Всесвітній день поезії

Сьогодні, у Всесвітній день поезії, учасники літературної студії «Поетичний Атеней» факультету філології психології та іноземних мов діляться своєю творчістю з дружньою родиною Донецького національного університету імені Василя Стуса.

Така форма роботи зі студентами є своєрідною формою духовного досвіду. Саме вона дає можливість побачити, що хвилює сучасну молодь.  Можна щиро радіти за те, що вони читають художню літературу, переосмислюють та співставляють із днем сьогоднішнім пророче слово Тараса Шевченка, медетують у царині філософської лірики, переосмислюючи та художньо інтерпретуючи події та відчуття зі свого життя: війна, зима, весна, кохання…

Поезія  наших авторів ще раз свідчить про те, що художнє слово допомагає нам у важкі хвилини життя, дає крила у хвилини піднесення та радості.

 

І чим далі, тим у часі, я до дому не ближче,

Не блукаю у мріях між стін, не вдивляюсь в вікно:

Чи за ним вже тополя до неба зіп`ялася вище,

Чи зігнулась від грому війни…десь на дно

 

моїх споминів-днів, моїх мрій ще щасливих,

коли в радість був дощ, і не в сполох бив грім,

коли пух тополиний змивали ще зливи,

коли був цілий світ за вікном, за моїм!!!

 

…Стільки зим пронеслось, стільки цвіту опало,

Стільки зір відцвіло на причілку чужого вікна,

Аж душа між зими піднялась до небес – і розтала,

Наче снігом всього лише була вона…

                   Ніна Урсані, доцент кафедри української мови, теорії та історії української і світової літератури

МИ БАЧИЛИ ШЕВЧЕНКА У ДОБУ ВІЙНИ

У добу війни, навколо лихомарить,

Серця сповнені страхом та смутком – ми ноїм.

І чи бачимо Шевченка, ми питаєм,

У цей час, коли свобода на грані?

 

А ось Шевченка нам розпитують мудреє,

І він, сумний пророк, дивиться на нас:

“Чи помічаєте ви моєї душею

Знедоленість народу в біді та гас?

 

Чи чуєте ви щедроти плачі мами,

Що синів втратили на чужині далекій?

Чи бачите кров потоки, вмираючи,

Що землю нашу обливає огнем грізним?

 

О, великий народе, мій український!

Не розслабляйся, терпи, боронь свою волю.

І бачте ж, як народ мій сьогодні живе,

Не зламаний, але й духом несолодний.

 

Бо крізь багнюку, де війна крокує страшна,

Розцвітає гордість, велич нашого роду.

І ви, мої діти, не забудьте славну нашу

Мову, культуру, звичаї та свободу!

 

І коли прийде день перемоги нашої,

Не минаючи кривди, покажіть світу:

Ми бачили Шевченка у добу війни,

Його дух в нас ствердів, як сталь світу.

        Юрій Прокопенко, здобувач 3 курсу факультету філології, психології та іноземних мов

                         ЩОДЕННО

Щоденно ми спішимо кудись

До мрій, до цілей, до бажань

Немає часу геть пройтись

Без поспіху і без зізнань

Зізнань про те, що брилою

Лежить десь глибоко в душі,

Немов штовхає лиш до схилу

Руйнуючи переконання наші всі.

Роками у майбутньому блукаєш

А сьогодні ж оминаєш оком

Чогось незнаного постійно лиш шукаєш

Дивись, щоб не повернулося все боком

Бо жити треба зараз, не колись

Встигни ж радіти не у мріях

На потім відклади непотріб, і торкнись

Буття в простих буденних діях

Вероніка Несвята, здобувачка  4 курсу ОП «Українська мова та література» факультету філології, психології та іноземних мов, фотограф

Я – Непийвода Іванна – студентка 1 курсу ОП «Прикладна лінгвістика» ОС «Магістр» факультету філології, психології та іноземних мов Донецького національного університету імені Василя Стуса. Захоплююсь мовами: володію українською та англійською, цікавилася польською, чеською та німецькою, наразі вивчаю ще й іспанську.

Обожнюю подорожі та нові знайомства, оскільки вважаю це не лише видом відпочинку, а й водночас розвитком особистостей та розширення власних горизонтів. Саме з цієї перспективи я є активною учасницею студентських обмінів за програмою академічної мобільності. Таким чином за роки бакалаврату навчалася в Університеті Томаша Баті (м. Злін, Чехія) та Варшавському університеті (м. Варшава, Польща). Наразі моє навчання проходить у сонячній Андалусії в Університеті Кордови (м. Кордова, Іспанія). Мій заклик до вас: не бійтеся нових можливостей, вірте в себе і максимально відкривайте для себе життя з різних ракурсів та у всіх його барвах! Це важливо, навіть попри важкі часи, навіть якщо ви знаходитеся за кордоном – популяризуймо Україну там, єднаймося разом, де б ми не були, і все буде Україна! Слава Україні!

ЗИМА

Зима несніжна. Скоро вже й весна,

Пора кохання, пристрасті й запалу,

Але навколо назріває метушня,

Люди налякані, кажуть: “на нас напали”.

 

І тане лід, із долу сходить сніг,

Все капає, бруньки вже розцвітають.

В країну наче вже й прийшла весна,

Але із нею разом і горе нас спіткало.

 

Гримлять гармати, літаки літають,

Ворожі танки до кордону під’їжджають.

Усі бурмочуть, що буде війна

І захисту нікому з нас нема.

 

Люди забились в розпачі й тривозі,

Ніхто й не може стати у підмозі.

Усе похмуре й темне, метушливе,

Сіяє лиш один промінчик сонця – дівчинка-дитина.

 

Маленький ангел, що по вулиці блукає

І дядю в формі трепетно питає:

“А що ж воно таке – війна?

Й чому усі сумні, можливо, зна?”

 

Війна, дитинко, це руїна,

Це сльози матері, що більше не побачить сина,

Це крик дітей, які вже не обнімуть батька,

Це страх, війна – це непоправні втрати.

 

Війна – це рятувать собою брата,

Це захищати матір, дідуся.

Війна – це бути сильним й віддавати

Своє життя заради інших осіб буття.

 

Війна – це тисячі смертей,

Це кров невинних – тих, хто став за волю,

Це сотні тисяч зламаних людей,

Що стали вибороти дітям долю.

 

Маленька дівчинка, немов закам’яніла,

А із очей іскрилася сльоза.

Вона все усвідомила і наче вже й дозріла,

Дивилась прямо в очі, вже не гомоніла.

 

Перед солдатом юна дівчина стояла,

Хоч по роках їй було десь літ сім.

Вона до нього кинулась, обняла

Й крізь сльози ледве промовляла:

 

“О, Боже, милостивий наш, єдиний,

Ти Україну-неньку збережи!

Не дай, ти, нашим дітям помирати,

Прошу, врятуй, не дозволяй війни.

 

Хай щасливо живуть батько і мати,

Бабуся і дідусь завжди усміхнені були,

Щоб братики мої могли спокійно спати,

Допоможи, щоб люди наші в мирі й вірності жили.

 

Обережи нас, Господи, благаю,

Цвіт нації, що тільки-но проріс.

Ми жити хочем, вірити, кохати

І мати-Україну прославляти”.

 

Слова ці щирі знялися аж до неба,

Зворушили всіх ангелів планети,

Почув їх і Отець Небесний, став впливати,

росія вже почала відступати.

 

КОХАННЯ

Давно я не писала про кохання,
Сьогодні ж напишу тобі роман.
І хай не викличе у тебе здивування,
Творю про нас і у воєнний стан.

Давно не говорила я про почуття,
Крилаті, сильні, ті, що здавлюють повітря.
Поставити б на паузу ті відчуття
І йти разом, вперед, до світла.

Тримаючись за руки й до плеча твого
Свою голівку лагідно схилити.
Забути про весь жах і кращого,
Мабуть, нікому і не уявити.

Триматись разом, як одне життя,
Одне буття, одна історія кохання.
Хоче різне в нас з тобою і серцебиття,
Й душа, й характер, й, навіть, вподобання.

Та, власне, протилежні ми з тобою,
Як небо і земля, сонце з пітьмою.
Як два магніти, що відштовхується вмить,
Як тільки їх докупи притулить.

Ми різні Всесвіти, різні планети,
Окремі жителі незвіданих світів.
Нам важко бути разом, поступитися,
Та важче ще окремо друг від друга опинитись.

Ми як дві течії, що сходяться в одну,
Два протилежні напрями і стани,
Але не можем рухатися у самоту,
Як те дитя, що завжди повертається до мами.

Ми як два кольори на прапорі країни,
Символ колосся і небесної блакиті переміни.
Яскраві барви, зовсім не тотожні,
Але й окремо існувати неспроможні.

Ми різні душі, та одне єднання,
Ми різні люди, та єдине в нас кохання.
Нам важко один з одним разом бути,
Але найважче один одного забути.

 

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО

УКРАЇНСЬКИМ СЛОВОМ можна промовляти,

Можна мовити і говорити, і казати.

Ним можна гомоніти, воркотати

І добру новину людям звіщати.

 

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО – це душа народу,

Це символ нації, це пісня, це життя.

Ним можна вирішити будь-яку незгоду

І прописати долю майбуття.

 

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО – це наше єднання,

Перша спроба мови малюка.

Це колискова матері, її старання

Зростити справжнього країні козака.

 

УКРАЇНСЬКИМ СЛОВОМ можна й налякати,

Ним можна ранити, вбивати й, навіть, розтинати.

Ним можна мстити, можна і зцілити

І душу роз’ятрити, і підмогти, й спинити.

 

УКРАЇНСЬКИМ СЛОВОМ можна відчувати

І бути поруч, і всіляк допомагати.

І виручити, обійняти, піддержати

Й душевну рану можна ним залікувати.

 

УКРАЇНСЬКИМ СЛОВОМ в нас щиро кохають,

Ним роблять пропозиції, кажуть про почуття.

Дитину мати в світ ним проводжає,

Це оберіг, наша історія буття.

 

ТОЖ УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО – в нас свята перлина,

Як сильна і могутня Україна.

Це скарб неоціненний – НАША МОВА,

Вкраїнська, ніжна, солов’їна і простора!

Непийвода Іванна, здобувачка 1 курсу ОП «Прикладна лінгвістика» ОС «Магістр» факультету філології, психології та іноземних мов

З дитинства писала несвідомо, доки не відчула потребу знайти себе. Ніде не бачила себе так добре, як у творчості, тож пройшовши шлях пізнання та спроб, мені вдалося обрати прозу.

Поезію я не любила, мені було страшно навіть торкатися її, тому що вся та їх структура для мене залишалася недосяжною.

Я досі визнаю більше прозу, розумію її краще, ніж поезію. Однак після знайомства з творчістю Емілі Дікінсон – американською поетесою ХІХ століття, я подивилася на поезію з іншого, простішого боку. Отже, вона стала мені зрозумілішою, і я почала частіше звертатися до її рядків.

Відтоді, коли хочеться писати, а слів на прозу не вистачає, бо потрібен план, персонажі, ідея, то мені допомагає вилити душу вірш.

Отже, деякі з таких віршів я хочу презентувати тут.

 

ГЛУХА ДУША (ІЗ ЗБІРКИ «СОТА МЕДУ ПОЕЗІЇ»)

Глуха до лірики душа.

Вона морозом покриває,

Мене в озноб завжди кидає.

Чи то від заздрощів кохання,

Чи то від болю виживання,

Того що тАїться в житті.

Курсор тікає,

Слів немає,

Зникають барви, почуття,

А інколи ідуть з життя,

Немовби зовсім їх немає.

ВЛАСНІСТЬ МОЯ

Я волею дихаю.

Пророщую сад.

Даю зривати з нього букет.

Даю всі ножі, що в шафі лежать.

І цим інструментом зрізають стеблА.

Я їм це даю.

Нехай раз у раз виривають, зрізають, складають,

А потім дарують мені.

Простягають у гарній фользі.

Я їм усміхнуся, зітхну…

А рук не простягну,

Дарунок із рук не візьму.

Я сходжу на міст: подивлюся в низ,

Там викину думи важкі про букет,

А квітів моїх не візьму.

Мої ті сади, мої ті ножі,

Фольга лиш то їх, і жести – то їх.

А все – то моє.

Ти чуєш – Моє!

«То твій наречений? Вже вкотре прийде!»

«О ні! То є різні: старі, молоді, жінки й парубки…»–

Скажу та й піду у сад той лягти.

І ляжу.

Розкрию долоні до неба,

І груди до неба,

І вся я до неба,

А бачу- квітки.

Я в них потону:

Очей не заплющу.

Я в них потону,

Бо то мій букет.

Букет той Небес

***

Танцює вітер у садочку,

А з ним травичка і пшеничка.

Заводить пісню птах,

Проводить крилами над полем,

Де ще росте той весь бур’ян і та пшениця золотокоса.

Так вільно він летить у небі!

Так лячно навіть уявить його без тої «волі».

А крила. Що ті крила?

Болять утомлені вони,

А сісти ніде, ніде впасти,

Бо стережуть ворожі списи.

Співай, лети, мій вільний птахо!

Хай знають – вільний,

Хоч не так.

Чи воля це – летіти вічно?

А ти лети, хоч крила стогнуть.

Лети й співай про волю ту, котру ти знаєш, хочеш, бачиш…

Бо те є воля, що незламний,

Що крила знають біль:

Вони змагаються з вітрами.

Я хочу пісню ту почуть,

Пізнать ту правду і брехню,

Пізнать ту істинну твою,

Про волю й танець тих полів,

Куди торкались кінці пір’їн твоїх.

 

Я ЧУЮ (ІЗ ЗБІРКИ «СОТА МЕДУ ПОЕЗІЇ»)

Я чую безглуздість слів.

Існування моє – незграбний жарт.

Сміливість моя – це пісок.

В мені гниє перестиглий плід віри.

Вона не померла,

Лиш б’ється в агонії смертній.

Марія Гірявенко, здобувачка 2 курсу ОП «Українська мова та література»