Круглий стіл «Мандрівна філософія Григорія Сковороди у сучасному світі»

У часи скрути, у складних життєвих обставинах ми шукаємо для себе духовну опору у слові. А тому звертаємося до нашої літературної спадщини. Це відбувається по-різному. Іноді просто читаємо для себе, аби  знайти якусь життєву пораду і відраду у духовній праці, або ж стаємо на цікавий шлях – філологічний.

Здобувачі 2 курсу освітньої програми «Українська мова та література» факультету філології, психології та іноземних мов поповнили лави студентів Донецького національного університету імені Василя Стуса у час повномасштабного вторгнення у 2022 році. Проте такі трагічні події не стали на заваді до відповідального ставлення до навчання, підготовки різноманітних заходів, пов’язаних із навчальним процесом.

Так, 18 грудня 2023 року проведено круглий стіл «Мандрівна філософія Григорія Сковороди у сучасному світі». Захід організовано в межах вивчення та поглиблення курсу «Історія української літератури».

Ніна Урсані, доцент кафедри української мови,
теорії та історії української та світової літератури

Григорій Сковорода – наш провідник у майбутнє

Наразі ми задаємося великою кількістю життєвих питань. Чи насправді я щасливий(-а)? Чи займаюся тим, що насправді мені подобається? Яке моє призначення у цьому світі? Питання, на які важко знайти відповідь, але вони точно є. І вони дуже близько до нас. Інколи нам варто краще знайомитися з людьми, які творили нашу історію. У кожного ви знайдете безліч відповідей на свої життєві питання, адже ці люди є початком нашого існування.

І такою вагомою та впливовою людиною є Григорій Савич Сковорода. Сковорода є філософом, вчення якого про любов, свободу і життя зберігає актуальність через багато століть після смерті автора. Його називають проповідником філософії любові та свободи. Розроблена філософом концепція життєвої мудрості вражає навіть людей у 21 столітті, яких здивувати чим-небудь нелегко. Видатний поет-мислитель Г. С. Сковорода був і зачинателем української літературної байки.

У 1774 році він склав збірку «Басні Харьковскія», до якої увійшли тридцять байок. У них він висміював гонитву козацької старшини за дворянськими титулами, викривав поміщиків-паразитів, що живуть за рахунок народу, стверджував повагу до трудящого люду. Сам Григорій Савич є не менш цікавою людиною, ніж його фольклорна спадщина. Особа, яка ніколи не зраджувала принципам, навіть при звільненні з робіт, він завжди був у русі та розвивався. Спав по 4 години та не їв м’ясо та рибу. Сковороду цікавили теми Бога і знань, любові та дружби, душевного спокою і гріха, людських вад і людської сили… Стрижень його філософії – самопізнання, внутрішній світ людини, її внутрішній космос, всесвіт. «Пізнай себе!» – вчив він.

«Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе», – Григорій Сковорода.

«Усе минає, тільки любов після всього зостається. Усе минає, але не Бог і не любов», – Григорій Сковорода.

У незалежній Україні про Сковороду дізнались усі – бо він з’явився на 500-гривневій купюрі. На цій же банкноті також і сковородинський малюнок незвичного фонтану. Цей фонтан водою наповнює такі різні за формою посудини. «Ідея цього фонтану може полягати в тому, що ти можеш бути посудиною, судиною невеличкого обсягу, але головне – бути наповненим», – каже філософ Володимир Єрмоленко, наголошуючи, що життя треба жити на повну, ким би і яким би ти не був.

У кінцевому афоризмі – мораль байки: про людину треба судити не за зовнішніми якостями, а «Сердце и нравы человеческие, кто он таков, свидетельствовать должны…» У своїх байках Г. Сковорода доводив, що гідність людини визначають не титули й багатство, а її праця й чесність.

Моральність байок має бути основою для людей, а не брехня, зрада, крадіжка і т. д. Зараз світ прогниває від цих якостей. Люди стають зліші, шукають користь від усього, працюють там, де би ніколи не хотіли працювати, витрачають всього себе не зрозуміло на що, і головне – передусім не люблять себе, а значить не можуть любити інших та робити добро людям. Дуже би хотілося, аби ви в один момент зупинилися і запитали себе: Чи дійсно я? Чому я так такий став(-ла)? І що я можу змінити в цю хвилину життя? Свою трансформацію можна розпочати із чудової людини, яка знала себе та любила. Григорій Сковорода. Заглибившись у творчість Сковороди, можна відкрити щось нове для себе. Нового себе в теперішньому часі. Ніби ти наставник його та несеш погляди, ідеї, філософські думки далі, у світ. Нічого не закінчується, коли життя добігає кінця. Ми всі є продовженням Григорія Савича. Люди цікавляться ним, досліджують, вивчають, а головне наслідують та закарбовують в серці назавжди.

                                 Марія Крива, здобувачка 2 курсу
ОП «Українська мова та література»

Виховання дітей у художньому осмислені Г. Сковороди (на матеріалі притчі «Благодарний Еродій»)

Григорій Савич Сковорода – найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник. Він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість – це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.

       У притчі «Благодарний Еродій» подано розмову птаха Еродія та мавпи Пишек. Остання запитує, куди летить лелека, а той відповідає, що по їжу для своїх батьків. Мавпа дуже дивується, що не батьки його годують, а Еродій їх. Птах на це каже: «Вони годували мене у мої ранні роки, … і мені варто дбати про них у їхню старість».

У притчі прослідковуються мотиви схожі на ідею «сродної праці» Григорій Сковорода вірив у позитивний потенціал кожної людини, в її необмежені творчі можливості щодо постійного розвитку і самовдосконалення, підкреслюючи, щоб вихователі у своїй діяльності обов’язково спиралися на благородне особистісне начало в кожній дитині; це можна побачити в такому уривку: «Народженого до добра неважко навчити добру – навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний – це одне і те ж. Від природи, яко від матері, легесенько сама від себе розвивається наука. Вона всерідна, справжня і єдина навчителька. Сокола досить швидко навчиш літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитися на сонце й мати від того задоволення, але не сову. Оленя легко скеруєш на Кавказькі гори, легко привчиш пити з найчистіших джерел, але не верблюда і не вепра». Григорій Савич пише про те, що батьки мають навчати дітей того, що вже заклала сама природа («Не вчи яблуню родити яблука: вже сама природа її навчила. Загороди її лише від свиней, зріж будяки, прочисть від гусені, стеж, аби на коріння не потрапляла сеча, і таке інше»), потрібно тільки допомогти їй уникати перешкод, очищати шлях.

У притчі «Вдячний Еродій» філософ словами Еродія підкреслив думку про необхідність самостійної пізнавальної діяльності й активності учнів у навчально-виховному процесі: «Батько дав мені крила, а я сам навчився літати».

Найголовніше, чого повинні навчити батьки, – це вдячність, автор постійно наголошує на цьому, тому що вважає її «коренем зерна» у такій алегорії: «Вдячність же – твердість і здоров’я серця, що приймає все на добро й уміцнює. Плоди блаженного життя – радість, веселість і задоволення, корінь же їхній і з добрим листям дерево – тиша сердечна, а зерном кореня є вдячність».

Також Григорій Сковорода вчить простоти та скромності у житті, закликає вдовольнятися малим, не шукати великого, бути вдячним Богу. Він підкреслює те, що не варто жити в розкошах та пристрастях, тому що «невдоволеного світом цілим не наситиш».

Отже, притча «Благодарний Еродій» – це повчальний твір, який навчає нас бути вдячними своїм батькам та Богові, допомагати іншим і бути добрими людьми. Крім того, затверджується ідея, що природою вже закладено основні цінності в людях, їм потрібно лише допомогти проявитися. У сучасному світі притча є особливо важливою, оскільки нагадує нам про цінність сім’ї та найвищі моральні цінності. Григорій Сковорода також закликає нас допомагати тим, хто цього потребує, і робити світ кращим.

Вікторія Царенко,  здобувачка 2 курсу
 ОП «Українська мова та література»

Осмислення філософської ідеї «щастя» у байкарській спадщині Г. Сковороди

Григорій Сковорода – найвідоміший український мандрівний філософ, творчість якого ніколи не застаріває. Можливо, він здається диваком, можливо, не кожна людина здатна зрозуміти глибину його розуму, але висвітлені ним проблеми – вічні, а тому актуальні для будь-якого покоління.

Що таке щастя? У чому воно полягає? Кожна людина хоча б раз у житті замислювалася про це, а хтось вдається в це питання все своє життя, шукає відповіді у собі, намагаючись знайти шляхи його досягнення… Відповідь на це важке питання знаходимо у творах Сковороди.

Пошуки відповіді на питання “Що таке щастя?” знаходимо у 21-й пісні “Саду божественних пісень”:

«Щастіе, где ты живеш? Горлиці, скажите!

В поле ли овцы пасеш? Голубці, взвестите!

О щастіе, наш ясный свет,

О щастіе, наш красный цвет!

Ты мати и дом, появися, покажися!»

І врешті мандрівний філософ доходить висновків…

Недарма Григорія Савича називають «українським Сократом». Філософ вважав, що мета людського життя – «щастя», ба більше – кожен із нас може стати щасливим. Він писав, що щастя не потрібно шукати десь далеко, бо воно завжди та всюди з людиною. Його лише треба пізнати. Про це йдеться у філософському творі «Начальная  дверь ко  християнскому  добронравию»:

«Ныне  же  желаеш  ли  быть  щасливым?  Не  ищи  щастія  за морем,  не  проси  его  у  человека,  не  странствуй  по  планетам, не  волочись  по  дворцам,  не  ползай  по  шаре  земном,  не  броди по  Іерусалимам… Златом  можеш  купить  деревню,  вещь  трудную,  яко  обходимую,  а  щастіе,  яко  необходимая  необходимость,  туне  везде  и  всегда  даруется».

Щастя є невидимим – така думка філософа. У «Дружній розмові про душевний світ» («Дружескіи Разговор О Душевном Мирђ») автор доходить висновку, що щастя міститься в середині людини, тобто у нас самих, і осягаючи себе, ми і знаходимо той, досі незнаний, душевний спокій: «Щастіе наше есть мир душевный, но сей мир ни к коему-либо веществу не причитается; он ни золото, ни сребро, ни древо, ни огонь, ни вода, ни звЂзды, ни планеты».

Отож, досягти щастя – завдання самої людини, але далеко не кожному це вдається. Ті, хто задовольняється багатством, почестями, владою та іншими розкошами, помиляються, стверджуючи, що вони досягли щастя. Григорій Сковорода наполегливо підкреслює, що люди переважно вступають на легкий шлях його видимості. Він стверджує, що не в насолоді щастя, а в чистоті серця, у душевному спокої, у радості. Щоб стати щасливим, необхідно викорчувати скупість, розкіш, честолюбство, духовні злидні. Потрібно дбати про свою душу, адже тільки здорова душа є основою щасливого буття на землі.

«Про все потрібне для течії днів наших промишляймо, але найперше дбання наше хай буде про мир душевний, тобто про життя, здоровʼя і про спасіння його. Яка нам користь дістати у володіння цілий Всесвіт, а душу загубити? Що ти у світі знайдеш таке дороге і корисне, що б замінити зважився за душу твою?», – пише Сковорода.

Роздуми про щастя Сковорода продовжує і в притчі «Алфавіт, чи Буквар світу» («Разговор,  Называемый  Алфавит, Или  Букварь  Мира»)  Бути щасливим – це пізнати себе, свою природу, взятися за споріднену працю, тобто таку, для якої ти народжений: «И  cieτο  есть  быть  щасливым,  познать  себе,  или свою  природу,  взяться  за  свою  долю  и  пребывать  с  частію, себі  сродною,  от  всеобщей  должности.  Сіи  должности  участія  есть  благодіяніе  и  услуга».

Тут не можемо не згадати про всім відомий твір Григорія Сковороди «Бджола і Шершень». У байці  стверджується думка про те, що «сродна праця» є потребою душі, а не важкою ношею. Адже більшість свого життя людина працює, і якщо ми будем займатися тим, що нам не до вподоби – ми не зможемо стати щасливими. Робимо висновок, що «сродна праця» робить людину по-справжньому щасливою, бо труд – основа нашого життя.

«Труд  есть  живый  и  неусыпный  всей машины  ход  потоль,  поколь породит      совершенное  дѣло,  солѣтающее  творцу  своему  вѣнец  радости.  Кратко  сказать, природа  запаляет  к  дѣлу  и  укрѣпляет  в  трудѣ,  дѣлая  труд      сладким», – ось що пише з цього приводу Григорій Савич.

Отже, усе своє існування людство шукає відповіді на вічне питання «у чому полягає справжнє щастя».

Григорій Савич Сковорода дає відповідь на нього: тільки сама людина вирішує, чи бути їй щасливою, а досягти «щастя» можна лише самостійно. Багатство духу, чистота серця, душевний спокій, самопізнання  – ось інструменти, що допоможуть на цьому тернистому шляху.

Юлія Воловодюк, здобувачка 2 курсу
ОП «Українська мова та література»

Втілення ідеї «спорідненої праці» у байкарській спадщині Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода – видатний український філософ, поет, педагог, автор багатьох афоризмів і притч, зачинатель жанру байки. Увійшов в історію літератури як представник бароко. Завдяки філософським мотивам у творах названий «українським Сократом». У своїх байках висвітлював теми релігії, свободи, любові, єднання людини з природою тощо.

Невіддільною частиною творчості Сковороди є тема «спорідненої праці», яка може бути основою до пізнання самого себе. Автор розмірковував, що таке людське щастя та як його досягти: «Мова моя тоді спокійніша, коли кожна людина не лише добра, але і споріднену собі всіма сторонами знаходить роботу. Се і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді із загальною потребою». І він дійшов до висновку, що одним з основних шляхів до щастя є «споріднена праця», що справжнє щастя як для людини, так і для тварини, – це жити за своїм призначенням. «Коли відняти від людини споріднене діяння, тоді їй – смертельна мука».

Ідея «спорідненої праці» знайшла яскраве відображення у байках «Собака й Кобила», «Орел та Черепаха», «Жайворонки», «Зозуля і Косик», «Годинникові колеса» та в інших. Особливо яскраво суть цієї ідеї відображено в байці «Бджола та Шершень». Шершень кепкує з Бджоли, яка сумлінно збирає мед, і хвалиться, що живе завдяки її праці. Бджола ж відповідає йому, що для неї незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. Для цього бджоли народжені та будуть працювати, доки не помруть. А жити без праці, навіть купаючись у меду, для них найлютіша мука. Поет узагальнює, що Шершень – се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола – се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться.

У байці «Зозуля та Косик» Зозуля, яка тільки те й робить, що співає, дивується, чому Дрозду, який ніби робить те саме, не нудно. Але виявляється, що спів потрібний Дрозду тільки для відпочинку, а не є смислом усього його життя. Зозуля підкидає свої яйця, які повинна висиджувати, у чужі гнізда, а Дроздик сам годує, береже та навчає своїх дітей, співом лише полегшує собі працю. Людина повинна працювати й тоді не буде нудитися у світі, буде щасливою. «Безліч людей, нехтуючи своїм покликанням, тільки їдять, п’ють та співають. Та через своє неробство вони нудьгують більше від тих, що працюють без відпочинку… Отже, не може бути щасливою людина, яка не полюбляє своєї справи. Найбільше ж задоволення дає поєднання власної праці із загальною роботою суспільства».

У творі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу» є така думка: «справжньому мисливцеві більше радості дає ловитва та праця, ніж смажений заєць на столі». І вона доводить, що тільки праця з покликанням може принести вищу насолоду. Сам процес виконання «спорідненої праці» робить людину щасливою.

У байці «Орел і Черепаха» друга розповідає, як її прабаба загинула через те, що вирішила політати. «Не тому загинула премудра твоя прабаба, що літала, а тому, що взялася не за свою справу», – відповідає Орел. Григорій Сковорода висвітлює думку, що кожна людина особлива та індивідуальна, і тому в неї має бути праця до душі, а не така, як у когось іншого.

Отже, важливе місце в байках Григорія Сковороди займає мотив «спорідненої праці». На думку мандрівного філософа, праця – це природна потреба кожного. Тільки тоді людина буде щасливою, коли пізнає себе, розпізнає свої нахили чи обдарування, зрозуміє, який рід діяльності зможе принести їй моральне задоволення. Сам процес роботи, а не її результати мають давати втіху. Та і власним життям поет довів, що щастя не там, де багатство і слава, а там, де твоє покликання. Насамкінець можна додати афоризм великого митця: «Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий».

Сергій Кокерчук, здобувач 2 курсу
ОП «Українська мова та література»

Світ як життєве море в ліриці Григорія Сковороди

Григорій Савич Сковорода – відомий український філософ, богослов, поет, педагог, можливо, і композитор літургійної музики XVIII століття. Мав значний вплив на сучасників і подальші покоління своїми байками, піснями, філософськими творами, а також способом життя, через що його називали «Сократом».

На могилі  Григорія  Сковороди  викарбувано  слова: «Світ ловив мене, та не спіймав». На думку Петра Білоуса, світ для філософа – це насамперед соціум, у якому людина перебуває у всеможливих зв’язках, стосунках, перед яким має зобов’язання, що обмежують прагнення і свободу людини. Такий світ, тобто соціальна дійсність XVIII ст., не влаштовував Сковороду, він сприймав його як тенета, у які потрапляє людська доля. Він обрав мандри рідним краєм – це був спосіб «утечі від дійсності», уникнення всього, що позбавляє свободи.

Перечитуючи лірику Григорія Савича Сковороди, я помітила певну закономірність розвитку думок, поглядів автора. Найбільше цю закономірність я помітила у трьох віршах: «Всякому місту-звичай і права», «В город не піду багатий – на полях я буду жить…» та «De libertate».

По-перше, мотив світу, у значенні соціуму, звучить у вірші «Всякому місту-звичай і права». У вірші автор змальовує широку картину тогочасних суспільних порядків, соціальних вад суспільства і надання їм певної оцінки. Наприклад:

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на модний манір,

Інший гендлює, візьми перевір!

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

І на фоні усього цього існує ліричний герой-людина, яка розмірковує над сенсом людського існування, боїться померти «без ума», божевільною, тобто такою, якими стали люди, що живуть навколо неї не по совісті. Тобто він вже певною мірою вважає себе не таким у цьому світі.

По-друге, уже у вірші «В город не піду багатий – на полях я буду жить…» простежується мотив втечі від тогочасного соціуму та життя в гармонії з природою.

В город не піду багатий – на полях я буду жить,

Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.

Автор висловлює свою думку про надання переваги усамітненому життю, ніж життю у місті, «бо вони ховають горе, сум і страх, журу без меж». Не раз Григорій Сковорода у вірші звертається до діброви, що вона дає ідеальне, тихе місце для життя, і більше для нього нічого не потрібно: ні розкішної їжі, ні маєтків тощо.

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

І нічого не бажаю, окрім хліба та води,

Вбогість я за друга маю – з нею ми давно свати.

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

Мій маєток прежаданий – спокій, воленька свята.

Окрім вічності, для мене лиш дорога ся свята.

По-третє, мотив свободи звучить у вірші «De Libertate», у якому Григорій Савич возвеличує волю,  тому що  тільки за умови отримання волі людина почуватиме себе щасливою.

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Тобто, свобода у розумінні Сократа – це можливість не сидіти на одному місці, а постійно мандрувати бачити світ та людей в ньому. Свобода постає вище всього. У випадку цього вірша, можна стверджувати, що свобода – це безцінна річ, яку не купиш ні за які гроші.

Цей вірш, для мене, це щось особливе, тому що саме в цьому вірші я простежую всю важку боротьбу України за свободу як тоді, так і зараз.

Отже, Григорій Сковорода все своє життя тікав від «світу», але «світ» його так і не зловив. І як наслідок у його ліриці часто висловлюються мотиви життя в тогочасному соціумі, втечі від «світу» у більш спокійні місця та мотив волі.

Вікторія Приліпко, здобувачка 2 курсу
ОП «Українська мова та література»

Образ спокуси в ліриці Г. Сковороди (на матеріалах збірки «Сад божественних пісень»)

Григорій Савович Сковорода один із найвпливовіших письменників. Його філософські ідеї, роздуми, прекрасна літературна та педагогічна спадщини залишають чималий відбиток у свідомості українців. Ми вивчаємо поезії митця ще зі школи. Не дивлячись на наш достатньо юний вік, на початку ознайомлення із творчістю письменника у маленьких українців та українок закладаються особливі, своєрідні інтерпретації розуміння пісень, віршів, байок, притч, пізніше трактатів, діалогів та навіть панегіриків Сковороди.

Лірика філософа має для мене особливе значення. Вона є великим скупченням білого світла, що пронизує свідомість на всі сто відсотків. Мої почуття можна порівняти з відчуттям дежавю, тому що літературні тексти письменника характеризуються чимось таким близьким, знайомим, але водночас – дуже далеким.

Спочатку звернемо увагу на повну назву збірки Григорія Савовича «Сад божественних пісень, що проріс із зерен Священного Писання» (оригінальна назва «Сад божественных пѣсней, прозябшій из зерн Священнаго Писанія»). Звернімо увагу, що назва вже про щось нам говорить та наводить на певні асоціації. Щодо особистих міркувань я ототожнюю «сад божественний» із садом, де жили перші, створені Богом, люди – Адам і Єва. «Пісні» – це співи ангелів або, як один із можливих варіантів, напучення, Божі повчання щодо людської гріховності, а саме: блуду (хтивості, розпусти), гордині, марнославства, жадібності (користолюбства), гніву, суму, зневіри (відчаю або нудьгу), також ігнорування існування Бога, піддавшись яким муситимеш покаятися, помолитися, визнати свою непокору і недотримання законів Божих. На рахунок «зерен священного письма», перше, що спадає на думку, це, очевидно, Святе Письмо. Як ми знаємо, Г. Сковорода був неабияким шанувальником Бога, тому таке припущення цілком себе спростовує.

«Розуміючи філософію як науку життя, письменник, аби найточніше виразити свої погляди, поступово переходив від літературних до філософських жанрів – діалогів, трактатів, притч. Він розумів щастя як життєву мудрість, гармонійне єднання людини з природою, навколишнім світом. Ці ідеї розкриваються у його поетичній збірці «Сад божественних пісень». Твори розкривають авторське розуміння призначення людини на землі. Слово «божественних» означає «чудесних, чарівних». Закликаючи земляків до морального самовдосконалення, поет водночас засуджував потворні явища світу експлуататорів. Він бачив, що в суспільстві існують люди, які не дбають про свою душу, ведуть паразитичний спосіб життя». Я спростовую цю цитату таким чином, що людина – істота активна та насамперед є частиною природи. Цьому великому механізмові – «природа і людина» – я би дала назву «життя» або «енергообмін». Складно, а, ймовірніше, неможливо не погодитися, що в цьому світі, у нашому з вами житті людина і природа співіснують. І щоб не почувати себе самотньою, беззахисною вона шукає шляхи саморозуміння, самовдосконалення на рівні фізичному або духовному. Таких шляхів, назвемо їх «побудова зв’язків із природою», безліч. Від медитації до молитви: від самозанурення до поділу переживань.

Перш ніж перейти до безпосередньо аналізу образу спокуси, треба визначити, що це взагалі за термін.

У книжці Севастіяна Сабола «Роздуми про спокусу» знаходимо таке її тлумачення: “Слово «спокуса» в українській мові походить від церковнослов’янського «іскушати», «іскушеніє», що означає випробовувати. (…) …можуть бути різні види спокус. Одні постають у розумі і волі, як наприклад, спокуси гордості, зарозумілості, критики, обмови, спокуси цікавості, духовного лінивства, спокуси до самоволі й незалежності, як також і безбожні думки, сумніви, богохульні або погані уяви і т. п. Інші ж спокуси полягають у схильностях нашого тіла, наприклад, спокуси до надмірності в їжі і напоях, або ще більше – спокуси тіла, які доводять нас до шукання вигоди, розкоші й достатку і головне тягнуть нас до вживання заборонених тілесних принад”.

Збірка «Сад божественних пісень» зосереджена на героєві, який є щиро віруючим у Бога, і впродовж свого земного життя готується до життя вічного за допомогою утримання від спокусливих для душі гріхів. Ліричний герой вважає, що перемогти смерть може лише чиста совість, а також, що для смерті «обраних» людей немає, наприклад, як це описується в «Пісні 10-ій»:

“Знаю, що смерть, як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона,

Байдуже смерті, мужик то чи цар,

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?”

Той, чия совість, як чистий кришталь. (переклад із староукраїнської мови В. Шевчука).

Герой збірки вважає місто – місцем, просоченим гріхами, розпустою і т. і. Локацією збереження душі – лоно природи. Він намагається знайти місце для позбавлення спокушання своєї душі, «Пісня 12-та»:

“В город не піду багатий – на полях я буду жить,

(…)

О діброво, о зелена! Моя матінка свята!

В тобі радість звеселенна тишу, спокій розгорта.

Бо міста, хоча й високі, в море розпачу штовхнуть,

А ворота, хоч широкі, у неволю заведуть”.

«Пісня 14-та»:

“Краще жити у пустині,

Зачинившись у яскині,

По безвіддях вік пробути,

Знадних голосів не чути” (8).

Оскільки: «Г. Сковорода негативно ставився до багатства і розкоші, вважав, що багатство само по собі є злом і породжує його»:

“І нічого не бажаю, окрім хліба та води,

Вбогість приятелем маю – з нею ми давно свати”.

“…він підходив з позицій раннього християнства, відстоював загальну рівність, шанував бідних за їхню моральну чистоту, працьовитість і сердечну радість”; “Сковорода аж ніяк не ідеалізував “нищету святую”, бачив її соціальні корені…”. «Пісня 13-та»:

“Пропадайте, думи трудні

І міста багатолюдні!

Я й на хлібі сухім житиму в раю такім”.

Також у піснях неодноразово згадується бажання «жити тихо» і віднайти, нарешті, свою «пристань», «Пісня 17-та»:

“Припинив я, бідний, біг свій скоро,

Щоб не втонуть з фараоном в морі.

В пристань тихо біжу я, мчу,

І криком плачевним кричу,

І здіймаю руки”.

А живучи у спокої і тиші, герой віднайде своє щастя, «Пісня 18-та»:

“…Нехай у тих мозок рветься,

Хто високо вгору дметься.

А я буду собі тихо

Коротати милий вік,

Так мине мені все лихо –

Щасний буду чоловік”.

У піснях Сковороди у збірці “Сад божественних пісень” ми можемо помітити неодноразове звернення до художніх засобів та тропів. Наприклад, автор використовує рефрени: “О діброво, о зелена! Моя матінко свята! // В тобі радість звеселенна тишу, спокій розгорта”; “Як минути сіті?”; “О сине Давидів!”; “Ах ти, скуко, ах ти, муко, люто муко!” тощо.

Риторичні звертання, оклики: “Роде плотський! Невігласи! Доки будеш тяжкосерд?”; “О світе вабний!”; “О пагінь Давида!”; “О Христе! Не дай згоріти в аді!”; “О милості прірва!”; “Ах ти, нудьго проклята!”; “Світе безпорадний!” тощо.

Персоніфікації: “п’яна скаче воля”; “сонце визирає”; “пучина всіх ковтає”; “стоїть явір над горою // І киває головою” тощо.

Порівняння: “проте вже веселка мені яскраво заграла, // Неначе голубка мені мир звіщувала”; “Бачачи життя оцього горе, // Що кипить, немов Червоне море” тощо.

Отже, проаналізувавши частину збірки Г. Сковороди “Сад божественних пісень” щодо образу спокуси, ми можемо зробити висновки, що цей образ є далеко не останнім у ліриці філософа. Та майстерність, із якою він поєднав і роздуми ліричного героя над своєю непорочністю, шляхів абстрагуватися від гріховного життя, і пейзажну лірику, об’єднавши в одну збірку пісень, змушує дійсно замислитись над тим, що людина, яким чином би вона не була пристосована до міського життя, все одно не може існувати без частинки природи у своєму просторі, серці. Мислитель поділився з нами великою філософською частиною своєї душі, а ми і собі використаємо це на благо.

Вікторія Корнєєва, здобувачка 2 курсу
 ОП «Українська мова та література»

Григорій Сковорода як істинний християнин

Філософ, одна з частин фундаменту українського народу, митець слова та богослов Григорій Сковорода. Не злічити статей про його творчість, творів мистецтва, частиною яких він став. Чоловік, котрий шукав істинну і своїми працями став наставником, як мені хочеться сказати, батьком, котрий розповідає про пройдене, щоб навчити.

Його особистість була вільною. Він не піддавався авторитетним іменам філософів, не любив примус, а тому не належав до церкви. Григорій Сковорода прямував своїм шляхом до істини. Він писав глибокі речі легкими словами, зрозумілими навіть дітям.

Його твори наповнені дидактичністю, філософією і християнським вченням. Останнє пронизує його праці, стає стрижнем, мотивом створення більшості творів від байок до більш очевидних християнськими мотивами текстів. Він вбирає християнське вчення, відбирає його простоту та любов і кладе фундаментом свого життя та внутрішньої природи, гармонії людини й світу. Григорій Сковорода шукає і водночас точно знає істину, він не втрачає жодного слова дарма і шукає нагоди сказати своїми устами Боже і про Боже.

У ліриці поєднується сенс та емоції, вони виражають не просто ставлення автора до сказаного ним, а також додають чуттєвості, котра промовляє найшвидше до серця. Читачки і читачі вирішують самі, що відібрати з творчості, але шепіт душ, зв’язок автора та читаючих виникає непомітно і залишається між ними.

Лірика мислителя якнайкраще розкаже правду про нього як християнина.

Григорій Сковорода пише про суть віри, її шляхи, зображує їх і таким чином співає славу Богу. Він пише:

Все минає, але любов після всього остається, 

Все минає, але не Бог і не любов…

Цими першими рядками вірша богослов засвідчує свою віру, він наголошує на тому, хто є Бог, яка Його сутність. Любов як ядро, основа Творця, а отже віри, релігії, світу, стає темою текстів поета. Поет ставить її в центр, оспівує як те, на чому тримається суспільство, поняття і цінність свободи, його творчість, мотиви, природа, – усе, що стоїть, має поняття, існує.

Наступними рядками Григорій Сковорода каже про те, що цей світ – вода, а навіщо надіятися на неї, однак у єдності буде дружня пристань, бо де є любов, там є Бог. Він критикує роздробленість віри та суспільства, те що суперечить любові, філософ підводить читачів до виходу з сум’ять світу.

Григорій Сковорода притримується й інших християнських цінностей: страх перед Богом, праведне життя та простота.

У своїй ліриці, котру пронизує емоція жаху і каяття, він проводить паралель між грішним та праведним, між тим, що чекає одного й іншого, як у Пісні 1 збірки “Сад божественних пісень”, до котрої я ще повернусь.

Блажен, о блажен, кто с самых пелен 

Посвятил себе Христови…

Автор робить висновок у кінці Пісні 1, кажучи про шлях християнина. У цьому тексті він роздумує про смерть, що притаманно віруючому у Христа, а також людині епохи бароко. Григорій Сковорода каже не боятися смерті тим, хто чистий совістю і йде за Богом.

Богослов часто розмірковує у віршах про долю людства, він не відкидає існування щастя вже на землі. У своєму вірші “Ти питаєш” Григорій Сковорода береться відповісти, чому щастя, котре є у житті кожного, не гарантує його. Він каже про керування душею, поривами і завершує це знову рядками про те, що сенсом життя є наслідування воїнів, котрими були Христос і його учні.

Розглядаючи Григорія Сковороду як істинного християнина я ніяк не можу пропустити його вірш “Похвала бідності”:

О блаженна й свята – уділ мій, бідносте, 

Справжня мати серцям, рідна і лагідна!

У вірші філософ оспівує бідність, але не ту, що вимірюється лише відсутністю матеріальних статків, а ту, котра не прагне більшого, ніж дає Бог. Григорій Сковорода говорить про святість бідності, її духовну цінність, повної відірваності від бажаного багатьма багатства не тільки тілесно, а й спокоєм серця :

Але ті жебраки – як я прославлю їх? 

Що на серці у них прагнення золота, 

Ті захланні старці, що до скарбів земних 

Так пожадливо горнуться.

І знов автор завершує твір рядками, котрі звертають до Христових кроків, таким чином віддаючи шану бідності.

У збірці “Сад божественных пЂсней, прозябшій из зерна Священного Писанія” Григорій Сковорода має свою прощу християнського життя. Пісні, із яких складається збірка, мають епіграфи з Біблії. У своїй пейзажній ліриці він розповідає про красу природи, котра його оточує, насолоджується світом, котрий створив Творець, і шукає у ньому Христа, істинну Його наслідування. Григорій Сковорода звертає увагу на якості людини, підкреслює найкращі з них, щоб створити образ тієї особистості, котра є істинним християнином. Така людина має бути в гармонії з собою та світом.

Мислитель прагне залишитися серед Божого – природи, а не людського. У Пісні другій він просить забрати душу до Небес, щоб перебувати з Господом, і це прагнення чисте, наче природа, він використовує її, щоб підсилити враження від Небесного. Ліричний герой перебуває між людським, котре згниється, і тим довершеним, що не піддається часу. Він приймає тілесне як тимчасове, натомість пізнаючи Господнє вічним.

На мою думку, збірку “Сад божественних пісень” варто розглядати як щоденник істинного християнина, де зібраний його шлях. Поезія вкладена у цю збірку є творами, написаними впродовж тривалого часу. У ній відчутне формування і свідчення своєї позиції.

Отже,  Григорій Сковорода є істинним християнином, котрий зберігав, досліджував і ділився цінностями своєї віри. Його метою було стати корисним, використовувати дане Богом із совістю, щоб не втратити дарма свої таланти. У ліриці Григорія Сковороди відчутна його відданість вірі, його проповідництво і застереження. Він уміло збирає ґрунт, суть істини і виражає це у простій та чіткій для розуміння манері. Його глибину можна досліджувати в кожному з творів, і не вистачить часу обговорити хоча б половину так, щоб розкрити всю суть багатства, котре зібрав богослов і виразив у влучних словах. Вони торкаються не лише розуму, а й викликають впізнавані переживання.

                                        Марія Гірявенко, здобувачка 2 курсу
 ОП «Українська мова та література»