До 79-річчя Василя Стуса
Цього року на Різдво Василеві Стусу мало б виповнитися лише 79 років, але поет не дожив навіть до свого полудня. Позбавлений волі тоталітарним режимом як особливо «небезпечний рецидивіст», проте духовно незламний як творча особистість, він пішов із життя в 47 років. Остаточне повернення поета з далекого Пермського краю в Україну відбулося лише через кілька років після його передчасної смерті — в 1989 році. Перепоховання тіла на Байковому цвинтарі в Києві підтвердило його раніше висловлене пророцтво: «Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя…». Генії мають здатність передбачати не лише фізичну смерть, а і власне безсмертя і продовжують жити у величних творіннях людського духу: оригінальних художніх творах, блискучих перекладах, наукових винаходах, що випереджають свій час.
Повернення Василя Стуса в Україну викликало значний резонанс у громадськості, змусило замислитися над силою поетичного слова, що вирвалося, нарешті, з-за ґрат. Героїчна доля поета-в’язня, видання його творів, спогадів про нього «Не відлюбив свою тривогу ранню…» (1993), упорядкованих Олегом Орачем, який особисто знав поета ще з часів навчання в педінституті, публікація розвідок Михайлини Коцюбинської, Івана Дзюби, Миколи Жулинського, Дмитра Стуса та багатьох інших авторів сприяли популяризації величної постаті поета-борця, допомагали зрозуміти його надто різку реакцію на світ брехні і зла, відкривали очі на реальний стан справ у суспільстві.
У місті поетового дитинства та юності — Донецьку — вшанування пам’яті про поета розпочалося водночас із його поверненням в Україну. До цієї справи активно долучилися громадські діячі (академік НАН України, голова Донецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка — В.П.Шевченко; заступник голови ДОО ВУТ «Просвіта», голова ДОО КУН — М.В.Олійник; голова Донецького обласного товариства імені Олекси Тихого — Є.Шаповалов), рідні, друзі, однокурсники. Василь Захарченко, Володимир Міщенко, Микола Колісник, Віктор Дідківський, Анатолій Лазоренко ділилися спогадами про Стуса як про неординарну особистість, пригадували цікаві епізоди з життя, зустрічалися зі студентами та викладачами університету, адже студентське життя поета минуло у стінах колишнього Сталінського педінституту, про який він тепло згадував, особливо про своїх колишніх викладачів — І.Т.Принцевського та Т.Т.Духовного. Мені теж довелося слухати лекції Тимофія Трифоновича Духовного, який викладав у нас зарубіжну літературу, неквапливо вів мову про шедеври світового мистецтва, милуючись вдалими висловами і змушуючи інших відчувати смак художнього слова. Атмосфера у виші, незважаючи на столичні нагінки та окремих надто пильних борців ідеологічного фронту з викладацького складу, загалом була сприятливою для духовного змужніння та творчого зростаннялоді. Викладачі літератури охоче ділилися з Василем книжками, відчуваючи в особі допитливого юнака гідного співрозмовника, справжнього філолога. І це він незабаром підтвердить, вступивши до аспірантури Інституту літератури Академії наук України.
Повернення пам’яті про Василя Стуса в Донбас потребувало значної просвітницької роботи, адже на одному з перших наукових форумів, присвячених його творчій діяльності, раптом у залі почулося: «А хто такий Стус?». Якщо не помиляюся, здається, Василь Овсієнко тоді змусив замовкнути нетерплячого неофіта.
Просвітницько-популяризаторську діяльність ініціювали громадські організації, до неї долучилися культурно-освітні заклади регіону, викладачі університету. Так, пригадую, як Валентина Леонтіївна Тиха зі зворушливими лекціями об’їздила багато міст України, скрізь знаходячи вдячних слухачів. З якою невтомністю цій справі віддавався побратим поета — правозахисник Василь Овсієнко. Свій кожний приїзд у Донецьк він супроводжував зустрічами з учителями області, студентами, школярами. І жодного разу з його уст не злетіли нарікання на втому чи якісь інші незручності, хіба що згадки про професора І.І.Стебуна як учасника судового процесу над Олексою Тихим та Миколою Руденком затьмарювали його перебування в місті.
Популяризаторська діяльність для відновлення пам’яті про поета потребувала увічнення місць, пов’язаних із життям та творчою діяльністю Василя Стуса, видання та дослідження його багатющої спадщини, що привертала увагу все більшого кола науковців, видавців, студентів. Тому почалася копітка праця, що не завжди і не відразу увінчувалася успіхом.
Проте з кожним роком збільшувалася територія присутності поета в регіоні. Так, у 1990 році в селищі Кондратіївка, що на території Горлівської міської ради, було відкрито меморіальну дошку на приміщенні тієї школи, в якій він учителював із серпня 1961 до березня 1963 року. Незабаром у м. Сніжне іменем Василя Стуса було названо вулицю. Особливо помітними були події 2001 року: надання імені Василя Стуса першій у Донецьку українській гімназії, що була створена на базі загальноосвітньої школи № 107, відкриття на стіні корпусу філологічного факультету Донецького національного університету, де він навчався в 1954-1959 роках, меморіальної дошки роботи скульптора Леоніда Бріня та архітектора Віктора Піскуна. В цьому ж році приємно вразила донеччан і гостей міста вистава за творами і листами Василя Стуса «Побачення у часі», здійснена Донецьким обласним академічним музично-драматичним театром під керівництвом незабутнього М.М.Бровуна. Заснування Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції в 1989 році премії імені Василя Стуса підтверджувало неординарність поетової особистості. У 1991 році Василеві Стусу було присуджено Державну премію імені Т.Г.Шевченка. 25 грудня 1997 року Указом Президента України «за визначні заслуги перед українською державою у розвитку національної культури, громадянську мужність у відстоюванні ідеалів гуманізму і незалежності України» поета було нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня. 26 листопада 2005 року Указом Президента України поету було присвоєне звання Героя України «за незламність духу, жертовне служіння Україні й національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості». Офіційне визнання значущості постаті Василя Стуса сприяло розширенню території поетової присутності: були встановлені меморіальні дошки на стіні колишньої загальноосвітньої школи № 75, яку він блискуче закінчив у 1954 році, та на приміщенні редакції газети «Донбас», де в 1963 році працював літературним редактором. На філологічному факультеті Донецького національного університету було відкрито аудиторію імені Героя України Василя Стуса. З-поміж її експонатів хочеться відзначити власноруч написану автобіографію та залікову книжку студента історико-філологічного факультету, в якій рясніли оцінки «відмінно».
У вересні 2002 року був відкритий перший в Україні — Донбаський історико-літературний музей В.Стуса, що працював на громадських засадах у Горлівці, де довелося поету вчителювати. Ініціював його створення підполковник міліції Олег Федоров. Проте в 2012 році у зв’язку з погіршенням стану здоров’я засновника цінні експонати цього музею були перевезені до Донецька і розміщені у приміщенні обласної бібліотеки.
З 1990 року Донецьк став місцем проведення міжнародних науково-практичних конференцій, у яких брали активну участь громадські діячі та побратими поета (Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко), вчені з-за кордону (Яр Славутич із Канади, Володимир Мокрий із Польщі, Леся Івасюк з Австрії) та майже всіх куточків України (директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, академік НАН України М.Г.Жулинський; директор Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України, академік АН ВШ України, президент Міжнародної асоціації «Україна і світове українство» Петро Кононенко), відомі поети (Дмитро Павличко, Іван Драч, Павло Мовчан), син — Дмитро Стус. П’ять масштабних за географією та кількістю учасників науково-практичних конференцій було проведено в Донецьку, матеріали їх були видані значним накладом і поширені далеко за межами регіону. Знаково, що матеріали останньої довелося видавати вже у Вінниці, куди був переміщений Донецький університет у 2014 році рішенням МОН України.
Сьогодні, з відстані часу, може здатися, що в Донбасі не все було зроблено для повернення Стуса у свою alma mater, проте слід ураховувати й те, що це один із найбільш русифікованих регіонів України, «донецька рана України» (як назвав його І.Дзюба). І ця рана ще більше кривавить сьогодні, ніж колись. З початком воєнних дій у Донбасі постать Стуса виявилася в епіцентрі боротьби, тому й розправилися «новітні господарі» над меморіальною дошкою на стіні філологічного факультету, над іншими знаками присутності поета в університеті та місті Донецьку. У відповідь на це Донецький національний університет у Вінниці приймає рішення надати вишу ім’я його випускника — Василя Стуса. Це логічне завершення того, що не вдавалося здійснити в Донецьку, це гідна сатисфакція всього колективу, що таким чином підтвердив свій національний вибір.
Донбас і Вінничччина як два крила в житті поета: путівку в життя дала йому Рахнівка, а виховав індустріальний Донбас. Якщо порівнювати з Вінниччиною, то, звичайно, слід визнати, що Донбас не увічнив постаті поета у бронзі чи мармурі. Але й у Вінниці, якщо пригадати історію спорудження пам’ятника, що зараз височіє на майдані Стуса, не все було так просто. Відкриття
пам’ятника (скульптор — Анатолій Бурдейний) вимушено переносилося, напередодні завершення роботи невідомо куди з майстерні раптом зникла поетова голова… Проте ентузіазм переміг… І ось на майдані Стуса у Вінниці височіє величний монумент.
Підняте вгору крило символізує злет поета, якому, здається, не вистачає сил підняти друге… Чи можна так злетіти і втриматися на висоті — тій духовній висоті, якої сягнув поет? Виявляється: можна і, головне, треба! Якщо таким, як Стус, це вдалося — всупереч обставинам, репресивній системі, що нівечила творчу особистість, то й інші зможуть. Скульптор зміг відтворити і трагізм поетової долі, і його нестримний порив у височінь, і духовну незламність великого митця.
Закономірно: щоб зрозуміти поета, треба пізнати його рідний край, родину, людей, які впливали на формування особистості. Тому Рахнівка, що в Гайсинському районі на Вінничччині, — це особливе місце, адже тут у важкому для родини Стусів 1938 році народився майбутній поет. І справді село має якусь дивовижну ауру: в невеличкій школі-садочку завдяки колишньому директору, ініціативному Дмитрові Михайловичу Омелянчуку створено музей, закладено сквер на честь земляка. Прикрашає подвір’я школи погруддя Стуса, виконане скульптором Борисом Довганем, який добре знав поета і ще за життя намагався відтворити його образ.
Так завдяки зусиллям багатьох ентузіастів — громадських діячів, учителів, однокурсників, письменників, рідних — образ поета сьогодні набуває зримих ознак, звільняється від «ненависті і скверни», підтверджує ще і ще раз невичерпність людських можливостей, непереможну силу духу. Поет назавжди повернувся у стіни рідного університету, який переїхав у Вінницю і тут продовжує освітню, наукову і культурну діяльність. Традиції науковців Донбасу збережено: за ініціативою доцентів О.В.Пуніної та О.Є.Солов’я у Вінниці розпочато видання «Стусознавчих зошитів». Планується створення в університеті Стусівського центру як культурно-освітнього, наукового та популяризаторського осередку.
Так сталося, що саме Василь Стус назавжди поєднав два географічно віддалені регіони України: Поділля і Донбас. Як символ національної єдності і згуртованості він належав до духовних лідерів Нації, тому його ім’я зобов’язує долати рутину, переборювати труднощі, віднаходити і пропагувати національні цінності.
В.А.Просалова, завідувач кафедри
теорії та історії української і світової
літератури Донецького національного
університету імені Василя Стус
