День слов’янської писемності і культури

В вас мудрість вічна і любов жива…
А хтось же вас народжував, слова,
Хтось ті суцвіття звуків винаходив,
Що стали потім мовами народів.
С. Тельнюк

24 травня Україна відзначає День слов’янської писемності і культури. Цього дня ми вшановуємо братів-подвижників Кирила та Мефодія, які подарували слов’янському світові абетку, заклавши тим самим основи церковнослов’янської писемності й фундамент усіх слов’янських літератур. Кожна мова є безцінним надбанням людства, дзеркалом, яке відображає душу народу, його історію, звичаї, уподобання. Любов до власної історії, плекання культурної та духовної спадщини свого народу є рушійною силою розвитку будь-якого суспільства.

За словами академіка Л. Булаховського, з лексичного погляду обличчя української мови дуже виразно порівняно з іншими слов’янськими мовами. Свою думку він підтверджує, наводячи неповторні слова, схожих на які немає в інших слов’янських мовах: бентежити, віхола, вовтузитися, вселяти (нитку), вщерть, вщухати, гарний, глузд, глузувати, гребувати, достеменний, дошкуляти, загалом, зайвий, захаращувати, клепати, копирсати, корж, кволий, кучерявий, линути, майоріти, нидіти, нісенітниця, плекати, плигати, прискіпатися, ремствувати, рипати, сахатись, суниці.

Українська мова містить оригінальну безеквівалентну лексику, що не перекладається: галушки, перепічка, свитка, плахта, кептар, смерека, полонина, гетьман, посполитий, війт, чинш, ратище, карабеля, галівниця, таляри, єфимки, злоти, кунтуш, жупан, черкеска, сап’янці, окрайка, сукня люстринова, плахта шовкова, китайка, куманці, штофи, коновки, таріль, карафка.

Цікавими є українські прислівники: подеколи, подекуди, завбільшки, завширшки, навипередки, навкруги, навколо, навприсядки, спроквола, удосвіта, досхочу, достоту тощо.

Дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ–ХІІІ століть, розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило й у цих текстах чималий шар української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, окріп, глум, вежа, батіг, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших.

У стародавніх літописах, написаних церковнослов’янською, є численні українські вкраплення: криниця, рілля, вовна, гребля, глек, кожух, яруга, жалощі, година, туга, теля, тын, наймит, бчелы, гостинець, пакощі, око, господар, волога та дуже багато інших.

Київський князь Володимир Мономах прекрасно володів церковнослов’янською мовою, але пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів: дивоватися, ірий, убогый у значенні «бідний», лагодити, сторожа, паробці, ворожбит, ліпши, гребля, одтяти, лінощі, сором, вдовицю тощо.

Іменники в давальному відмінку однини приймають характерні для української мови закінчення -ови, -еви: мужеви, Моисеєви, Богови, кесареви, Романови, Володареви, коневи, голубеви, по Ручаєви, монастыреви, волови. Власні імена Русі, які трапляються в літописах, також типово українські: Дмитр, Василь, Василько, Володымер, Олекса, Олена, Михалко та інші.  У літописах серед імен князів та князівен династії Рюриковичів із усіх, навіть Московських земель, аж до ХV століття траплялися типово українські імена. А предки росіян зверталися до князів із властивим для української мови кличним відмінком «княже», а до княжни – «княгыне».

Тривалий час побутувала думка, що наша писемність з’явилася лише після хрещення Русі, коли з Візантії та Болгарії було завезено богослужебні книги. Ось як, наприклад, писав Аврелій Августин, відомий як Августин Блаженний (354–430 р. н. е.): «Те суб’єктивно розумне, що існує в нас, тобто те, що розумом обдароване й розумно-обʼєктивне творить чи керується ним, пов’язується певними природними зв’язками спілкування з тими, з ким у неї цей розум спільний. Але оскільки людина не могла б установити надійного спілкування з іншою людиною, якби вони між собою не розмовляли й таким чином не передавали одна одній свої почуття й думки, то це обʼєктивно-розумне знайшло потрібним позначити предмети словами, тобто певними звуками, що є знаками…».

У багатьох місцях, де колись розселялися наші пращури, особливо в Північному Причорномор’ї, археологи неодноразово знаходили на кам’яних плитах, амфорах таємничі, незрозумілі знаки. Проте питання про існування писемності в ті давні часи залишається відкритим.

Перший історик давньої слов’янської писемності болгарський книжник, учений-чернець Чорноризець Храбр, який жив у X столітті при дворі болгарського царя Симеона, у книзі «Про письмена» розповідає про два етапи розвитку слов’янського письма. Перший етап – коли слов’яни ще були язичниками, отож користувалися рисками й зарубками. Другий етап – після прийняття християнства, коли вони почали писати римськими й грецькими письменами. Й так було доти, доки великими просвітителями слов’ян – братами Кирилом і Мефодієм не був створений алфавіт.

Мова, яку запровадили Кирило й Мефодій, стала мовою усіх східнослов’янських народів, зокрема, й українського. Кафедра української мови щиро вітає всіх із Днем слов’янської писемності і культури!

                              Матеріал підготувала кафедра української мови