Чи відкриється другий фронт у Третій світовій? Боротьба між США і КНР за Китайську Республіку (Тайвань)

Друга світова та «холодна»  війни, боротьба за геополітичний вплив між країнами-лідерами у біполярний системі  повоєнних міжнародних відносин   залишили у спадок світові унікальну ситуацію, яку умовно можна назвати «синдромом двох держав». Прикладом біполярності повоєнної міжнародної системи можуть слугувати: поділ єдиної німецької нації  на дві держави та існування  у Європі аж до руйнації СРСР «двох Німеччин»;  на  Азійському континенті, на якому  не було проведено, як у Європі, чіткої демаркаційної лінії   впливу та контролю між США і Радянським Союзом над його територією,  «синдромом двох держав» був  чисельнішим та тривалішим. Пригадаймо:  «два В’єтнами» (в’єтнамська проблема, тобто об’єднання двох В’єтнамів, була розв’язана фактично у 1975 році, а юридично   у  1976 року шляхом завоювання Північним комуністичним В’єтнамом Південного і  проголошення  Соціалістичної Республіки В’єтнам зі столицею у Ханої);  існування до сьогоднішнього дня «двох Корей», «двох Китаїв».   І кожна з існуючих держав  претендують й обґрунтовують   власну  пріоритетність   у розв’язанні   об’єднання єдиної нації: чи корейської, чи китайської. 

На тлі  віроломного нападу ерефії на Україну  та розгортання  поза всілякими правилами та нормами широкомасштабної, тотальної   російсько-української війни  актуалізувалась агресивна риторика  КНР щодо  розв’язання тайванського питання.  Китайська дипломатія заявляє, що  поверне собі Тайвань  будь-якими засобами, в т. ч. військовими. 10 червня 2022 року міністр оборони КНР Вей Фенхе  запевнив, що Пекін розпочне війну, якщо Тайвань  проголосить незалежність. Чотири дні поспіль після заяви міністра оборони лідер Китаю Сі Цзіньпін  підписав директиву, яка дозволяє використання китайських збройних сил  у боротьбі за Тайвань. 

 Зауважимо, що сьогодні лише 13 із 193 держав-членів ООН, включаючи Ватикан,   визнають Тайвань  єдиним легітимним китайським урядом. Інші країни  взаємодіють з  ним на міжурядовому рівні, визнаючи його самоврядність і окремішність від Пекіна. Проте  не встановлюють  з Тайбеєм д дипломатичних відносин.  

Від агресивної  вербальної риторики КНР   переходить до спорадичних конкретних дій.  Китайська авіація  час від часу входить у зону дії ППО Тайваню. 21 червня  цього року  до узбережжя Тайваню наблизилась група з 29 китайських бойових літаків, включаючи шість стратегічних бомбардувальників, здатних нести ядерну зброю.   Не дивно, що Японія цілком обґрунтовано  прогнозує повторення українського сценарію  «вже завтра» в Східній Азії. 

У 2016 році  на Тайвані розпочалося президентство  Цай Інвень, лідера Демократичної  прогресивної партії, за якої  всі «об’єднавчі процеси між Пекіном і Тайбеєм були припинені». Нова тайванська лідерка  відмовилась від  китайської моделі «одна країна – дві системи». Щоправда, вона  не проголосила курс на створення незалежної Ре6спубліки Тайвань, але активно контактує з групами , які зацікавлені у відокремлення острова від материкового Китаю. До того ж Цай  приділяє багато уваги місцевому. аборигенному населенню, а не ханському. Вона сама походить з  місцевої етнічної групи  хакка та  сприяє розвитку на острові тайванської самосвідомості. Сьогодні 67 відсотків  населення Тайваню позиціонують себе як  «тайванці», 27, 5 –  вважають, що китайці і тайванці – один народ. У тайванському суспільстві  відсутня єдина думка щодо незалежності  острова: 55 відсотків його жителів виступають за збереження нинішнього статусу-кво; тільки третина  тайванців  (31 відсоток)  є прихильниками незалежності  Тайваню. 

 Перед аналізом позиції США щодо Тайваню  з’ясуємо історію питання. У 1895 році  у результаті програшу Китаю у війні з Японією Тайвань відійшов  до   Токіо. Після завершення  Другої світової війни  Китайська Республіка як країна, що опинилася у таборі країн-переможниць, відновила відповідно з Каїрською декларацією суверенітет  над Тайванем.  Тоді Тайвань  був провінцією Китаю і, які всі інші  провінції материкового Китаю, перебував під  управлінням  Центрального уряду. 

Возз’єднання двох частин Китаю, представлених Китайською Народною Республікою (КНР) і Китайською Республікою (КР) на Тайвані, було і залишається одним з найскладніших і найгостріших регіональних питань. Відомо, що Китайська Республіка була проголошена на материковому Китаї ще 1911 року під час Синьхайської революції. У 1949 році у ході тривалої громадянської війни і при підтримці СРСР комуністи завдали поразки правлячій партії Гоміндан (Націоналістична партія) і проголосили створення КНР, а колишній Центральний уряд Китайської Республіки на чолі з лідером Гоміндану Чан Кайші перебрався з допомогою американців на острів Тайвань, який відокремлений від материкової частини Китаю 160-кілометровою Тайванською протокою. Площа острова 36 182 кв. км. Адміністративний центр – Тайбей. Португальська назва острова – Формоза. Загалом перебазувалось на острів 2 млн. націоналістів. Чан Кайші перевіз також на Тайвань весь золотий запас тодішнього Китаю – це 250 млн. дол. На Тайвані встановився однопартійний авторитарний режим. Так розпочалося протистояння двох китайських урядів, розділених водами Тайванської протоки. Кожен з них претендував на всекитайську легітимність і вважав себе єдиним законним загальнокитайським органом.  З початком корейської війни  7-й флот США  ввійшов у Тайваньськоу протоку і не дозволив військам КНР  висадитись на Тайвані. 

Ситуація ускладнилась тим, що СРСР одразу визнав уряд КНР, а США – ні. До 1972 року весь Китай, і материковий і острівний, в ООН представляв уряд Китайської Республіки (КР), тобто Чан Кайші. Ситуація змінилась з початком погіршенням і розривом радянсько- китайських відносин. У лютому 1972 року мала місце подія, яка отримала  у міжнародному лексиконі  назву «шок Ніксона», тобто візит американського президента Р. Ніксона до КНР. Щоправда, дипломатичні відносини США і КНР були встановлені лише 1 січня 1979 року.  Водночас 1972 року КНР перебрала з допомогою США представництво Китаю в ООН і згодом він посів місце постійного члена Ради Безпеки ООН. 1979 року Сполучені Штати визнали КНР де-юре і формально розірвали свої дипломатичні відносини з Китайською Респубікою на Тайвані. Але неофіційні дипломатичні відносини зберігалися, які Штати продовжували підтримувати з Тайванем. Більше того, 1979 року американський конгрес прийняв Закон про відносини США з Тайванем,  за яким уряду Чан Кайші надано неофіційні гарантії у випадку надзвичайної ситуації у зоні дотику з КНР. Одна із статей Закону передбачала продаж Тайваню американської зброї виключно оборонного характеру та підтримання належної боєздатності армії США в регіоні на випадок можливого використання сили проти Тайваню. Якраз 1979 року були встановлені дипломатичні відносини США і КНР. Китайське керівництво дало гарантії, що не має наміру силою приєднувати Тайвань. На сьогодні з Тайванем підтримують дипломатичні відносини 29 держав. КР на Тайвані, нарівні з КНР, є членом СОТ. В ООН вона не поновлена, хоча неодноразово подавала заявки. 

Після смерті у 1975 році Чан Кайші ситуація на Тайвані ускладнилась, оскільки його спадкоємці сини Лі Дінго і (після його смерті) Лі Денхуей  вдалися до демократизації країни. Найголовніше полягало у створенні багатопартійної системи. Чимало членів нових партій відмовились від концепції єдності з материковим Китаєм, тоді як чимало людей у Гоміндані виступали за об’єднання з Китаєм, але демократичним Китаєм.  

Нині на Тайвані проживає понад 23 млн. осіб. Його ВВП (2016) становить  понад 700 млрд. дол. Тайвань – один із «чотирьох дракончиків», тобто нових індустріальних держав. Збройні сили Китайської Республіки на Тайвані нараховують  нині 163 000 осіб і 1,5 млн. резерву.  

 Після розпаду СРСР і припинення існування колись могутнього радянського Тихоокеанського флоту США почали переглядати свої союзницькі відносини з КНР. Для американців КНР втратив своє стратегічне значення, оскільки відпала потреба стримування апетитів СРСР в Азії. Вкрай негативно поставились американці до подій на площі Тянаньминь 4 червня 1989 року, тобто розстрілу демонстрації студентів, і пересічні громадяни США вважають КНР ворожою країною. Правляча американська еліта справедливо вбачає у КНР, яка динамічно розвивається, свого головного суперника в АТР. Звідси, оскільки Тайвань був і залишається ахіллесовою п’ятою КНР, США роблять ставку на Тайвань, вірніше сказати, заграють з ним. Б. Клінтон оголосив, що американські державні службовці можуть подорожувати на Тайвань, і відповідно з Тайваню, окрім найвищих посадових осіб. Щоправда, Клінтон для заспокоєння КНР заявив, що США не підтримають членства Тайваню у будь-якій міжнародній організації.  

1995 року президент Тайваню Лі вперше  в історії острова прибув з приватним візитом до США і виступив з лекцією у  Корнуельському університеті. 

1996 року на Тайвані відбувалися президентські вибори, на яких за владу змагались: 1) прибічники повної незалежності острова; 2) консерватори з партії Гоміндан, які виступали за еволюційний шлях об’єднання обох Китаїв. КНР вдалася до проведення широкомасштабних військово-морських навчань з застосуванням балістичних ракет. Мета – налякати прихильників незалежності Тайваню. США, у свою чергу, дотримуючись формально угоди з КР на Тайвані від 1979 року, підтягнули до берегів Тайваню сили свого 7-го флоту. Окрім цього, поставили Тайвань високотехнологічну зброю: 150 винищувачів F-16, есмінці, оснащені електронною системою стеження,  протикорабельними ракетами та системами ППО «Патріот –2».  У технологічному сенсі ЗС Тайваню випереджали КНР.  Великі кошти, які отримує Тайвань від експорту високотехнологічної продукції, дають йому можливість щорічно збільшувати  обсяги імпорту американської зброї.  Так, з 1991 по 1999 рік Тайвань імпортував зброї на колосальну суму у 20 млрд. дол., тобто зайняв за цим показником друге місце у світі (після Саудівської Аравії) серед партнерів США.  

1999 року сталася низка подій, яка загострила стосунки США і КНР: 1) начебто помилкове влучення американської ракети під час операції НАТО проти СРЮ у дипломатичне представництво КНР у Бєлграді; критика Конгресом політики КНР щодо Тібету; звинувачення Китаю у викраденні новітніх технологій з американських військово-технічних установ. На такому фоні конгрес США прийняв у 1999 році Закон про покращення обороноздатності Тайваню, яким передбачалось включення острова до системи американської протиракетної оборони   в Азії разом з Японією і Південною Кореєю. За американськими даними, сьогодні на Тайвань націлено від 150 до 200 китайських ракет середньої дії, за китайськими даними, – понад 700 ракет. 

Оборонна доктрина  Тайваню побудована на двох засадах: по-перше, переконати КНР у тому, що атака на острів буде занадто дорого їй коштувати; по-друге, протриматися до того часу, поки головний союзник – США – зможе прийти на допомогу.  

    Тайвань важливий для Китаю з двох точок зору: стратегічної, оскільки він знаходиться зовсім поруч з материком, тягнеться паралельно до  розвинених прибережних провінцій (у 1930-х роках острів використала Японія для нападу на Китай); та економічної – за деякими підрахунками, входження Тайваню до Китаю збільшило б ВВП країни щонайменше на 300 млрд. дол.. 

Необхідно наголосити і на тому, що економічні та культурні стосунки КНР і Тайваню нині можна назвати сталими: 1997 року встановлено пряме морське сполучення, здійснюються регулярні авіарейси, обмін туристами (зустрічі членів роз’єднаних у 1949 році родин). Обопільний товарообіг становив у 1990-х роках у середньому щорічно 26 млрд.дол.  Тайвань потужно вкладає інвестиції  у материкову економіку. Цьому слугують сприятливі фактори: спільна історія, мова, дешева земля, невичерпна і фактично безкоштовна робоча сила. Тайвань входить до 5-и найбільших інвесторів в економіку КНР – 100 млрд. дол.. прямих інвестицій у п’ять прибережних провінцій КНР. Тайвань має у КНР 46 тис. об’єктів господарювання. Це друге місце. В КНР постійно працює до 1 млн. тайванців. До речі, Тайвань вкладає капітали у високотехнологічні підприємства. 

Політична еліта Тайваню має щодо інвестицій у КНР перестороги: 1) що Китай може перехопити технології Тайваню (мікросхеми, комп’ютерні чипи і комплектуючі) і сам виробляти їх; 2) може націоналізувати всі  підприємства з тайванським капіталом; 3) з 1996 року на Тайвані запроваджено процедуру обов’язкового отримання дозволу на інвестиції у КНР, які перевищують 50 млн. дол. 

Китай пропонує формули об’єднання з Тайванем: «одна держава – дві політичні системи». За такою формулою було вирішене, як відомо, питання про англійську колонію Гонконг (Сянган) та португальське володіння Аоминь.  

 КНР підтримує концепцію, що Тайвань є лише їхньою сепаратистською провінцією, а не самостійною державою. Якщо щодо сусідніх держав КНР  дотримується принципу не застосування сили, то до своєї провінції це цілком можливо. Китай сформулював «три причини», за яких вони можуть використати військову силу  при розв’язанні тайванської проблеми: 1) офіційне оголошення Тайванем незалежності; 2) якщо він відкладе переговори щодо свого статусу на невизначений термін; 3) якщо якась держава зробить спробу захопити Тайвань. 2005 року у КНР прийнято закон «Про протидію розколу держави» (інший переклад цього закону «Про попередження відокремлення Тайваню»), який передбачає силові варіанти  у таких випадках. Остання новація КНР щодо механізму об’єднання з Тайванем: «одна держава – три системи», тобто вперше запропоновано принцип конфедеративного об’єднання «двох Китаїв». Найбільш ймовірно, що китайці, вірні своїй політичній традиції і відповідно до власних ресурсів, діятимуть за формулою «переходити ріку вбрід, намацуючи ногою каміння», тобто тайванську проблему розв’язуватимуть скоріше «вбрід», аніж  за допомогою плавзасобів морського десанту. 

Китай активно використовує відсутність єдності серед тайванської еліти з проблеми об’єднання з материком. Він провадить дипломатичну гру з опозиціонерами – прихильниками «єдиного Китаю». У першій половині 2005 року Китай навіть запросив тайванських опозиціонерів до Пекіна, де їм було влаштовано пишний прийом. Офіційна модель об’єднання з боку Тайваню: «один Китай, один Тайвань». Новостворена Демократична прогресивна партія Тайваню виступає за повну незалежність Китайської Республіки на Тайвані 

Через руйнацію  з початком російсько-української війни  міжнародної                              безпекової архітектури тиск на Тайбей з боку КНР  та США  посилюватиметься. Видається, що  російсько-українська війна поклали край стратегічній невизначеності США  щодо Тайваню і вони заявили, що захищатимуть острів.  За даними експертів, якщо Вашингтон  дозволить Пекіну приєднати острів, то він втратить  лідерство в Азії, оскільки той, хто контролює Тайвань, той впливає на 60 відсотків  світової морської торгівлі, яка проходить через Південно-Китайське море,  Японію, Південну Корею, Філіппіни та інші країни АСЕАН та Океанії. До того ж,  Тайвань є  світовим лідером у  виробництві електроніки: виробляє 64 відсотки світового обсягу чипів, третина яких надходить до США. Американські інвестиції на острові становлять 17 млрд. дол..  

Попри все, ескалація у Південно-Китайському морі все ще знаходиться значно нижче порогу війни.  Тайванська політична та військова еліта у ситуації між Україною та ерефією вбачають  багато спільного у своїх відносинах з КНР.  У західній пресі нерідко можна зустріти твердження: «Україна для Росії – як Тайвань для Китаю». Хоча фактично це порівняння некоректне, адже Україна визнана  світом незалежною і самостійною державою, фундаторм ООН, а Тайвань визнають незалежним лишень півтора десятки здебільшого  дрібних острівних країн. Тайвань зобов’язався виділити кошти на відбудову українських храмів, зруйнованих ерефією,  надсилає нам  медикаменти, припинив еспорт сучасних чипів до ерефії і Білорусі. 

Разом з тим Тайвань демонструє на тлі війни України з ерефією  готовність до збройного конфлікту. Щоправда, інтерес Тайваню до російсько-української війни зосереджений переважно на поведінці США у цьому двобої.  Разом з США вони розробляють стратегію нанесення  асиметричної шкоди китайським збройним силам. Тут перебувають американські радники і інструктори. У Тайбеї активно вивчають український досвід у створенні батальйонів територіальної оборони тощо. 

Існує чимало факторів на користь того, що Пекін не наважиться на  широкомасштабну війну за приєднання Тайваню, тобто на відкриття другого фронту.  Хоча глава ЦРУ Вільям Бернс  попереджає про те, що не слід недооцінювати рішучість Сі Цзіньпіна встановити контроль над островом. Але теоретично  Пекін може почекати з питанням Тайваню та прийняти  його нинішній статус-кво. ЗМІ пишуть, що Сі Цзіньпін  планує правити до 2032 року. Називають ще одну дату, на честь якої необхідно розв’язати тайванську проблему. Це 2049 рік, коли  святкуватимуть  соту річницю проголошення КНР.  

Тепер щодо факторів, які унеможливлюють у сучасних умовах війну Китаю за Тайвань. Насамперед, це стосується  статусу і планів лідера Сі.  Наближається черговий партійний з’їзд, на якому  він прагне переобратися. І для цього необхідні  позитивні справи, як у політиці, так і в економіці, яка, до речі, демонструє низку негативних явищ. Він зараз активно відвідує провінції, говорить з людьми, з’ясовує внутрішні проблеми, тобто  готується до перевиборів. 

 Наступне. Війна за Тайвань – це війна зі Сполученими Штатам. До речі, Джо Байден заявив, що США застосують військову силу в разі вторгнення Китаю на Тайвань. Щоправда, ця заява президента США трактується досить розлого. США також не готові до розв’язання війни з КНР. Разом з тим, незважаючи на зростання  потенціалу КНР, у порівнянні   з США  ресурси Пекіна виглядають  досить сумнівними,  і більш всього він усвідомлює руйнівні наслідки  своєї авантюрної операції щодо Тайваню. Важливо прорахувати у китайсько-американській війні і позицію стратегічних партнерів США в цьому регіоні. Йдеться про Японію та Республіку Корея. 

КНР уважно ставиться до перебігу подій в Україні.  Як заявляє В. Бернс,  китайське політичне та військове керівництво  «певною мірою стурбоване» невдалим нападом ерефії на Україну,  перебігом російсько-української війни, згуртованістю Заходу довкола України, масштабами  військової, фінансової та гуманітарної допомоги їй та  великими планами світу та Європи  щодо повоєнної відбудови  Української держави. За даними The Washington Post, ерефія неодноразово зверталась до Пекіна за допомогою  у війні проти України, але китайська влада  уникає такої відкритої допомоги, побоюючись санкцій. Китай припинив інвестиції в ерефію за проектом «один пояс, один шлях». Можливо, переможні реалії ерефії  Україні, яких ніколи не буде, надихнули б КНР  на відкриття другого фронту в регіоні Східної Азії. Але Україна не дасть  такого шансу   Пекіну. 

У цьому контексті символічною виглядає  заява посла КНР у США від 21 липня, в якій  він стверджує, що Китай  є прихильником мирного возз’єднання з Тайванем і не допустить  військового конфлікту. Також Пекін закликає до негайного припинення  війни між ерефією та Україною, встановлення перемир’я і відновлення перемовин. Ось такі дивні гасла  Пекіна  на  фоні недавніх погроз оголосити війну Тайваню. 

Д.і.н., проф.

кафедри політології та державного управління

Іваницька Ольга Павлівна