«Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара…»

Здатність письменників передбачати події була помічена давно і тлумачилася як вияв «одержимості», «неусвідомленого натхнення», проте особливість цього дару і до сьогодні лишається недостатньо проясненою, мабуть, тому, що природа задля самозбереження надійно оберігає свої таємниці від бездумного людського втручання.

В умовах суспільних катаклізмів, коли загострюються соціальні й національні протиріччя, коли авторитет літератури різко знижується, зростають спроби творення нових «пророків», покликаних підняти її статус, надати більшої значущості артикульованим ідеям. У мотиві очікування пророка виявляється глибокий соціальний підтекст, суть якого зводиться до необхідності помітних змін у суспільстві. Як польські поети (А. Міцкевич, Ю. Словацький, З. Красінський) мусили стати провідниками національного життя, так українські (Т. Шевченко, П. Куліш, Є. Маланюк, О. Ольжич, Ю. Липа та багато інших) — провидцями своєї суверенної держави. Детермінованість позаестетичними чинниками такої функції митця, як пророк, більш ніж очевидна й була афористично висловлена Є. Маланюком: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети…».

Усвідомлення загрози, що нависла над поневоленою нацією, відповідальність за її долю змушувала як Т. Шевченка, так і Є. Маланюка шукати підтримки у вищих інстанцій, тлумачити волю Всевишнього, щоб переконати своїх сучасників у необхідності опору ворогам, які забули Слово Боже, втратили людську подобу. Компенсацією «окраденої» волі мали стати пророцтва як «проекції зі сфери неусвідомленого», як вияв потенційно можливого і довго очікуваного.

Накликання поетами Божої кари на відступників передавало, з одного боку, силу народного гніву, а з іншого — неминучість і справедливість відплати: воздасться «злодіям за злая» (у Т. Шевченка); «За набої в стінах Софії, / За криваву скруту Крут, — / Хай московське серце Росії / Половецькі пси роздеруть» — у Є. Маланюка. Найважливішими у пророцтвах виявлялися такі аспекти, як пояснення справедливості Божої кари за духовне відступництво і моральне каліцтво, накликання її на кривдників, очікування бажаного чуда:

… Словеса
Твої, о Господи, такії.
Розкинь же їх, Твої святиє,
По всій землі. І чудесам
Твоїм увірують на світі
Твої малі убогі діти!

Мотиви Божої ласки і гніву виявлялися в Т. Шевченка взаємозумовленими: страдники, оті «малі убогі діти», дістануть колись винагороду за муки, а на тих, хто наклав на них кайдани, чекає справедливе покарання. У «Подражанії 11 псалму» поет наголошував, що німі раби не просто потребують Божого захисту, про що йшлося в тексті оригінального псалма, а насамперед Божого дарунку — вільного Слова як запоруки виживання і збереження їхньої національної ідентичності («Возвеличу / Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово»). Актуалізуючи старозавітне порівняння владного Божого Слова зі сріблом, очищеним у горні, поет відтворює звертання пророка до Господа з проханням поширити святі слова по всій землі, до речі, подібного прохання немає в першоджерелі, що будується в формі молитви праведника, який застерігає від надмірної довіри до лицемірів. Лише поширення Божих законів як вияву вищої справедливості, на думку Т. Шевченка, переконає людей у могутності Всевишнього. Майбутнє України бачилося поетові, як зазначає Д. Наливайко, «у світлі візіонерства та профетизму як повернення волі та відродження справедливості в найширшому значенні «Божої правди».

Т. Шевченко уподібнювався до біблійних пророків Ісаї, Осії, Ієзекіїля, картаючи за «безчестіє, і зраду, і криводушіє». Біблійні пророки з’являлися у критичні моменти історії Ізраїля, щоб провістити Божу волю. Імітуючи, наприклад, висловлювання Осії, який жив у Ізраїльському царстві приблизно у VІІІ столітті до н.е. і передбачав його загибель від внутрішніх чвар і зовнішніх ворогів, поет проектував біблійну ситуацію на тогочасну дійсність, щоб привернути увагу сучасників до національних і соціальних проблем.

А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих…

Поет пояснював уярмлений стан України покаранням її за гріхи, за те, що не розпізнала посланого Богом пророка, який мав «свою любов благовістить, святую правду возвістить», проте люди лишилися глухими до слів пророка, закидавши його камінням (вірш «Пророк»). Цим пояснюється необхідність покарання, бо лише таким чином можна відкрити очі «незрячим». Віра в те, що кривдників українського народу скрізь знайде «правда-мста», надавала поетовим прогнозам оптимістичного звучання.

Є. Маланюк відчув у особі Шевченка «повноту повноцінної, не скаліченої української людини, що ціле життя благала у Бога одного — „А дай жити, серцем жити і людей любити“, ц. т. жити повно, повним життям цілковито вільної людини у цілковито повнім організмі вільної нації». Суверенність його особистості, мрія про життя у вільному суспільстві («без холопа і без пана») відповідали його власним поривам і бажанням.

Актуалізація образу пророка надавала особливого статусу висловлюванням поетів, адже пророцтва Ісаї, Осії, Ієзекіїля, про які вони згадували, здійснилися, тому «подражанія», тобто наслідування Божих провісників, мали переконувати в реалізації висловлених ними передбачень. Уроки біблійної історії служили в цьому випадку основою для прозрівання майбутнього своєї нації.

Мотиви старозавітних пророцтв набували в Т. Шевченка та Є. Маланюка актуального соціального та національного звучання. Уподібнення до пророків мотивувалося прагненням надати авторитетності своїм прогнозам, бути почутими, бажанням переконати інертних до національних проблем сучасників у необхідності змін, відповідальності за долю нації. Саме Т. Шевченко, на думку Є. Маланюка, «поставив діагноз і сформулював національне каліцтво», назване «малоросійством», що стало свого роду «еквівалентом нашої о к р а д е н о с т і».

Т. Шевченко та Є. Маланюк актуалізували «концепцію національного гріха», згідно з якою випробування, що випали на долю України, зумовлені неспроможністю її своєчасного прозріння, покаранням за рабську покірність. «Параліч волі» тлумачився ними як той великий гріх«, який, за визначенням Т. Мейзерської, «перетворює історичне буття провинного народу на різновид земної покути». Всупереч реальному становищу рідного народу — вони творили ідеальні картини майбутнього, щоб оживити знекровлений організм нації, вселити в неї віру, озброїти далекою перспективою. Т. Шевченко вірив у те, що «правда оживе», переконував, що вона на землю «прилетить» і «пустиню опанують веселії села». Перелік оптимістичних висловлювань можна продовжувати:

І спочинуть невольничі
Утомлені руки,
І коліна одпочинуть,
Кайданами куті!

Візії щасливого майбутнього рідного краю були засобом художнього вираження заповітного, віднайдення духовних сил у ворожому світі.

У візіях раю на землі, омріяного процвітання України, звичайно, домінувала свідома настанова показати перспективу її розвитку, щоб озброїти нею поневолену націю. Візії прогностичного типу відзначалися відчуттям власної причетності до майбутніх перетворень, імперативністю, пафосністю вираження. Рядки з віршів пробуджували в людей надію, віру в життєздатність нації і сприймалися, отож, як пророчі.

В.А. Просалова,
професор Донецького національного університету