Виберіть сторінку

Олександр Шендрик – хімік з поетичним світоглядом

Олександр Шендрик – хімік з поетичним світоглядом

Про влаштування світу та роль хімії у ньому, науковий пошук, важливість лабораторії у житті фахівців природничих спеціальностей та «користь» порад розповідає Олександр Миколайович Шендрик — людина, що очолює навчально-науковий інститут хімії ДонНУ імен Василя Стуса (раніше — хімічний факультет) з 2002 року! Олександр Миколайович — доктор хімічних наук, Заслужений професор ДонНУ імені Василя Стуса, Заслужений діяч науки і техніки України, випускник хімічного факультету 1973 року, спеціальність «Хімія».

— Олександре Миколайовичу, які Ваші найбільші враження з дитинства?

— Родом я з дуже давнього минулого. Коли я пішов до першого класу, у хуторі, де я народився, тільки-но провели світло. Це був далекий 1957 рік. Саме ця подія запам’яталася найбільше. Доти ми користувалися керосиновими лампами. Якось ввечері батько попросив маму запалити її та погасити світло. Коли ми ввімкнули його, а потім вимкнули, то зрозуміли, наскільки одне відрізняється від іншого. Іще яскравим спогад з дитинства — замет, що на той час для мене був як Еверест. З неприємного — інтернат з четвертого по сьомий клас. На той час не усюди в селах були школи, тож Микита Хрущов будував їх. У таких інтернатах не було нічого поганого, але для мене, який звик бігати степом, той період запам’ятався не з кращого боку. Але будь-які неприємності губилися за казками, які читала мама. Скільки я себе пам’ятаю, у неї була полиця з книгами.

— Чому обрали професію хіміка?

— Мені завжди подобалися природничі дисципліни. Математика, фізика і наостанок хімія. Так, я не думав бути хіміком. Хотів стати радіофізиком. Проте в хімії є фізика, і фактично я фізико-хімік.

— Яка Ваша історія вступу до Університету?

— До нашого Університету я вступав двічі. Спочатку я вступав на радіофізику — це було моєю мрією. Іспит з фізики я склав на четвірку, бо на запитання про ідеальний газ відповів недостатньо. А конкурс був близько 25 чоловік на місце, тож я забрав документи. А наступного 1968-го потрібно було обирати між армією та Університетом, і я вступив на хімічний факультет. З хімією в мене проблем не було, на той час не було таких задач з цього предмету, окрім олімпіадних, яких би я не міг розв’язати. До навчання рік працював у шкільній фізико-хімічній лабораторії, про ці часи в мене також приємні спогади.

Гугл-карти, смт. Талаківка, вул. Університетська, названа будзагоном хіміків

— Олександре Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, про свої спогади з університетського життя?

— Море спогадів. Я з того покоління, яке взимку навчалося, а влітку їздило в будзагони. У Талаківці, це було моїм першим місцем, куди я приїхав у складі будзагону хіміків. Вулицю, яку ми почали забудовувати з нуля двоквартирними будинками, ми жартома назвали Університетською: на дощечці написали «Вулиця Університетська» і поставили цей напис. Уявіть, історію назви цієї вулиці мало хто знає, але вона й до сьогодні збереглася, якщо подивитися на карту Талаківки, то там видно її. Це один бік життя, інший — лабораторії. З другого курсу я пробував свої сили в лабораторії. Хіміки приходять до лабораторії зробити щось своє. Не те, що вже досліджене та відоме. Вони прагнуть великого відкриття, а згодом розуміють, наскільки світ не має кордонів, особливо в науковому пошуку:

Воспламеняй нас искусства свет,

Нас обольщает Муза с юных лет,

Когда мы можем восприять легко

Лишь близкое, не видя далеко;

И лишь поздней, не сразу и не вдруг

Поймем, как бесконечен мир наук!

Александр Поуп “Опыт о критике”

— А чому обрали науку та викладання?

Мені завжди була цікавою наука, проте ніколи не думав, що буду викладати. Не тому, що не подобається, причина інша. Навчати — це фактично намагатися зробити подібного до себе, а це не правильно. Після випуску з Університету за розподілом я викладав у школі, а за два місяці вступив до аспірантури, повернувся до науки вже після армії. Двадцять років пропрацював у Національній академії наук України, доріс до доктора наук. Професійно займався наукою, думав, що завжди буде так. Але в 90-х роках змінив ситуацію розпад Союзу, занепад науки та інших сфер. У НАН була не найкраща ситуація, і в 1996 році мене запросили працювати на кафедру біохімії хімічного факультету, з 1998 року почав свою роботу на факультеті, у 2001-му став завідувачем кафедри, з 2002-го і до сьогодні — працюю деканом. Почав створювати хімічні лабораторії, хотілося займатися зі студентами чистою наукою.

Вручення Олександру Миколайовичу Шендрику атрибутів Заслуженого професора ДонНУ імені Василя Стуса, 2019 рік

— Цього року Ви отримали нагороду Заслуженого професора Донецького національного університету імені Василя Стуса? Що вона для Вас означає?

— У Біблії є такі гарні слова: «Не шукайте слави в людини». Коли працюєш, ніколи не задумуєшся про нагороди, що чекають. Не варто очікувати якихось схвалень. Проте коли дуже великий проміжок часу працюєш у певній сфері, то настає час атрибутів. До того ж, їх роздають науковцям у досить солідному віці, коли вже є багато досліджень, публікацій, створені наукові школи. Дійсно, якісь медалі чи нагороди потрібні у якості подяки за роботу. Це соціум, іноді необхідно брати участь і в таких заходах. Якщо пропонують нагороду — це щось означає.

Взагалі, якщо людина обирає певну спеціальність, професію, і вдосконалюється у ній — це добре. Хоча нинішні тенденції — 2-3 освіти, і на це є певний запит, це теж непогано. Просто різні вимоги сьогодення, різні покоління. Але професіонал високого рівня повинен триматися якогось одного шляху, бо обсяг інформації у кожній царині величезний. Коли ми думаємо, що знаємо багато чого, це означає, що маємо певне уявлення, а не розуміємося на цьому. Як казав Д. І. Мендєлєєв: «Границь пізнання передбачити неможливо». Я би сказав: «Границі пізнання шукайте за обрієм».

— У Вас є патенти, що вони собою являють?

Отримані в лабораторних умовах результати не можуть бути одразу впроваджені. Між тим, що ми робимо в лабораторії та що продовжує своє життя на заводі чи в цеху пролягає величезний шлях. Ми патентуємо невелику ідею, проте вона стає інновацією тільки після того, як дає продукцію.

— До яких науковців Ви звертаєтеся у своїх наукових пошуках?

Мої дослідження — це радикально-ланцюгові процеси окислення. Щоб було зрозуміліше: ми живемо на Землі, дихаємо повітрям, що складається у тому числі з кисню. Без нього живі організми не можуть існувати, а з іншого боку — кисень «спалює» практично все, з чим стикається. Життя на землі зародилося в анаеробній формі, тобто для перших організмів не був потрібен кисень, навпаки, коли він з’явився, то знищив усіх анаеробів. Ми намагаємося розібратися з цими процесами окислення. Простіше кажучи, досліджуємо антиоксиданти — речовини, що допомагають нашим клітинам боротися з киснем.

У пострадянських країн є лише один лауреат Нобелівської премії з хімії — це академік Миколай Миколайович Семенов. У Донецьку школу «радикальщиків» започаткував академік НАНУ Роман Володимирович Кучер. Я був його аспірантом. В Україні вона була і залишається найпотужнішим науковим об’єднанням з дослідження проблем радикально-ланцюгових процесів, що базується в Інституті фізико-органічної хімії і вуглехімії імені Л. М. Литвиненка НАНУ та на ННІ хімії ДонНУ імені Василя Стуса. Такі дослідження проходять в Англії, Америці, Японії, Германії, тобто є наукові школи, що продовжують цим займатися. В Україні їх небагато.

— Які особливості, на Вашу думку, мають хіміки?

Хіміки у всі часи — це люди, що працюють своїми руками. Кожен хімік з першого дня заходить до лабораторії та тренує себе й свої руки. Також хімія дисциплінує, оскільки людина знає, з чим має справу, здебільшого з агресивними речовинами. Можливо, хіміки більш прагматичні. Серед дипломованих хіміків багато видатних людей в інших сферах: Альфред Нобель, Маргарет Тетчер, Ангела Меркель, композитор Олександр Бородін і не тільки вони. Що б хіміки не робили, вони завжди серйозні у своїх намірах.

— Що Ви вважаєте найбільшим внесок у Ваш Університет?

Якщо говорити про сьогоднішній етап, то думаю, що це лабораторії, які ми змогли зібрати у Вінниці, бо хіміка без лабораторії не існує. На сьогодні ми маємо базові лабораторії: від навчальних до наукових. Якщо зважити на професійну діяльність в більш масштабному сенсі, то Університет — науковий пошук, це місце отримання нових знань, і ми здатні готувати людей, що можуть видобувати ці знання. У нас на факультеті завжди було так, що коли наш викладач не в аудиторії, він в лабораторії. Цей принцип попри будь-які проблеми ми намагаємося в інституті культивувати. Кожен наш професор — це окрема наукова школа, що має давню історію, учнів, праці, які друкуються в авторитетних виданнях наукового світу.

— Наскільки сьогоднішні майбутні студенти усвідомлено обирають фах?

— У всі часи це невеликий відсоток, що усвідомлено обирають фах, мають до нього хист та цілеспрямовано навчаються. Серед хіміків в усі часи це приблизно 7-10%. Проте, за більш ніж 50-річну історію факультету, а нині інституту, по випусках від 5 до 20% випускників — це люди з науковими ступенями.

— Як Ви ставитесь до того, коли людина, не маючи технічної чи природничої освіти, цікавиться фізикою чи хімією для себе, для розуміння життя?

— Це небезпечне заняття для того, хто цікавиться, але абсолютно нормально. Будь-які такі тренування для мозку — це корисно, така цікавість розвиває. Особливо, якщо є можливість поговорити з досвідченою людиною, то це на користь. Але чому небезпечне заняття, бо іноді людина може загубитися у цьому пошуку, перевантажити себе. Я переконаний, що хімік може стати філологом, а от навпаки — складніше реалізувати себе повною мірою. Приміром, той, хто закінчив факультет гуманітарного напряму може повернутися до вивчення фізики чи хімії, проте вже не зможе розібратися у питанні досить глибинно. Це пояснюється тренуваннями, що відточують майстерність. Якщо рік не займатися «математичною еквілібристикою», то людина просто забуде, як це робиться, скажімо, заіржавіє. Немає прикладів великих відкриттів у фізиці чи математиці непідготованих умів.

— В одній зі своїх книжок фізик Річард Фейнман розповідав про парі з художником, мовляв Фейнман навчиться малювати, а художник не навчиться фізики, тож фізик непрофесійно, але опанував мистецтво живопису.

— Проте це не означає, що художник в інтелектуальному сенсі неповноцінний, просто в ньому інша зірочка живе — Художник. Йому зовсім ні до чого займатися фізикою. Як і фізику — писати картини. Це як з поезією — вона не в римі починається, а в образах. Можливо, десь буде не складно, проте поетично гарно. З таким чуттям людина має народитися. Коли я приїхав до Вінниці, один чоловік подарував мені книжечки віршів своєї доньки, яка писала вірші ще з 13 років. З перших сторінок написаного відчувається поетичність.

— Яке Ваше життєве кредо?

— Кредо просте — поважати та любити людей. Мені дуже не подобалося комуністичне минуле, коли за тебе знали, кого любити, як жити, що робити.

— Що б Ви побажали студентам та випускникам на шляху до самореалізації?

— Найважливіше — це дослухатися до себе, задавати собі запитання: «Що я хочу зробити?». Які б поради не давали — це думка сторонньої людини. Кожен повинен чітко розуміти, що він робить швидше, краще, якісніше, тим і займатися.

Спілкувалася Анастасія Саржевська