Виберіть сторінку

Фактор Придністров’я у війні проти рашистів: історія, інтереси та виклики

Фактор Придністров’я у війні проти рашистів: історія, інтереси та виклики

У травневі дні, за свідченням Головного управління розвідки Міноборони (ГУР Міноборони), ерефія штучно нагнітає психологічну та інформаційну ситуацію  довкола «замороженого конфлікту» у Придністров’ї. Причини цього варто шукати у відсутності  помітних успіхів у так званій «спеціальній операції», а насправді у масштабній війні  проти суверенної України. Щоб компенсувати свої провали  ерефія  намагається  створити зони  нестабільності поблизу  українського кордону і  створити  видимість загрози нападу російських та проросійських збройних формувань з території Придністров’я.  ГУР доповідає, що  російські окупанти шукають шляхи  розпорошення сил української армії під час складної оборонної кампанії  із захисту  українського Донбасу і Півдня країни. За оцінками експертів,  кількість реально боєздатного та вмотивованого особового складу підрозділу так званої Оперативної групи російських військ у Придністровському регіоні Республіки Молдова не перевищує 300 осіб (дані щодо чисельності російських більш-менш боєздатних сил у Придністров’ї розходяться), завданням яких є охорона складів боєприпасів у селі Ковбасна.  Розвідники також стверджують, що більше половини всіх боєприпасів, що перебувають тут на зберіганні,  вичерпали свій  термін придатності та не підлягають транспортуванню. Лише 7-8 тис. тонн є справними та можуть бути використані. Вони також  вважають, що  Придністров’я потенційно може  бути використано як плацдарм для налагодження й забезпечення розгортання ерефського угруповання на території Молдови, але це стане можливим лише у разі створення сухопутного коридор з ерефією через територію південних областей України. 25 квітня рашисти вдалися до цілої низки очевидних провокацій в регіоні. 

Простежимо, за яких міжнародних та внутрішніх обставин  будувалася  суверенна й незалежна Республіка Молдова, а разом з нею  і придністровська проблема. Демократичні процеси, які розпочалися в СРСР у другій половині 1980-х років, вплинули на загальну суспільну ситуацію в Молдавській РСР (МРСР). Верховна рада республіки ухвалила 31 серпня 1989 року закон «Про функціонування мов», а через рік – закон «Про мови». За цими законами молдавська мова трактувалася ідентичною румунській і поверталася латинська графіка. Такі законодавчі акти офіційного Кишинева викликали неоднозначну реакцію в суспільстві. В 1989 році  утворився Народний фронт, лідери якого пропагували не лише демократичні ідеї, але й зближення  із сусідньою Румунією, яка етнічно, мовно та історично споріднена з Молдовою. На противагу йому російськомовне населення країни утворило рух «Єдність». Розгорнулися серйозні дебати про національну ідентичність молдаван: радикально налаштовані  політики та громадські діячі вважали молдаван румунами, їхню мову – румунською. 

В умовах ідейно-політичного протиборства цих двох сил у лютому 1990 року відбулися перші в республіці багатопартійні парламентські вибори. Кандидати від Народного фронту отримали значну кількість місць, хоча головою Верховної ради став один із керівників компартії Мірчо Снєгур, якого на сесії  Верховної ради обрали президентом. Був відкритий державний кордон із Румунією. 27 квітня 1990 року  Верховна рада Молдавської РСР ухвалила закон про синьо-жовто-червоний державний прапор, у травні цього ж року перейменувала країну на Республіку Молдова, 23 червня ухвалила  Декларацію про суверенітет республіки в складі СРСР, заснувала посаду президента  держави і 3 вересня 1990 року  визначила як державний  герб давній символ – голову тура. 

Радикальне крило молдовського національного руху поєднувало завдання боротьби за незалежність з наступним приєднанням країни до Румунії. Кишинів та інші міста, розташовані на правому березі Дністра, стали місцями масових мітингів націоналістів. Прорумунські тенденції негативно були сприйняті національними меншинами, особливо тими, що проживали на лівому березі Дністра (українці, росіяни), і півдні країни (гагаузи). 

Провал серпневого путчу в Москві прискорив розвиток політичних подій  у Молдові. 27 серпня 1991 року було проголошено повну державну незалежність країни.  У грудні 1992 року, під час перших всенародних президентських виборів, єдиний кандидат Мірчо Снєгур був обраний главою держави (за нього проголосували 98,2 відсотка виборців). 

До 1993 року жодних політичних і соціально-економічних реформ в країні не проводилося. Парламентські вибори 1994 року  принесли перемогу Демократично-аграрній партії (43,18 відсотків), за «блок «Єдність» було віддано 22 відсотки голосів, решта голосів дісталося Блоку селян та інтелігенції, Християнсько-демократичному народному фронту. У березні 1994 року відбувся референдум, на якому  90 відсотків  громадян Молдови висловились за  єдність, незалежність і суверенітет Молдови як держави. 29 липня 1994 року парламент ухвалив Конституцію,  за якою Молдова проголошувалась парламентсько-президентською республікою. Водночас новому молдовському керівництву довелося розв’язувати  гагаузьку та придністровську проблеми. 

З активізацією національного життя у Молдавській РСР утворився у другій половині 1980-х років дискусійний клуб «Гагаузький народ», громадські рухи «Єдність»,  «Батьківщина». З’їзд представників гагаузького народу  прийняв 12 листопада 1989 року Декларацію, в якій  визначалася правова основа створення Гагаузької автономної республіки. Офіційний Кишинів відхилив домагання гагаузів. Тоді 19 серпня 1990 року на черговому з’їзді представників цього народу було проголошено Гагаузьку республіку у складі СРСР і столицею в Комраті та про повний, які мали на озброєнні стару радянську зброю.  розрив із Молдавською РСР. Гагаузи підтвердили такий статус своєї території на референдумі 12 грудня 1991 року. Лише у 1994 році  молдовський парламент  ухвалив «Закон про особливий статус Гагаузії», за яким вона отримала статус автономії із правом  на самовизначення у разі, якщо Молдова вирішить об’єднатися з Румунією. Це було  закріплено в Конституції Молдови. Адміністративним центром стало місто Комрат. Гагаузія має свій герб і прапор. Офіційними мовами визнано молдавську, гагаузьку та російську. 

   Інакше розвивався конфлікт у Придністров’ї, який перетворився на проблему, не вирішену й донині.  В його основі  – низка чинників історичного,  геополітичного, мовно-культурного, етнічного, а також економічного характеру. За твердженням української історіографії, «історично Придністров’я ніколи не входило до складу  Молдовського князівства». З кінця  ХVІІІ століття цей регіон був частиною  Російської імперії, з 1924 по 1940 роки – частиною Української РСР в якості Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної  Республіки з центром у Тирасполі, і тільки у  1940 році був приєднаний до Молдавської  РСР. 

З розпадом СРСР і здобуттям Молдовою незалежності постало питання національної ідентичності молдавського суспільства. Певну роль  у дестабілізації  суспільно-політичної ситуації  зіграла політика румунізації, яка не знайшла  підтримки  серед більшості придністровського населення, в якому молдавани становили  меншість. Так, при загальній кількості населення  Придністров’я в понад 500 тис. осіб, слов’яни – українці та росіяни –  складали 50 відсотків (приблизно  в рівних частинах), а молдавани – 32 відсотки. Більша частина нерумунського населення Придністров’я   навіть не розмовляла молдавською мовою. Значення мала економічна розвиненість  Придністров’я:  за радянських  часів кількість населення регіону складало 17 відсотків від населення  Молдови, тоді як економіка – 40 відсотків від республіканського ВВП. Крім  того, на території Придністров’я  активно діяли російські спецслужби і проросійські політичні сили, які проводили цілеспрямовану проросійську політику і дестабілізували ситуацію. 

Поштовхом до виникнення придністровської кризи формально стало мовне питання. 30 березня 1989 року,  коли Молдова ще перебувала у складі  СРСР, з’явився законопроект, в якому єдиною державною мовою  на території Молдови оголошувалася молдавська мова. У Придністров’ї вимагали такого ж статусу  для російської мови. Перші виступи (мітинги й страйки) розпочалися  у серпні  цього ж року.  Ідея створення автономії у Придністров’ї  була оприлюднена  в листопаді, а у грудні у містах Рибниця і Тирасполь відбулися референдуми  щодо  автономії Придністров’я. 2 вересня 1990-го року  була проголошена Придністровська Молдавська Радянська Соціалістична Республіка,  куди Кишинів відрядив міліційні підрозділи для придушення можливих виступів. Нагадаємо, що у Тирасполі упродовж всього повоєнного періоду розташовувався штаб 14-ї армії Одеського військового округу, а у декількох населених пунктах Придністров’я – численні військові частини.  Загалом міста Тирасполь і Бендери (розташоване на правому березі Дністра) отримали специфічний  склад населення: тут був особливо високим відсоток військовослужбовців-відставників. До того ж значний відсоток міського населення Придністров’я не вважав МРСР своєю батьківщиною, вважаючи такою СРСР або ж (після його розпаду) Росію.  На референдумі 1 грудня 1991 року  більшість мешканців Придністров’я проголосувало за будівництво незалежної від Молдови Придністровської Молдавської Республіки (ПМР). У травні 1992 року після відвідин цього регіону віце-президентом ерефїї генералом  О. Руцьким  ерефія відкрито підтримала незалежність Придністров’я. Її президентом був обраний росіянин Ігор Смирнов, який  став мешканцем Тирасполя  лишень у 1987 році.   Місцеве населення у відповідь на прибуття молдавських силових підрозділів приступило  до формування загонів самооборони. Розпочинаються зіткнення між міліцією та загонами самооборони. 

З’явилися перші жертви. З новою силою конфлікт розгоряється після проголошення Молдовою  незалежності. Сили сторін  на початку конфлікту були нерівними. Збройні сили Молдови  перебували у стані формування і нараховували 25-30 тис. осіб, здебільшого резервістів та добровольців, які мали на озброєнні стару радянську зброю. Натомість сили Придністровської Молдавської Республіки мали у своєму розпорядженні  підготовлену російськими інструкторами 9-ти тисячну Республіканську гвардію, близько 6 тис. російських найманців, а також розташовану в регіоні 15-и тисячну 14-у російську армію. 

У ході активної фази з березня по липень 1992 року жертвами збройного  протистояння стали понад 1000 осіб з обох сторін, у тому числі  серед цивільного населення. За офіційними даними Молдови, з  молдавського боку  в конфлікті брали участь 29 тис. осіб, з яких 286  осіб загинули, а 284 – отримали поранення.   Однак більшу частину загиблих склали жителі  Придністров’я: 809 загиблих, 1471 поранений. Мали місце значні пошкодження інфраструктури. Апогеєм збройної фази конфлікту стали бої за Бендери 19-21 червня 1992 року, які спричинили найбільшу кількість жертв за весь період  протистояння: під час боїв загинули 620 осіб і було поранено 3500 жителів Придністров’я.  

 Кровопролиття зупинили російські війська, керівництво яких до цього активно постачало зброєю придністровців. 

21 липня 1992 року  президенти Росії і Молдови Борис Єльцин і Мірчо Снєгур підписали у Москві угоду про припинення насильства у Придністров’ї. Після 1992 року відбулася деескалація конфлікту, який на сьогодні перебуває у «замороженому» стані. ПМР отримує значну фінансову допомогу від ерефії, а на території республіки розміщується Оперативна група  ерефських груп у Придністровському регіоні (колишня 14-та  ерефська армія), яка озброєна і  нараховує  близько 1200-1700 військовиків (дані різняться). З 1992 року Придністров’я  фактично не контролюється Кишиневом. За молдавськими законами територія на лівому березі Дністра з населенням близько півмільйона осіб  має статус «автономного територіального утворення з особливим правовим статусом». Ерефія понад 20 років  тримає тут 1700 військовиків, частина з яких входить до складу так званих миротворчих сил, а також охороняє склади боєприпасів у селі Ковбасна.  

  8 травня 1997 року уряд Молдови та представники Придністров’я за посередництва України, Росії і місії ОБСЄ підписали  Меморандум про взаємопорозуміння, який визначив базові принципи урегулювання конфлікту. Згідно Стамбульських домовленостей 1999 року, ухвалених на саміті ОБСЄ, ерефія зобов’язувалась ліквідувати  своє озброєння  в регіоні до 2002 року. Але, попри часткове виконання Москвою взятих зобов’язань, основна  частина   ерефських озброєнь  так і залишається на цій території. Крім очевидного небажання  ерефії втрачати військові ресурси, що надають відчуття захищеності від потенційного військового тиску Молдови, причиною невирішеності цього питання є небажання  ерефії  залишити останній військовий форпост у цьому регіоні і таким чином втратити один із дієвих важелів впливу на ситуацію в ньому, адже Придністров’я є також важелем політичного впливу на Україну. Саме тому ПМР є стратегічним партнером ерефії. Орієнтований на ерефію Тирасполь дозволяє їй здійснювати  вплив на культурно близькі   йому області Півдня  та Сходу України, Криму.  Зауважимо, що ПМР визнали лишень такі ж самі  «невизнані псевдодержави»: Абхазія, Південна Осетія і НКР. 

Одним із основних важелів впливу ерефії в Придністров’ї є інституту російського громадянства. Станом на 2000 рік  ерефія надала своє громадянство  понад 60 тис. придністровців і посилено збільшує цю гігантську для маленького регіону кількість. Очевидно, що до моменту виведення   останнього  ерефського солдата з Придністров’я тут буде 100-120 тис. громадян ерефії, в руках яких опиниться вся реальна влада в регіоні, який називає себе незалежною країною. Освіта, культура, право в основному вже давно підігнані під ерефські стандарти. Мовою придністровської політичної еліти є ерефська. 

 Водночас, за даними перепису населення Придністров’я від 2004 року, понад 160 тис. (28,8 відсотків)  жителів регіону становлять етнічні українці, а близько 70 тис. із них є громадянами України. Інтерес нашої держави  щодо врегулювання придністровського  фактору полягає  і у тому, що   тут зосереджено 30-35 відсотків українського капіталу, тобто майже третина  економіки невизнаної республіки контролюється нашим вітчизняним бізнесом. 

2018 року влада Молдови заявила про намір найняти міжнародну юридичну фірму для оцінки збитків від військової  присутності протягом 25 років ерефії в Придністров’ї, яку Кишинів називає «окупаційною силою». У червні  цього ж року ГА ООН ухвалила резолюцію із закликом до ерефії вивести свої війська з Придністров’я.  Ерефія, як завжди, проігнорувала цю резолюцію, а ООН, також як завжди,  не застосувала  всі свої  важелі примусу  щодо виконання пунктів резолюції. Нагадаю, що напередодні рашистського масштабного вторгнення в Україну, сепаратисти Придністров’я провели навчання на лівому березі Дністра за участю  ерефії.   

Повернемось до рашистської провокаційної діяльності, здійсненої  25 квітня на території ПМР. Відповідно до рішення Радбезу так званої ПМР  на її території встановлено «червоний» рівень терористичної загрози, оскільки тут здійснено «три терористичні акти». Влада регіону заявила, що гранатометами  пошкоджено будівлю  міністерства  держбезпеки у Тирасполі, зруйновано військову частину у Парканах та підірвано вишки радіотелецентру поблизу селища Маяк. Керівник невизнаної республіки В. Красносельський повідомив, що, за попередніми даними, сліди терактів ведуть в Україну. Натомість влада Молдови вважає, що  в інциденті задіяні політичні сили всередині самої  невизнаної республіки. Врешті-решт, зазначимо, що  Молдові не вдасться відсидітись за своїм нейтралітетом, незастосуванням санкцій щодо ерефії та заявою президентки Молдови  про відсутність у її держави армії.   Ерефія  ні нащо не зважає і діє щодо Придністров’я  за  вже апробованим у Грузії сценарієм. 

За даними НАТО,  рашистські провокації у Придністров’ї будуть продовжуватись, а їхня мета  – створити проблеми для України, а військової загрози для самої Молдови  поки-що нема.  

На нашу думку, Молдова у певній безпеці лишень через звитягу наших воїнів, які не дозволяють ерефії створити сухопутній коридор  та зв’язати  Південь України та  Придністров’я. Так само Молдові необхідно визначатись, де вона і з ким вона. Але, попри це, треба мати на увазі, що рашисти хочуть будь-що  заставити  Київ  відтягнути наші військові з’єднання від донецького театру військових дій і перекинути їх  до Придністров’я. Це не є секретом для нашого вищого військово-політичного керівництва.  І ми неодмінно переможемо. 

Слава ЗСУ!

Слава Україні! 

Професор О.П. Іваницька

Архіви

Приєднуйтеся до нас