту тривала довгих два роки і 23 дні.

Тільки у вересні 1943, коли Донбас було звільнено від нацистських окупантів, з’явилася можливість повернутися і повернути до життя інститут. 15 грудня 1943 року РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили рішення поновити 25 грудня діяльність Сталінського педагогічного інституту. Проте на цьому шляху доводилося долати значні труднощі. Загальні збитки, що їх зазнало майно ВНЗ, оцінювалося у суму 3 млн. 957, 5 тис. крб. Навчальний корпус лежав у руїнах, не було гуртожитку для студентів і житла для викладачів, важким було становище з обладнанням, навчальним приладдям і літературою, у бібліотеці нараховувалося тільки 2 тис. книг.

Особливо важким був перший після визволення навчальний рік. Заняття в педагогічному і учительському інституті при ньому розпочалися 3 січня 1944 р. Спочатку Облвиконком виділив інституту частину приміщень у середній школі № 3, згодом ВНЗ був переведений до будівлі міської загальноосвітньої школи № 18, де було тільки 13 класних кімнат. Тут у дві зміни навчалося аж 920 студентів, що заважало розгорнути повноцінну роботу вузу. Незважаючи на труднощі, інститут розвився. У 1944 р. було створено фізико-математичний факультет. За два роки навчання проводилося вже на всіх курсах історичного, філолочного і фізико-математичного факультетів. У педагогічному інституті нараховувалось 796 студентів, а в учительському — 361. Навчальний процес забезпечували викладачі дев’яти кафедр.

Проте інститут продовжував працювати у непристосованих до занять приміщеннях протягом ще 6 років. І тільки 18 березня 1950 року було введено до ладу власний навчальний корпус площею 5 тис. м2 (нині — корпус на вул. Університетській, 24). У 1945 р. інститут отримав приміщення під студентську їдальню.

Значний внесок у відновлення інституту зробили самі студенти і викладачі, які у вільний від навчання і роботи час працювали на реконструкції навчального корпусу, ремонті кабінетів, лабораторій, їдальні, збирали навчальну та художню літературу для бібліотеки, допомагали фронтовикам і дітям-сиротам. У важкі воєнні роки, щоб забезпечити себе продуктами харчування, колектив інституту і студенти працювали на власному підсобному господарстві. Значна частина студентів через важкі матеріальні умови змушена була поєднувати навчання з роботою.

Дуже гостро стояло питання із забезпеченням вищого навчального закладу викладацькими кадрами, що вкрай негативно позначалося на навчальному процесі. У 1944 р. до роботи стали тільки шість викладачів: Ф.С. Горчевич, Ю.Ф. Грицай, Р.І. Львівська, Я.С. Мірошниченко, М.А. Молдавська, Г.І. Ріхтер. У 1944-1945 навчальному році в інституті нараховувалося 30 викладачів проти 65, що працювало до війни. Це значною мірою пояснювалася проблемою із забезпеченням працівників інституту житлом. У березні 1945 р. три викладачі разом з родинами — І.В. Мальцев, Д.С. Цвейбель і Т.В. Баймут, були змушені жити просто у навчальних аудиторіях. Директор інституту зазначав, що подібний стан речей ставить під загрозу не тільки нормальну роботу ВНЗ, а й взагалі саме його існування, оскільки унеможливлює підбір кваліфікованих кадрів і загрожує втратою вже працюючих викладачів. Вирішити кадрову проблему вдалося тільки після закінчення Великої Вітчизняної війни, коли з фронту повернулося понад 80 викладачів, співробітників і студентів інституту. У березні 1946 р. до виконання своїх обов’язків став майор-фронтовик С.О. Ксенофонтов.

Велика Вітчизняна війна не тільки зупинила розвиток інституту, спричинилася до руйнувань і матеріальних збитків, але й до значних людських втрат, залишила глибокий слід у долях працівників і студентів. Додому з фронту не повернулися викладачі: В.І. Костецький, М.А. Марченко, студенти: І. Бегішев, М. Гавринок, Д. Дойняв, П. Дубинін, П. Жагло, О. Кільчевський, В. Коваль, А. Коломієць, К. Кострикіна, С. Лиховіцер, Л. Матвієнко, В. Марченко, І. Мстиславський, З. Полончук, Д. Придатько, В. Савченко, П. Смищенко, П. Соловйов, С. Тарновський, Т. Холод, Г. Хотелєв, М. Ясвин. Попри все наш університет гідно витримав випробування і з часом перетворився на один з провідних вищих навчальних закладів України.

Вічна пам’ять загиблим, відомими і не відомими, героям і не героям, молодим і старим, чоловікам, жінкам і дітям! Воєнна трагедія не повинна повторитися!

У нинішньої «війни» мало спільного з Великою Вітчизняною. Але все ж таки є те, що об’єднує ці події — величезна трагедія людей, а також відповідальність влади і самих громадян за початок збройного конфлікту. Війна — це у першу чергу не подвиг і героїзм, це горе, страждання і смерть. І це варто пам’ятати, і це варто зупинити! Це той урок історії, який нам усім варто засвоїти!

Марія Олександрівна Бистра
к.і.н., доцент кафедри історії України