«План Маршалла» для України: історичні паралелі
Україна та її звитяжний народ героїчно торує дорогу до остаточної Перемоги над рашистським окупантом. Звільнені ЗСУ низка областей, міст та селищ. Територія, підконтрольна Києву, поступово, але щоденно, крок за кроком, збільшується. Головне полягає в тому, щоб зберегти життя вояків та цивільних людей. Загнаний у глухий кут озвірілий ворог огризається, кидає у військову м’ясорубку мало вмотивовану русню, військову техніку, навіть і часів срср, кидає на мирні українські поселення заборонені касетні та фосфорні бомби, не дозволяє евакуювати цивільне населення, поранених, нищить все живе, грабує, мордує, ґвалтує, порушуючи всі норми й закони ведення військових дій. Незважаючи на наші очевидні досягнення і локальні перемоги, війна з ерефією триватиме. Ворог, маючи ще певні ресурси, як людські, так і матеріальні, так просто не здасться. Але ми добре знаємо про дві сторони будь-якої війни, в тому числі і нашої проти ерефії,: неминуча перемога над ворогом і неминуча висока її ціна. Українська спільнота глибоко усвідомлює цю закономірність і готова до ціни за остаточну Перемогу над Московією.
Наші союзники та партнери у боротьбі проти ерефії пропонують різні сценарії завершення російсько-української війни, Так, президент Франції Е.Макрон, який перебрав на себе функції посередника, пропонує нам поступитися часткою нашого суверенітету заради «збереження обличчя путіна». Важко собі уявити, що у сучасній демократичній Франції ще живуть і мають шанувальників ганебні наративи та дії сумнозвісного маршала Петена та Вішістської держави. Цікаво, де політик, який обіймає найвищу посаду у своїй країні, побачив «обличчя путіна». У загальноприйнятому нормальному розумінні цього обличчя нема і ніколи вже не буде. Цьому «обличчю» – імперіаліста, загарбника та терориста – доведеться повною мірою відповісти у міжнародному суді за злочини, вчинені на нашій мирній землі. Інший наш стратегічний партнер, Сполучені Штати Америки, чітко висловили свою мету: допомагати Україні, щоб вигнати рашистів з української території, відновити повну територіальну цілісність нашої держави і довести ерефію до такого стану, щоб вона ніколи більше не загрожувала своїм сусідам, Європі і світові, не шантажувала їх ядерною зброєю. Саме такий план відповідає інтересам наших сусідів та українського народу, який вперто, послідовно і героїчно втілює його в життя.
Незважаючи на те, що зараз тривають запеклі військові дії на Сході України, де ворог сповідує тактику «випаленої землі», і гинуть вояки і цивільні люди, руйнуються рашистськими обстрілами будинки, школи, лікарні, логістична інфраструктура, перед нами відкривається новий фронт, а саме, відбудовний. Це не менш важливий і водночас складний, щонайбільше, у фінансовому і матеріальному сенсі, фронт. Вже нині активно відновлюються електро-, газо- та водопостачання у Бучі, Бородянці. Ірпені та інших звільнених від окупантів містах і селах Київщини, Чернігівщини, Сумщини. Їм на допомогу прибувають бригади з інших областей, Так, вінницькі спеціалісти-ремонтники допомагають у відновлювальних роботах на Київщині. У відбудовній царині ми повинні виступати так само єдиним фронтом, як всередині країни, так і на міжнародній арені.
Нині важко назвати загальну цифру наших матеріальних втрат, нанесеними нам ерефією. За попереднім рахунками, вона становить 1-1,5 трлн. дол. Але це далеко не остаточна цифра, вона буде після завершення війни, на нашу думку, у рази більша. Як справитись нашій державі із такими масштабними відбудовчими завданнями? Але світова новітня історія пропонує нам сценарії реалізації масштабних відбудовчих робіт. По обидва боки Атлантики все частіше говорять про новий план Маршалла для України.
Для прикладу можемо пригадати, як відновлювався західноєвропейський світ після Другої світової війни, провести деякі паралелі з нашими вітчизняними відбудовними завданнями, специфікою та форматом міжнародної допомоги у відбудові України. Тобто йдеться про відомий історії «план Маршалла», реалізований у повоєнній Західній Європі. Про аналогічний план, але для України, заговорили ще у 2017 році. Тоді за ініціативою України та Литви відбулася міжвідомча нарада щодо підготовки та реалізації «Нового європейського інвестиційного плану для України та інших країн Східного партнерства» (так званий «план Маршалла» для України). Була створена робоча спеціальна робоча група з представників уряду та парламенту. Проте цей план так і не був змістовно наповнений.
З початком віроломного вторгнення ерефії на територію України розмови, пропозиції, дискусії та проекти щодо «плану Маршалла» для України почастішали. Особливо після вигнання окупантів з Київської, Сумської та Чернігівської областей.
Ми спробуємо здійснити деякі паралелі, порівнюючи вже успішно зреалізований у Західній Європі і ново обговорюваний для України «план Маршалла».
Передовсім необхідно з’ясувати часові виміри та суб’єктність обох планів. Зробимо невеликий екскурс в історію і нагадаємо, що після Першої світової війни США, будучи у таборі переможців і у ранзі світової економічної держави, і не отримавши через спротив Франції та Великобританії бажаного політичного лідерства у світі, повернулися до політики ізоляції та нейтралітету. Вони не співпрацювали з Лігою Націй, створеної завдяки В. Вільсону, і цікавилися лише поверненням своїх боргів, ініціюючи репараційні плани Дауеса та Юнга. Щоправда, Вашингтон полагодив на Вашингтонській конференції свої проблеми у життєво важливому для них Тихоокеанському регіоні та в обмеженні морських озброєнь провідними морськими державами. Про матеріальну та фінансову допомогу зруйнованим європейським країнам у повоєнній відбудові не йшлося. Наголосимо, що саме економічна нестабільність, доповнена наслідками світової кризи 1929-1933 років, стала підґрунтям появи тоталітарних та авторитарних режимів у Європі Водночас не було належної реакції з боку Сполучених Штатів на прихід до влади Гітлера, на руйнацію ним Версальського мирного договору, на ефіопську авантюру Б.Муссоліні, передачу Німеччині Судетської області, анексію Гітлером Австрії тощо. Таким чином, Штати несуть відповідальність за події, які мали місце у Європі у міжвоєнний період, а саме, за прихід до влади фашистів в Італії і нацистів у Німеччині та, щонайбільше, реалізацію ними їхніх реваншистських загарбницьких планів. Так, практично до початку Другої світової війни США дотримувались політики нейтралітету.
Після перемоги у Другій світовій війні США, які перетворилися у єдину провідну світову державу, яка не мала собі рівних, врахували свої помилки та винесли уроки зі своєї поведінки у міжвоєнний період. Наголошуємо, що саме США одноособово взяли на себе історичну місію допомогти Західній Європі відбудуватися і зажити повноцінним мирним життям. Вражаючим виглядав геополітичний, економічний та військовий потенціал Сполучених Штатів. Їхня територія абсолютно не постраждала. Людські втрати не перевищували, за всіма оцінками, 400 тис. осіб. Разом з тими, хто пропав безвісти, 415 тис. Воднораз населення країни зросло за роки війни з 131 млн. до 140 млн. осіб, а обсяг валового національного продукту з 90,5 млрд. дол. до 211,9 млрд. дол., тобто більше ніж у два рази. Ще у 1943 році військове виробництво США зрівнялося за своїми масштабами з аналогічним виробництвом Німеччини, Великобританії та Радянського Союзу, разом узятих. У перші повоєнні роки на Штати припадало майже 55 відсотків світового промислового виробництва (без СРСР), вони зосередили у своїх роках 70 відсотків світового золотого запасу. Не дивно, що за рішенням Бреттон-Вудської міжнародної конференції 1944 року долар було оголошено світовою резервною валютою. У 1947 році США контролювали 59 відсотків світових запасів нафти, 50 – машинного партку, 41 – виробництва товарів та послуг. Тоді ж, а вірніше у 1949 році, дохід на душу населення у США становив 1453дол. ( у Великобританії – 773 дол., Франції – 482, у ФРН – 320).
Окрім всього іншого, США обладнали у повоєнні роки у різних куточках планети 2300 військових баз (перша військова база була побудована в Ісландії у жовтні 1945 року). Їм належав найпотужніший флот. Разом зі своїми союзниками займали у травні 1945 року Францію, Італію, країни Бенілюксу, Західну Німеччину. І, нарешті, монопольно володіли зброєю надпотужної сили – атомною бомбою, яку випробували у Японії 6 і 9 серпня 1945 року.
Ці результати участі США у Другій світовій війні стали підставою для кардинальних змін у їхніх повоєнних зовнішньополітичних пріоритетах. Якщо вдатись до короткого формулювання, то відбувся докорінний поворот від досі декларованого ізоляціонізму до інтервенціонізму, тобто переходу до політики активної участі у глобальному повоєнному облаштуванні. Глобалізація зовнішньополітичних пріоритетів США означали відмову від заповіту першого президента Дж. Вашингтона не брати участі у політиці поза американським континентом, від настанов “доктрини Монро”, за якої світ ділився на “американську” та “європейську” сфери, невтручання США у справи європейських держав та відповідну відмову останніх від прагнення “поширити свою систему” на Північну та Південну Америки.
Після Другої світової війни Сполучені Штати дивились на “стару Європу” дещо зневажливо, яка нічого, крім вселенського клопоту, їм не приносить. Тоді як свою країну американські керівники вважали центром співдружності майбутніх прогресивних держав, яка замінить “старий світ”, що переживав часи занепаду. Курс на встановлення у світі американської гегемонії дістав назву “Pax Americana” (з лат. – “світ по-американськи”). Отже, сценарій був чітким та одвертим: перебудова світу за американським проектом й зразком.
Проте Сполученим Штатам довелося діяти у абсолютно нових геополітичних реаліях, які отримали назву «холодної війни», тобто планетарної двосторонньої конфронтаціі СРСР і США та їх союзників на конкретній ідеологічній основі, яка характеризувалася боротьбою за сфери впливу і кризами, що ставили світ на грань глобальної війни з застосуванням ядерної зброї. Холодна війна стала третьою і останньою у ХХ столітті світовою війною. Як особлива форма прояву міжнародних відносин, вона була унікальним політичним феноменом, який не мав аналогів у світовій історії.
“Холодна війна” була незвичною, нетрадиційною, але тотальною, оскільки охоплювала всі сфери суспільного життя: ідеологічну, політичну, економічну, військову, психологічну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всі регіони світу, накладала той чи інший відбиток на всі події міжнародного життя, які так чи інакше зачіпали всі країни та держави. Вона провадилася з допомогою безпрецедентно жорстких невоєнних і нетрадиційних засобів, використання яких, в кінцевому результаті, і визначили характер, форми і масштаби “холодного протистояння”, які жодним чином не вписувались в рамки звичайної збройної боротьби. До речі, дослідження цього феномену є нині актуальним, оскільки сучасні світові події розгортаються так, що не виключається нова холодна війна – друга холодна війна, але вже у ХХІ столітті.
Треба також нагадати, що США і СРСР негласно домовилися про сфери впливу у Ялті та Потсдамі: Західна Європа опинилася під егідою Вашингтона, а Східна – СРСР.
Варто наголосити на тому, що план Маршалла став найважливішою складовою доктрини президента США Г. Трумена, спрямованої на обмеження комуністичної експансії в усьому світі. Новопризначений державний секретар США Дж. Маршалл усвідомлював, що Кремль, якому вже практично вдалося встановити своє панування над третиною Європи, неминуче підімне й інші її країни, якщо плану Сталіна не буде протиставлено скоординованого і системного опору.
Небезпека була викликана об’єктивними передумовами. «Говорячи про необхідність відновлення Європи, ми можемо точно оцінити масштаби людських втрат, очевидне руйнування міст, заводів, шахт і залізниць, однак за останні місяці стало зрозуміло, що це очевидне руйнування, ймовірно, має менш серйозний характер, ніж зрушення у самій структурі європейської економіки, – стверджував Маршалл. – Умови останніх десяти років були найвищою мірою ненормальними. Підготовка до війни й зусилля з ведення війни поглинули всі ресурси національних економік. Устаткування стало непридатним або повністю застаріло. Під деспотичним й руйнівним правлінням нацистів практично всі підприємства були залучені в німецьку військову машину. Давні комерційні зв’язки, приватні організації, банки, страхові і транспортні компанії зникли через втрату капіталу, поглинання у ході націоналізації або просто були знищені. У багатьох країнах серйозно похитнулася довіра до місцевої валюти. Економічну систему Європи під час війни було повністю зруйновано. Відновлення було дуже сповільнене через те, що по двох роках після припинення воєнних дій, умови миру з Німеччиною та Австрією все ще не було погоджено. Але навіть за швидкого розв’язання цих складних проблем відновлення економічної структури Європи, очевидно, триватиме більше часу й потребуватиме більше зусиль, ніж очікувалося».
Проблема ще полягала й в тому, що у багатьох європейських країнах, навіть не окупованих Червоною армією, до влади рвалися комуністи. Посилювалися позиції компартій у Франції та Італії, у Греції розпочалася громадянська війна. Сталін, спекулятивно наголошуючи на величезних жертвх народів Радянського Союзу у боротьбі проти гітлерізму, намагався нав’зати всій Європі свою модель розвитку, встановити над нею своє володарювання.
Водночас ідея витрачати величезні кошти з американського бюджету на допомогу європейським країнам наразилася в самих Сполучених Штатах на несприйняття та критику з боку багатьох представників досить впливових кіл. Насамперед, в Америці традиційно були досить сильними позиції ізоляціонізму. І хоча під час Другої світової війни його значною мірою вдалося перебороти, певні елементи у суспільній свідомості все ще зберігалися. Крім того, деяким підприємницьким колам видавалася абсурдною сама ідея відновлювати й розбудовувати економіки європейських країн, які традиційно були важливими конкурентами американців на світових ринках. І, нарешті, під час війни в американського населення сформувалося ставлення до СРСР як до «благородного союзника»: люди захоплювалися героїзмом та віддавали належне жертвам радянських людей у спільній боротьбі проти нацизму. Тому в 1945–1946 роках у США не всі сприймали теорію та практику сталінського режиму як пряму й небезпечну загрозу самому існуванню демократії та ринкової економіки в Європі, далі в світі, а в перспективі – і навіть у США.
Отже, перед Маршаллом і, ширше, перед адміністрацією Трумена, стояли два основних завдання – переконати в необхідності Програми відновлення Європи частину американського істеблішменту та суспільства, що сумнівалися в її доцільності взагалі або принаймні хотіла істотно урізати фінансово, і розробити її таким чином, щоб величезні кошти з кишень платників податків було витрачено максимально ефективно.
Знаковою для вирішення обох завдань стала промова держсекретаря США Дж. Маршалла (1880–1959) перед студентами Гарвардського університету 5 червня 1947 року, в якій він висловився за широкомасштабну економічну допомогу європейським країнам з метою переборення господарської розрухи за умови, що вони розроблять єдину програму відбудови своїх економік. Таким чином, комплекс політичних і економічних заходів, запропонованих держсекретарем США щодо економічної відбудови Європи, отримав назву «плану Маршалла» (офіційна назва «Програма відновлення Європи» – The European Recovery Program)/
Як бачимо, план Маршалла для Західної Європи був зініційований у 1947 році, а його реалізація розпочалася у 1948 році, тобто через три роки по завершенні Другої світової війни.
Отже, якщо проводити історичні паралелі часового виміру та суб’єктності плану Маршалла з планом Маршалла для України, як ми обіцяли, то варто зазначити наступне. Наша держава не може собі дозволити чекати три роки щодо реалізації міжнародного плану своєї відбудови. Така ослаблена Україна знову буде ласим куском для сусідньої ерефії, її провокацій та агресії. Та і українці не готові так довго чекати відсутність житла, роботи; країні загрожуватиме соціальна напруга. Люди справедливо запитуватимуть: «За що ми воювали?». Саме такі обставини спричиняють появу, як свідчить досвід Європи, нових фюрерів. Тому Україна не може чекати рік чи два на узгодження та підготовку плану. Нам необхідно вже сьогодні мати, хай і поетапний, план відбудови нашого господарства з допомогою міжнародної спільноти. Можемо розпочинати відбудову у звільнених областях. Це по-перше. По-друге. Учасниками-донорами плану Маршалла для України будуть не лише США, як у попередньому плані, а й інші економічні центри світу, зокрема, і Європейський Союз, Великобританія тощо. Можливо, країни з інших континентів.
Оскільки повоєнний світ виявився біполярним, з двома центрами сили в особі США та СРСР, постало питання участі Москви у повоєнних відбудовних заходах. Хоча СРСР ухилився від участі в бреттон-вудській фінансовій системі, західні держави, особливо США, наполягали на необхідності економічної допомоги Європі. Великобританія і Франція запропонували Радянському Союзу розпочати консультації на рівні міністрів закордонних справ. СРСР погодився. У плані Маршалла радянське керівництво вбачало передовсім можливість отримання кредитів для повоєнної відбудови, тобто в СРСР розглядали американський план відбудови Європи щось на зразок ленд-лізу. Водночас радянські експерти оцінювали план як стимулювання антирадянської агітації в Європі, створення умов для закріплення американського капіталу на європейському континенті та формування західноєвропейського блоку під егідою США.
Виходячи з цих оцінок, СРСР прагнув: по-перше, позбавити США будь-яких економічних та політичних переваг при реалізації плану; по-друге, відкинути всі форми контролю з боку США над економіками СРСР та країн Східної Європи. Радянська делегація, яку відряджали до Парижа, отримала наступні завдання: зібрати інформацію про характер і умови пропонованої економічної допомоги Європі; не надавати партнерам жодної інформації про власні ресурси та ресурси східноєвропейських країн; відкидати американську допомогу, яка принижуватиме суверенітет інших країн; відхиляти будь-яку участь Німеччини у плані.
Консультації щодо плану Маршалла відбулися у Парижі 27 червня – 2 липня 1947 року на нараді міністрів закордонних справ Великобританії, Франції та СРСР. Радянську сторону представляв міністр закордонних справ В. Молотов. Але погляди обох сторін на план Маршалла були діаметрально протилежними. Радянські лідери розцінили його як план закабалення Європи, позбавлення її суверенітету, економічної незалежності та політичної самостійності. Безперечно, США у плані Маршалла мали відповідні власні інтереси – передовсім досягти політичної стабільності і тим самим попередити появу нових «фюрерів» на європейському континенті, нормалізувати міжнародні економічні відносини, стимулювати американський бізнес, обмін знаннями, ноу-хау тощо.
30 липня В. Молотов відмовився брати участь в обговоренні плану. Формальним приводом стала незгода радянської делегації із залученням до плану Німеччини у форматі тристоронніх перемовин, оскільки Німеччина була окупована чотирма державами, то і переговори, на думку Москви, мають відбуватися за присутності ще і США.
Незважаючи на позицію СРСР, уряди Великобританії та Франції запросили представників 22 держав (окрім франкістської Іспанії), у тому числі і східноєвропейських, взяти участь у конференції на предмет обговорення плану Маршалла. СРСР бойкотував конференцію і розпочав діяльність щодо її зриву. 5 липня 1947 року керівники Польщі (Б. Берут), ЧССР (К. Готвальд), Румунії (Г. Георгіу-Деж), Болгарії (Г. Димитров), Угорщини (М. Ракоші), Албанії (Е. Ходжа), Фінляндії (О. Куусінен – лідер фінських комуністів) отримали від ЦК ВКП (б) настанову взяти участь у конференції, але всіма можливими засобами чинити опір прийняттю плану і перетягнути на свій бік делегатів інших країн.
Серед східноєвропейських держав Польща і ЧССР, де діяли коаліційні уряди, і комуністи не контролювали дипломатичне відомство, були найбільшими прихильниками плану Маршалла. Більше того, уряд ЧССР, в якому комуністи не мали більшості (до лютого 1948 року), ухвалив рішення про участь у плані.
Розлючений Сталін викликав 9 липня 1947 року делегацію ЧССР на чолі з К.Готвальдом до Москви і в ультимативній формі зажадав від неї відмови від участі у Паризькій конференції. Керівник чехословацького уряду К.Готвальд пообіцяв це зробити. 11 липня відбулося з цього приводу засідання уряду ЧССР, яке тривало цілий день. Врешті-решт ультиматум Сталіна було схвалено. Тодішній міністр закордонних справ ЧССР Ян Масарик так сказав: «Я їхав до Москви як вільний міністр, а повернувся як сталінський батрак». Так під тиском СРСР східноєвропейські країни та Фінляндія відмовилися брати участь у плані Маршалла. Сам Ян Масарик уневдовзі загинув за загадкових обставин.
12 липня 1947 року у Парижі було скликано міжнародну конференцію, на якій європейські держави та США підписали спільну конвенцію щодо участі та виконання плану Маршалла. Її підписали Англія, Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Бельгія, Ірландія, Ісландія, Швеція, Люксембург, Австрія, Данія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина. В грудні 1949 року до плану приєдналась ФРН. Всього учасниками плану Маршалла були від 16 до 18 держав. Різночитання пов’язані з тим, що фінансування Люксембургу здійснювалось через Бельгію, надання допомоги Вільній території Трієст (це квазідержавне утворення 1954 року було поділено між Італією та Югославією) – через Італію. СРСР відмовився від участі у конференції і плані, оголосивши його «підступами світового імперіалізму».
Як бачимо, особливістю плану Маршалла 1. було те, що він запроваджував нові принципи облаштування повоєнного світу. Якщо раніше переможці обкладали переможені країни контрибуціями, приєднували до себе їхні території, що надовго уповільнювало відновлення тих, хто програв війну, але вважалося вигідним для переможців. То тепер президент США Г. Трумен та його держсекретар уперше запропонували протилежну концепцію: швидке відновлення зруйнованих війною країн незалежно від сторони, на якій вони воювали, що буде вигідним всім і надасть гарантії стабільності нового повоєнного світу (він поширився і на колишніх військових противників, а саме, на ФРН). Більше того, економічний успіх плану стане запорукою побудови ринкової економіки та демократичних громадських інституцій. Насправді, успішна реалізація плану Маршалла 1. стала запорукою побудови стабільності, єдиної та мирної Європи на довгі десятиріччя, проклавши дорогу для інших регіональних союзів. Це тривало довго, аж допоки імперіалістична ерефія його не порушила, напавши на Україну у 2014 році і розгорнувши широкомасштабну війні проти нас у лютому 2022 року.
При підготовці і реалізації плану Маршалла для України міжнародна та українська спільноти відмовляться від принципу поширення плану на нинішнього агресора. Сценарій його тотального ослаблення та розпаду, на зразок СРСР, на окремі держави, позбавлення його ядерного ресурсу найбільше відповідає сучасним вимогам європейської та світової безпеки.
На Паризькій конференції було створено Організацію європейського економічного співробітництва (яка існує й донині під назвою Організація економічного співвробітництва та розвитку – ОЕСР) як адміністративний орган для керівництва реалізацією плану. Офіційно угода про створення ОЄЕС набрала чинності 14 квітня 1948 року, оскільки конгрес США лише у січні 1948 року розглянув питання асигнування плану Маршалла терміном на 4 роки, відповідно до якого загальна сума американських субсидій та кредитів становила 17 млрд дол. (у сьогоднішніх цінах – це 200 млрд дол.) 2 квітня 1948 року американський конгрес схвалив план. Він діяв з 3 квітня 1948 року по 30 грудня 1951 року.
Головна практична мета плану полягала в тому, щоб досягти до кінця 1951 року такої економічної ситуації в Європі, яка б забезпечила нормальний рівень життя людей без значної зовнішньої допомоги. В основу плану були покладені такі принципи: максимальні зусилля кожної країни щодо збільшення внутрішнього виробництва (було встановлено конкретні показники щодо виробництва зерна, вугілля, сталі, розвитку автотранспорту, модернізації промислового комплексу тощо); забезпечення внутрішньої фінансової стабілізації (збалансування бюджету, впорядкування грошової емісії); розв’язання проблеми дефіциту торговельного балансу шляхом розвитку експорту, ліквідація торговельних та валютних обмежень; відкрита публікація звітів про використання фондів, товарів та послуг, захист приватної власності тощо. Кожна із країн мала свої погоджені національні програми та наглядові і контролюючі структури.
Точну суму коштів, отриманих європейськими державами в рамках Плану, визначити проблематично. Адже допомога надавалася в трьох основних формах: перерахування коштів (грантів), повернення яких не передбачалося; безоплатне постачання продовольства, деяких видів споживчих товарів та окремих видів обладнання, насамперед для вугільної промисловості; пільгові кредити для здійснення інвестицій у промисловість, сільське господарство та транспортну інфраструктуру. Загальна сума коштів, переданих європейцям за двома першими напрямами протягом трьох з половиною років дії Плану, становила 12,741 млрд дол. (сьогоднішній еквівалент приблизно 170 млрд.). Обсяг пільгових кредитів – це ще 4,5 млрд дол. Американська допомога Європі становила 1,2 відсотка ВНП США за відповідний період. Кредити видавали терміном на 3,5 року (пільговий термін 7,5 року) під процентну ставку 2,5 відсотка річних. Отже, на реалізацію Плану Маршалла американську допомогу (у вигляді грошових перерахувань та безоплатного постачання товарів, без урахування пільгових кредитів) у 1947–1951 роках отримали (в млн дол.): Велика Британія – 3297; Франція – 2296; Німеччина (Західна) – 1448; Італія (з Трієстом) – 1204; Нідерданди – 1128; Бельгія (з Люксембургом) – 777; Австрія – 488; Данія – 385; Норвегія – 372; Греція – 366; Швеція – 347; Швейцарія – 250; Туреччина – 137; Ірландія – 133; Португалія – 70; Ісландія 43. Разом – 12 741 млрд дол.
Особливо звернемо увагу на те, що 90 відсотків коштів, наданих європейським країнам за планом Маршалла, були безоплатні гранти. Надзвичайно важлива обставина для наслідування Україною при реалізації власного плану відбудови (плану Маршалла для України), яку необхідно конче досягти.
План Маршалла увінчався абсолютним успіхом. Якщо в 1947 році промислове виробництво в країнах, охоплених Планом, становило 88 відсотків рівня довоєнного 1938 року, а сільськогосподарської продукції – 83, то вже 1951 року відповідно 133 і 110 відсотків. При цьому за короткі три роки змінилась товарна структура американської допомоги – якщо в 1948 році левову частку її становили харчові продукти, одяг і паливо, то в 1951 році це було вже переважно сучасне обладнання для промислових і транспортних підприємств.
Загалом американцям завдяки плану Маршалла вдалося, по-перше, перетворити Західну Європу у свого найважливішого у світі стратегічного союзника і партнера, яким вона, за великим рахунокм, залишається і досі, а по-друге, надати потужний імпульс зміцненню цього союзника в економічному та політичному сенсі; по-третє, поставити потужний заслін самій можливості поширення комуністичної влади в одному із найважливіших регіонів світу; по-четверте, без плану Маршалла в принципі неможливим було б створення НАТО у 1949 році, а згодом і Європейсського об’єднання вугілля та сталі (у подальшому Європейського Союзу); по-п’яте, на принципах Плану базувалися також американські програми відродження економіки Японії та сприяння економічному розвитку країн Латинської Америки. Ці принципи повинні значною мірою реалізовуватися і в Україні.
Повернемося до плану Маршалла для України. Перше, що варто зазначити, так це те, що його різні варіанти розробляються, на відміну від першого плану Маршалла, який ініціювали й реалізовували США, різними міжнародними статурами та інституціями. Але чи всі міжнародні інституції будуть одностайні щодо відбудови України? Наприклад, чи досягне згоди МВФ щодо української відбудови, акціонером якого є ерефія, яка, очевидно, не готова і ніколи не буде готова до реалізації цього плану. Чи Світовий банк, Китай, Індія та інші держави будуть донорами української відбудови? На нашу думку, рушійною силою плану Маршалла для України повинні стати Європейський Союз, США та Великобританія.
Водночас пропонуються навіть плани перетворення Україну в суто аграрну країну. Таку думку висловив екс-посол США в Україні Джеффрі Пайєтт. Це нагадує особисто мені відомий план аграризації повоєнної Німеччини, запропонований міністром фінансів США Г. Моргентау. Щоправда, пропозиція Дж. Пайєтта – це окремий випадок. Але виникає питання, чи йтиметься у подальшому про єдиний і комплексний план відбудови української економіки? Очевидно, що Україні вкрай потрібен саме інтегрований план повоєнної відбудови за участю міжнародної спільноти.
Так, американський Міжнародний центр дослідження економічної політики замовив підготовку плану оновлення економіки України групі вчених, до якої входять науковці Гарвардського університету, Стокгольмської та Київської шкіл економіки. Очолює цю групу українець Юрій Городніченко, випускник Києво-Могилянської академії та нині доцент Каліфорнійського університету в Берклі. Група з академічних економістів розробила програмний рамковий документ про план Маршалла для України під назвою «План реконструкції України». Зауважимо, що це неурядова організація і її члени працюють на добровільних засадах. Таким чином, руйнуються перестороги про тотальний вплив американських чи європейських урядових структур на Україну, про те, що вона перетвориться у «васала» Заходу. На думку вище вказаних розробників, головним ініціатором цього плану має бути ЄС. Витрати на план становитимуть сотні і сотні мільярдів доларів. Розробники також пропонують такі умови та принципи реалізації цього плану: перш за все необхідно нам самим визначитись, куди ми рухаємося і що хочемо побудувати; стратегічною підвалиною цієї стратегії є курс України до ЄС (автори вказують, що Польща на шл яху до ЄС і, будучи вже його членом, отримала на модернізацію своєї країни за останні 15-20 років до 200 млрд. євро); Україна має бути ініціатором прогресивних реформ і повинна вирішувати, що вигідно їй, а не донорам чи укладеним контрактам; економіка повинна не просто відбудовуватися, а суцільно модернізуватися із застосуванням новітніх технологій у промисловості і містобудівництві; план повинен передбачати отримання грантів на окремі профільні проекти, а не лишень кредити. Ми вже згадували про те, що 90 відсотків фінансів, отриманих Європою упродовж 1948-1951 років, були грантовими. Провідним фактором, який впливатиме на обсяг підтримки з боку наших західних партнерів, це є довіра до української влади, яка повинна діяти, а не обмежуватися вербальними деклараціями.
Додамо і ще одну обставину, від якої напряму залежатиме успіх нашої відбудови. Він полягає у тому, що успіх залежатиме від політичного консенсусу між провідними політичними партіями. Якщо в країні відновляться, як це було у довоєнний час, чвари, суперечки, розповсюдження фейків, поборювання, «перетягування канату» щодо того, хто більше долучився до перемоги над ерефією, то нас очікують невдачі. Нам потрібна у відбудовчих процесах така сама єдність держави і народу, політичних сил, які ми спостерігаємо нині, у час війни.
Європейська комісія розробила, у свою чергу, план під назвою «Відбудувати Україну», на який буде витрачено сотні мільярдів євро. Точної цифри витрат не названо. План передбачає відбудову зруйнованої української інфраструктури упродовж 10 років. Водночас надання коштів Україні за цим планом строго кореспондується із графіком наших внутрішніх українських реформ.
У червні 2022 року у берлінській штаб-квартирі Німецького фонду Маршалла (German Marshall Fund) відзначатимуть 75 – у річницю початку реалізації плану Маршалла. Її учасники в особі Піта Буттіджича – міністра транспорту США, Крістіан Лінднер – міністра фінансів ФРН, Стефана Вінтелса – голови правління Німецьких банків є прихильниками плану Маршала для України. Так, С.Вінтелс вказує, що «… структурно питання полягає у тому, що Україні 2.0. потрібно буде якнайшвидше стати частиною західної ліберальної спільноти». Не можна сперечатися із думкою німецького банкіра.
План Маршалла для України активно обговорюється у вітчизняних наукових та експертних колах.
Богдан Данилишин – академік НАН України – оприлюднив статтю під назвою « Про план Маршалла для України» і не тільки», у якій вчений з’ясував умови його реалізації, серед яких, на його думку, існує нагальна необхідність вирішення управлінської проблеми, тобто налагодження системи зворотних зв’язків між керівниками і виконавцями у державних органах; відновлення належного внутрішнього попиту; спрямування інвестицій у сучасні технології та у формування нової структури виробництва; створення умов максимального сприяння для внутрішніх інвестицій та забезпечення їхньої синергії з іноземними інвестиціями; зняття всіх обмежень щодо залучення іноземних інвестицій та гарантування їхніх дивідендів; розуміння владою та народом суті проблеми та консенсусу між ними щодо методів та механізмів реалізації цих рішень, тобто єдність народу і влади, яку ми спостерігаємо зараз, у роки війни, необхідно пролонгувати і у повоєнні роки.
Василь Юрчишин, співробітник Центру Разумкова, вважає, що після Перемоги над рашистами та успішної реалізації повоєнної відбудови «руській мір» позбавиться в Україні привабливості. І це питання буде зняте з порядку денного надовго, якщо не назавжди. Важко не погодитися з думкою цього експерта. Економіст Олексій Кущ взагалі пропонує назвати міжнародний план відбудови України «Планом інтеграції України в ЄС».
5 травня 2022 року у Варшаві відбулася донорська конференція, яка, за словами президента Європейської ради Шарля Мішеля, стане відправною точкою для європейського «плану Маршалла» та формування трастового фонду солідарності з Україною.
Нам залишається звернутися з невідкладним проханням до наших щирих зарубіжних партнерів: «Шановні та дорогі друзі, не відкладайте справу щодо «плану Маршалла» для України у довгий ящик. Вам, для Вашої безпеки, не потрібна слабка й зруйнована Україна. Інтегрований «план Маршалла» нам потрібен вже сьогодні. Допомагаючи відновленню України, Ви гарантуєте Ваш і наш цивілізаційний вибір, демократію та мир».
Слава Україні!
О. П. Іваницька,
професор кафедри політології та державного управління
