Володимир Попов про естетизацію зла
Доктор філософських наук, професор кафедри теорії, історії держави і права та філософії права юридичного факультету ДонНУ імені Василя Стуса Володимир Попов про естетизацію зла.
«Мої роздуми жодним чином не можуть претендувати на якусь експертну оцінку або практичні рекомендації в умовах нашого страшного, трагічного часу. Для експертних оцінок, прогнозів, пророцтв та критичних зауважень та різноманітних порад у нашій країні вистачає фахівців із воєнної справи, політичного прогнозування, права, конфліктології та міжнародних відносин.
Мої роздуми викликані тим страшним болем, який відкликається в душі кожної людини, яка зберегла в собі хоч якість залишки совісті, гідності та співчуття до невинних жертв жахливої російської агресії, що розпочалася ще 2014-го і досягла свого апогею в лютому цього року.
Якось німецький філософ Теодор Адорно звернувся до своїх співвітчизників з питанням: «Як ми можемо філософувати після Аушвіцу (Освенциму)?» Подібним чином можна спитати російських (і донецьких) «колег», що претендують за звання філософів, після Бучі березня 2022 року: «Як ви можете філософувати після Бучі?» Буча стала символом втілення відкритого зла безпідставних вбивств (не вбивай), зґвалтувань (не чужолож), мародерства (не вкради) й неприкритої брехні пропагандистів «руzzкого миру» (не свідчи неправдиво). Виникає питання: чи є залишки моралі у пересічних росіян та їх «духовних кумирів», чи може так і треба чинити по відношенню до тих, хто визнаний «радикальними націоналістами», причому включаючи й неповнолітніх?..
Якось ще задовго до цих страшних подій біля російського Калінінграду на стіні напіврозваленого будинку, у якому влітку відпочивав Імануїл Кант з’явився досить символічний, хоча й примітивний напис «Кант – лох». На мій погляд, він досить адекватно відобразив відношення росіян до спадщини великого філософа, який вважав, що людина не може в будь-якому разі бути засобом, але лише ціллю. Людина, що керуються категоричним імперативом, і насправді ще з радянських часів є «лохом», потенційною жертвою або злочинців, або каральних органів. Насильницьке перетворення людини у щасливий гвинтик державного механізму або табірний пил лежало в основі комуністичної моралі, яка назовні зберігала моралістичну риторику. Зло було упаковане в красиві обгортки Добра (яке чомусь повинно бути «з кулаками») та Справедливості (яке базувалася на почутті ресентименту).
Радянський дисидент Андрій Амальрик вважав, що російський народ не мав «європейського періоду культу людської особистості, особистість у російській історії завжди була засобом, але не метою». Він вважав, що радянський народ не має жодних моральних орієнтирів крім поваги до сили та своєрідного почуття справедливості, яке по суті є бажанням, «щоб нікому не було краще, ніж мені». Чи змінилися моральні (точніше аморальні) засади буття пересічної російської людини у порівнянні з «homo sоveticus»? Дещо змінилися, але ще в гірший бік. Сучасний пересічний росіянин є мутацією цього виду, обтяжений своєрідною естетизацію насильства, що відбувається з кінця 90-х років минулого сторіччя під впливом так званої боротьби з тероризмом, чеченською, грузинською війною й нарешті нахабною анексією Криму та брутальною війною на Донбасі. Культ сили під впливом мас-медіа та спотворених реалій буття перетворюється в культ брутальності, відкидання будь-яких західних цінностей, презирства до будь-якої слабкості та толерантності. І Буча-2022 продемонструвала реалізацію цього сприйняття дійсності та відношення до Іншого, повною мірою.
Але чому саме Україна та українці стали об’єктом такої патологічної ненависті не тільки російських можновладців, а й пересічних російських обивателів та їх брутальних дітей, які вбивають, ґвалтують, знищують приватні будинки та крадуть з них все, що заманеться? Більша частина українців також несе в собі родове прокляття «homo sоveticus»: атавізми радянщини у відношенні до підлеглих. Нещирість та корупція, в основі яких все те ж бажання «щоб нікому не було краще, ніж мені», іноді спотворюють всі наші намагання стати Європою. Утім, треба зазначити, що українство не зазнало тих страшних «мутацій», які відбулися в ментальності сусіднього народу, мало більш ніж 20-ти річний період мирного та відносно демократичного політичного життя. До того ж Помаранчева революція та Революція Гідності народили нові цінності та сподівання гідно жити в гідній країні. Й саме ця гідність, це достоїнство разом з нашими величезними зусиллями та самоорганізацією, незважаючи на біль величезних жертв Бучі, Волновахи, Маріуполя, Краматорська, Бородянки, Ірпіня, є нашими заставами Перемоги над державою Зла, для якої ідеалами стали насильство та брутальність».
Володимир Попов
