Виберіть сторінку

“Ми скоріше спонтанні активісти”, – Валентин Кокорський про стан громадянського супільства за роки незалежності України.

“Ми скоріше спонтанні активісти”, – Валентин Кокорський про стан громадянського супільства за роки незалежності України.

Напередодні важливого державного свята, Дня незалежності України, кандидат історичних наук, доцент кафедри політології та державного управління ДонНУ імені Василя Стуса Валентин Кокорський розповів «Університетським вістям» про образ української держави та стан свідомості її громадян.

– Незалежній Україні – 27 років! За цей час: 5 президентів, 3 революції за демократичні права та свободи – від «Революції на граніті» через «Помаранчеву революцію» до «Революції Гідності», 5-річний військовий конфлікт на Донбасі, підписання угоди про асоціацію з ЄС, зміна двох поколінь українців. Валентине Францовичу, як ви вважаєте, якою Україну зараз бачить український громадянин? Та яка вона в очах іноземців?

– Єдиного погляду українського громадянина немає. Українське суспільство складається з сукупності різних елементів вікового, статевого, освітнього та іншого характеру, де кожен формує власну картину Батьківщини. Втішає те, що протягом останніх років зростає кількість людей, що ідентифікують себе з державою, переконуються в тому, що вони є громадянами країни. Звичайно, натяк на політичну ідентичність не надто підтримується діями влади. Сформована політична ідентичність у громадян вимагає звітності від влади. Мені сподобався образ, який дали соціологи стосовно української молоді. Вони вважають покоління Z (нове покоління) – цинічними оптимістами. В сенсі, що за віком вони мали б бути постматеріалістами. Проте зберігається матеріалістична орієнтація – бажання заробити перекреслює можливості, які надає нова робота, комунікативні моменти, співпраця в колективі.

З іноземцями картина складніша. Від початку 90-х образ України постійно змінюється. Ми тривалий час вважалися Росією, згодом радянською, пострадянською країною. Вже з 2014 років поступово Україну сприймають як демократичну державу з власними інтересами, які мають враховуватися у політиці. Але як тільки Україна пригальмовує в реформуванні, у західних медіа виходить на передній план негатив. Бентежить, передусім, ряд моментів властивих для України та її людей. Перед ними – бідна країна, в стані війни та кризи. На вулицях в цей же час – Bentley, Maybach. Для іноземця така кількість дороговартісних авто в бідній країні – нонсенс. Звичайно, вічна для України тема корупції. Саме українське суспільство хоча і вважає корупцію одним із важливих чинників, які впливають на ситуацію в країні, але разом з тим зберігає в собі корупціогенні нахили. Значна кількість громадян не вбачає в корупції чогось екстраординарного.

– Чи впливає це на місце нашої держави на міжнародній арені?

– Я би сказав, що наше місце доволі скромне. Ми швидше знаходимось в фарватері великих політичних гравців. Раніше ми були на роздоріжжі, дивилися одночасно на Схід і на Захід. Зараз здійснили наше самовизначення в орієнтаціях, офіційно задекларували мету: вступ до ЄС, вступ до НАТО, співпраця з західними партнерами. Ми маємо достатньо потужного союзника, який переосмислював своє ставлення до України – Сполучені Штати Америки. Саме цей гравець може вплинути на подальші перспективи України, зокрема, війни на Донбасі.

– Вважається, що зі здобуттям Незалежності Україна поклала край тоталітарній радянській системі. Проте чи можемо ми стверджувати про перемогу над «радянськістю»?

– Це скоріш процес, ніж результат. Констатувати перемогу, на жаль, ще дуже-дуже рано. Політика декомунізації вже трохи розгрібає ті радянські завали, але це – зовнішня ознака. Свідомість багатьох українців все ще залишається радянською. Спрацьовує вік, найбільша радянська складова, властива для старшого покоління. Велику роль відіграє соціалізація – від родини в якій виховується дитина залежить її світосприйняття, вона оцінює ситуацію радянськими очима, не в чистому вигляді, а в міфологізованому: «Ось у всіх була робота, стабільність, спокійне життя». Наразі процес поступово рухається. Для мене не менш важливим показником є влада. Якщо молода людина, яка виросла за часів Незалежності, потрапляє у владу, вона, в переважній більшості, засвоює ті неорадянські принципи, які там продовжують відтворюватися. Тому українська політика демократична досить умовно. Більшість політологів вважають її неопатроніальною, де є патрон-Президент і навколо нього все розвивається.

Крім того, «радянськість» вплинула на низький рівень довіри у суспільстві. Населення довіряє собі, Богу, батькам та родичам. Вузьке коло довіри призводить до того, що інші люди сприймаються з насторогою. Без довіри не формується так званий соціальний капітал. А це важливий різновид капіталів, який вможливлює демократію і нормальний цивілізований ринок. Лише з 2015 року довіра до співвітчизників стала переважати недовіру. Зростаюча довіра була викликана ворожим середовищем, зокрема, Росією. Тобто ми довіряємо «проти когось» швидше ніж «за щось». Також елемент довіри змогли скорегувати волонтери. Для суспільства вони стали тими, хто готовий на серйозні альтруїстичні вчинки, не задумуючись, що це дасть їм особисто. Довіра до співвітчизників чітко пов’язана з довірою до волонтерів. Волонтери підтягують суспільство загалом.

– Ми вже згадали Революції української молоді впродовж 27 років Незалежності. Та чи достатньо таких дій людей, щоб говорити про суспільство з активною громадянською позицією?

– Українське суспільство через Революції потроху вчиться. «Революція на граніті» була локальною, це була революція студентської, університетської молоді. Вона дала результати – відставка тодішнього прем’єра Віталія Масола. Та це не завадило неорадянськість відтворювати під керівництвом Леоніда Макаровича, Леоніда Даниловича, тобто політична ситуація не зазнала колосальних змін. «Помаранчева революція» була більш потужною для зміни виборчої ситуації. Суспільство продемонструвало, що воно готове на масовий активізм, але як тільки отримує очікуваний результат, воно повертається в звичний для себе режим незацікавленості політикою і небажання втручатися в неї. Великий позитив в тому, що через 10 років, на 2014 рік, уроки «Помаранчевої революції» були засвоєні. Маса громадянських ініціатив демонструє те, що суспільство може впливати на зміни в країні. Разом з тим, останні соціологічні дослідження залученості українців до різних громадських організацій та об’єднань засвідчують кількість таких членів у межах 7-10%. Це стала тенденція, порушити яку нам не вдається. Ми скоріше спонтанні активісти, готові до разових акцій, ніж ті, хто налаштовані на тривалу роботу.

27-років Незалежності – доволі мізерна цифра для історії, та попри сумний досвід, помилки і перешкоди, головним рушієм залишається людина. Покоління Незалежних вже сформувалося, утвердилося і готове до захисту національних інтересів та цінностей свободи і людської гідності! Зі святом всіх нас – з Днем Незалежності України!

Спілкувалась Василина Вдовиченко