Захисник Батьківщини, учений, організатор вищої школи в Донбасі (до 100-річного ювілею з дня народження Григорія Пономаренка)
Народився Григорій Якович Пономаренко 18 січня 1922 року в сільській родині с. Надлак Надлацької волості (сьогодні Новоархангельського району Кіровоградської області). Ще підлітком разом із сусідським дружком мріяв стати тільки льотчиком. Це був час, коли радіо постійно повідомляло про перші успіхи досягнень вітчизняних літаків «К-5» авіаконструктора Костянтина Калініна (про нього мені самому вдалося дізнатися лише, коли став займатися розробкою державного проєкту «Реабілітовані історією»). У 1930-ті роки регулярно сповіщали про модифікації харківського авіазаводу. «К-5» став основним літаком радянського аерофлоту. А скільки захоплень викликали щорічні повідомлення, репортажі про святкування до Дня авіації в Тушино під Москвою за участю перших керівників СРСР. Так Грицьку вдалося умовити батька поїхати до Кременчука. Там він став курсантом військової авіаційної школи. Одного разу мені, уже будучи аспірантом, Григорій Якович, як він наголошував, вперше розповів про дружбу з курсантом Павлом із сусідньої області (він був на півтори голови меншим на зріст – і їх прозвали «Пат і Паташонок»). Після випуску зі школи – служба в армії, також разом. І коли почалася агресія Німеччини, молодший лейтенант Г. Пономаренко став свідком, як після нічного нальоту нацистської авіації помирав тяжко поранений Павло. В інтерв’ю до 80-річчя професор визнав, що йому важко назвати ще ім’я, з ким йому довелося так вірно дружити.
…Далі на підступах до Москви сам Григорій у рівному бою залишився без руки, потім госпіталь, далі він із сім’єю виїхав за Урал. У селі не було жодного чоловіка, тому колгоспниці із задоволенням обрали голову складного молочно-товарного господарства.
По завершенню вітчизняної, порадившись із дружиною, вирішив йти на «війну» за знаннями. Перед ним відкрилися двері червоного корпусу Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
Навчаючись на історичному факультеті, йому вдалося дізнатися, що його прізвище походить від прізвиська за заняттям і утворено за допомогою поширеного українського суфікса -енко (пономар – офіційно «параномар»» від давньогрецького παραμοναριος «приставник» – службовець православної церкви), це по-перше. А по-друге, є збірник «Замечательные Пономаренко однофамильцы», де зібрали всіх воєдино, не дивлячись на місце народження: «Ми різні, і це прекрасно. Нам є чим поділитися», – йдеться про такі якості як талановитість, працелюбність, тобто і від Бога, і від батьків.
По завершенню аспірантури Г. Я. Пономаренко підписав державний розподіл за фахом на Донбас. Одночасно з ним у Сталінський індустріальний інститут приїхали Юрій Зик (пізніше, будучи аспірантом ДПІ, я дізнався, що сестра його дружини знаменита снайперка Людмила Павлюченко) і ще два випускники аспірантури Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
Пізніше навколо Григорія Яковича згрупувалися старі і молоді кадри. Він очолив потужний колектив кафедри історії партії. У 1972 році захистив у рідному Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка докторську дисертацію з проблем реконструкції вугільного Донбасу. У 1974 р. за рішенням обкому партії Г. Я. Пономаренка перевели для підсилення кадрового складу провідної кафедри Донецького державного університету як базового класичного вузу. Високий фаховий рівень, організаторські здібності, життєвий досвід, уміння поєднати ідеєю, підготовкою колективних кафедральних монографій. Редколегія Київського державного університету провідного фахового журналу систематично доручала йому формувати збірники статей.
Упродовж 1975-1986 рр. Г. Я. Пономаренко за призначенням Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти працював ректором Донецького державного університету. 10-тисячний колектив університету із задоволенням сприйняв висунення на відповідальну посаду Григорія Яковича. І тут пішла розробка комплексної програми класичного університету на 5 років, і на перспективу, програми розвитку з провідними вузами України і Союзу. Особливістю розвитку цього періоду стало укріплення співробітництва з низкою вузів Європи. До створення підготовчого факультету для молоді з країн Азії й Африки додався факультет по роботі з іноземними студентами, основна кількість припадала на спеціальності економічного, обліково-фінансового факультетів, менше було на хімічному, біологічному і філологічному факультетах.
Привабливість університету для вступу до ДонДУ викликала соціальна сфера – це завершення будівництва гуртожитку для студентів № 4 на 1200 місць, розширення спортивно-оздоровчої бази «Науки» на березі Азовського моря. Вперше завдяки зусиллям Григорія Яковича стало одночасно виділено по 10-15 квартир для молодих викладачів. Також завершено будівництво великої студентської столової і кафе «Бригантина», почалося будівництво палацу для плавання.
В університеті розвивалися аспірантура і докторантура, на допомогу яким стали складатися наукові школи провідних вчених фактично на всіх факультетах.
Григорій Якович ініціював проведення низки всесоюзних і республіканських наукових конференцій на базі ДонДУ, республіканської багатоденної наради викладачів суспільно-економічних і політичних наук за участю керівництва ЦК КП України. Це позитивно вплинуло на розширення зв’язків із провідними вузами, сприяло захисту дисертацій у їхніх спеціалізованих вчених радах.
Саме в цей час Григорій Якович підштовхнув і мене до визначення та розробки теми докторської дисертації у межах його наукової школи з проблем історії робітничого класу Донбасу й індустріального поступу України, за що я йому особисто вдячний. У Григорія Яковича також навчалися 2 майбутніх ректорів вузів та 5 кандидатів наук, і це тільки з нашої кафедри. Ми з вдячністю мали право називати його Батя.
У ректора Г. Я. Пономаренка знаходився час для особистих розмов із викладачами й аспірантами різних факультетів. Я із задоволенням користувався його порадами, коли довелося двічі виїжджати командиром студентського обмінного загону в демократичну Німеччину, де в м. Магдебурзі, місті-побратимі, у нас склалися взаємокорисні стосунки з Магдебурзькою вищою Hochschule.
І сьогодні в ювілейну дату численний колектив Донецького національного університету імені Василя Стуса з вдячністю згадує мудру добру людину, з великим серцем, вмілого організатора справ великого складного науково-навчального закладу України. Батьківщина відзначила його численними орденами і медалями за доблесну працю й участь у Другій світовій війні.
Олександр Бут, доктор історичних наук,
професор кафедри історії України та спеціальних історичних дисциплін,
академік Академії економічних наук України
