Виберіть сторінку

Подорожні записки студентів до Дня туризму

Подорожні записки студентів до Дня туризму

Щорічно 27 вересня світова спільнота відзначає День туризму. Це прекрасне свято об’єднує мільйони людей з усього світу, які хоча б раз в житті залишали рідне місце, аби відкрити для себе нові горизонти. Мандри країною і за кордоном дозволяють подорожнім не лише познайомитися з життям та національною культурою різних регіонів, а й сприяють вивченню історії та формуванню світогляду. Популярність туризму за останні часи значно зросла. Неабияку зацікавленість іноземні туристи вбачають в просторах нашої країни. Україна наразі входить до десятки лідерів міжнародного туризму за кількістю відвідувань та має понад 140 тисяч пам’яток історії та культури.

Запеклими мандрівниками є також студенти Стусівського університету. Свої враження від поїздок Україною та світом вони висвітлили в різних літературних формах. Всі тексти суто індивідуальні, сповнені спогадів та роздумів, пройняті радістю чи смутком, та, безумовно, варті прочитання.

Подорож до міста Лева

Хоча за своє життя я встигла чимало поїздити, ідея зайнятися блогерством ніколи не приходила мені в голову. Хоча я пишу. Пишу багато і, в основному, про подорожі, але більше для себе та, може, для друзів. І ось, такий шанс – гріх не скористатись!

У дитинстві я майже кожне літо проводила у Львові, з бабусею. Я настільки до нього звикла, що потім, буваючи там з однокласниками, не розуміла, бувало, їхнього захвату. Але маю визнати – місто це казкове! Туди й досі щороку хочеться повернутися, прогулятися цими старими вуличками, піднятися на Ратушу, випити кави й поласувати шоколадом.

З усіх разів, що я бувала у Львові найбільше запам`ятався останній, коли ми з подругою вирішили купити білети і спонтанно рвонути до міста Лева. Поїхали ми на один день і прибули о третій ночі, заспані, голодні, але сповнені ентузіазму і чудових передчуттів. Нічний Львів, справді, просто неймовірний! Все було чудово, допоки ми не зрозуміли, що стало досить холодно, минуло всього лише декілька годин, а найближчі кафе відкриються ще не скоро. Так добрели до самого центру, фонтану з фігурою Нептуна, і, вмостившись, від нічого робити, почали спостерігати за «ранніми пташками».

Згодом два іноземці запримітили нас і, ніби(звісно ж) заблукавши, вирішили запитати дорогу. Їхній план спрацював, розмова зав`язалась, але було одне «але». Моя подруга дуже погано знає англійську, а нові знайомі – українську, тож, очевидно, на мене випала важка доля перекладача обох сторін. Хоча, взагалі то, це було не важко – говорили здебільшого вони, все зводилось до жартів, пояснень мімікою, жестами і пародіями, тому мені залишалося тільки сміятися. Так, зовсім непомітно почало світати і ми зрозуміли, що промайнуло цілих дві з половиною години! Скоро стало досить холодно і хлопцям, одягнутим лише в футболки, довелось піти. А ми ж з подругою вирушили в пошуках кави і тепла. Це щастя здибали в МакДональдсі, де, не зважаючи на такий ранній час було вдосталь народу. Наступні півгодини ми провели біля театру, мріючи про сон, і готові задрімати навіть тут, на лавочці. Але стримались таки!

Наступний день ми провели намотуючи круги Львовом, заходячи в провулки, шукаючи місця, де ніхто з нас ще не бував. Взагалі, самі того не відаючи, ми добрели до Високого Замку. Просто пішли прямо від собору, дійшовши до перехрестя, звернули навмання вправо, де тільки й виднілися хащі та дерева (нам же цікаво) і вибралися до парку. Спершу ми зовсім не впізнали знайомих місць та пішли не ліворуч, як треба було, а праворуч, як хотілося, почали підніматися під круту гору, розглядаючи дорогою статуї. Момент – і перед нами гарна місцина, дорога, неподалік східці та знайомий гарний вид. Оце так несподіванка! Ну і що, потягнула я подругу на той же верх, а вона, проклинаючи мене та жартуючи, попленталася за мною.

Таким чином, зранку і до самого вечора, ми намотували круги вулицями, обійшли всі пам`ятки, магазинчики й прилавки, потрапили навіть на виставку писанок (діло було після Великодня). А ще прокаталися трамвайчиком по всьому місту. Під вечір з’явилися музиканти і танцівники, і почалося справжнє шоу. Львів тоді мені видався – запальним, веселим і творчим. Їхати звідти аж ніяк не хотілось. Але квитки куплені і вокзал чекає… Мабуть, найбільше в поїздках я люблю дорогу і час, проведений на вокзалі. Це здається мені чимось таким казковим, багатообіцяючим. До того ж, кожна велика подія починається з чогось маленького, а такі спонтанні рішення, як ця подорож, найкраще закарбовуються в пам`яті.

Ірина Максимова, студентка факультету іноземних мов

 

Нове захоплення – Краків

Новий день – нове місто. Сьогодні моє нове захоплення – Краків.

Місто засинає, і тисячу років історії теж дрімають вночі. З вулиці ще ледь чути уривки речень іноземними мовами. А іноді й щирий сміх. Добре, що люди сміються на одній мові. Мова, яку розуміють всі. Мова емоцій. Мова здійснення мрій. ‌Взагалі то, хочеться трошки розказати про саме місто, а не про емоції. Краків чимось нагадує наш Львів. Тут затишні кав’ярні, жива музика, на вулицях, казкова архітектура, багато місць для фото. Тут є Вавельський замок (14 ст.), як на мене, окремий вид мистецтва. Величні церкви, такі чужі нам, але такі прекрасні. Кінні повозки, які неначе приїхали з середньовіччя. Торгові ряди, де можна втратити дар мови від різномаїття сувенірів. І ще багато-багато всього. Це треба побачити на власні очі. Це треба відчути, пережити. Краків, я ще обов’язково повернусь і побуду довше!

Тетяна Мельник, студентка факультету іноземних мов

 

Віршові записки (Івано-Франківськ – Вінниця)

***

при вході залишилось
тільки дві куртки
навпроти стіни,
що впирається
в обличчя людей
або
критично
і точно
навпаки.

заклик
до розстрілу
своєї фантазії
заклик
до репресій
огидної думки
що я виходжу
на дощову
вулицю
в плані
просто виходжу з приміщення
в плані
просто відчиняю двері,
спочатку
спустошивши
масивні гачки

сумнозвісна метушня
гучномовний мурашник
пролітає вздовж по асфальту,
не дотикаючись
навіть краєм вітрила
вітряно.

геть
з цього місця
тут занадто спокійно удвох.

(Івано-Франківськ)

«вокзал»

коли на кухні
помирали
останні кити
як заповідав один
крилатий поет
я застібував
ґудзик
своєї сорочки
і вирушав у дорогу
залізничної романтики
досить, щоб стати митцем

і знаєш, саме коли
я повністю обвішаний
сумками, як ялинка в голках
поспішав до перону,
мені захотілось

купити тобі
одиноку троянду,
таку велику,
та ніжну

на жаль,
здоровий глузд
переміг мене.
(Івано-Франківськ – Вінниця)

Грицай Андрій, студент філологічного факультету

З чого починається подорож?

Стоїмо в Кракові в очікуванні автобуса до Києва. Мав приїхати о 23:50. Вже за північ – автобуса немає. Почула від двох хлопців поруч українську мову. Запитала, чи на цей вони автобус. Мій голос був знервованим, тому що людей на зупинці зовсім мало, час посадки вже давно минув, а я тільки дві години тому дісталася сюди іншим транспортом!

– Ой, ну що ж ви, дівчата, завжди відразу в паніку. У тебе який номер на квитку? Ось коли автобус з цим номером з’явиться, до нього і підемо. І не треба, не треба панікувати.

Проходить 20 хвилин очікування. Хлопці починають бігати від автобуса до автобуса, з тих, що давно стоять на зупинці, і щодуху кидатися до нових, що під’їжджають. «Без паніки, хлопці, що ж ви!»

До мене тим часом підійшла дівчинка і англійською запитала, чи їду я до Києва. Потім запитала, що тут відбувається і чому автобуса досі немає. Це була Клар і вона приїхала з Франції. Почали розмовляти. Через пару хвилин до нас підійшла дівчинка з Німеччини. Потім навіть компанія хлопців зі Штатів. У когось Україна була частиною великої навколосвітньої подорожі, хтось їхав викладати іноземну мову. На зупинку приїхав новий білий автобус, і я сказала, що це може бути наш. Тут Клар каже, мовляв, це неможливо, ми чекаємо Flixbus, а ці автобуси усі зелені, он як той (показує рукою на транспорт, що стоїть поряд). Я нагадала, що ми їдемо в Україну, а в Україні немає Flixbus, тому це буде простий автобус з невеликою табличкою «in cooperation with Flixbus». Цей погляд треба було бачити.

Поїхали ми звідти о першій годині ночі. На автобусі «Євротур». З нами був ще один хлопець з Польщі. На питання «Чому їдеш в Україну?», він відповів просто: «Я хочу подорожувати, але поїхати в Австрію чи Францію, наприклад, для мене дорого, тому вирішив почати з України». І хіба це не класно? Коли хтось вирішив почати? Чи не шукати відмовки, що далеко-дорого-небезпечно, а почати. Навіть найдовша дорога починається з першого кроку, з рішення цей крок зробити.

Ірина Нагорняк, студентка філологічного факультету

Мій перший автостоп

Вже маючи куплений квиток до Парижа, я час від часу бачила у всесвітній павутині картинки інших французьких міст, а в думках поверталася до старої ідеї потрапити в Прованс. Глянула на карту, побачила, що дорога на південь займе сім з половиною годин, автостоп відразу ж відкинула. Але тут на очі потрапив Ліон, який знаходиться майже посередині маршруту і міг би бути зупинкою. Хмм…

У вечір через перед тим днем, коли я планувала стартувати, пішла на вечерю з сім’єю мого хоста (чоловіка, у якого я жила завдяки Couchsurfing). Серед його рідних були хлопці з досвідом автостопа, які, послухавши мої очікування і плани, обійняли і побажали удачі. А я після цього чомусь вирішила, що точно все буде добре.

І ось восьма ранку і я зі своїм відносно невеликим рюкзаком і поки ще без таблички, стою, голосую. У власній уяві я виглядала не те, щоб дивно … хоча ні, дивно, навіть дуже. Адже перебувала тоді в межах Парижа, як будь-яка інша звичайна людина, і мені постійно здавалося, що зараз хтось зупиниться, щоб показати, де треба ловити автобус. Але ні, вже через хвилин десять я їхала в авто з жінкою, яка сама родом з півдня Франції і своїми розповідями ще більше мотивувала мене дістатися туди.

Наступний автомобіль – чоловік, який знав лише кілька англійських слів, але хотів допомогти. Він намагався підлаштувати свій маршрут в навігаторі під мене і паралельно дзвонив комусь по гучному зв’язку. А через хвилину його бесіди з цим кимось французькою я почула з телефону англійську мову: «Привіт! Я син твого водія. Мій тато хоче допомогти тобі з дорогою, тому я зараз буду перекладачем». Опинившись вже за кілометрів 100 від Парижа, я зрозуміла, що дороги назад немає, і якщо вже дісталася сюди, доберуся і до Ліона. Та й кожне ось таке знайомство зменшувало будь-який страх. Адже в подібних пригодах саме час побачити, що вихід є завжди. Завжди ж, правда?

Ірина Нагорняк, філологічний факультет

Чи нудно подорожувати наодинці?

Якось у Австрії я прокинулася о п’ятій ранку. Незважаючи на те, що спала всього години чотири, повертатися до подушки не хотілося. Душ ліквідував останні сліди сонливості. Гаразд, зібралася гуляти. Поклала в рюкзак фрукти, воду, навушники і розпочала шлях. На годиннику уже була сьома ранку. Ніякого особливого маршруту створвати не хотілося, тому вирішила піти попити каву в одне чудове місце, неподалік від центру, яке тільки вчора друг порадив відвідати. Але вулички там такі гарні, а види настільки ваблять, що я пішла в інший бік за метрів 300 до кавового пункту призначення і попрямувала в сторону гір. Навколо було тихо, крім цвіркунів ніхто цю гладь звуку не порушував. Я знайшла чудове місце з неймовірним краєвидом і провела за його спогляданням півгодини, не менше. Так гарно було, спокійно. Розклала поруч міні-пікнік і зраділа, що мені зовсім не нудно бути наодинці з собою. Не хочеться тягнути когось за компанію, а іноді виникає бажання хоч на годинку відпочити від всіх-всіх-всіх.

Ірина Нагорняк, філологічний факультет