Донецьк і Вінниця: спогади і реалії сьогодення
З нагоди 5-річчя переїзду Донецького національного університету імені Василя Стуса на Подільську землю ми продовжуємо серію публікацій про активних громадян, хранителів традицій Alma Mater, відчайдушних борців за честь і славу Стусівського університету.
Однією з перших до Вінниці переїхала кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теорії та історії держави і права та адміністративного права Анжеліка Краковська, яка стала активним учасником ініціативної групи у налагодженні плідної роботи Університету на новому місці. Про доленосну нараду у вересні 2014 року, переїзд до Вінниці, перше знайомство з містом, насичені робочі тижні, людей, які допомогли адаптуватися у новому місті, збереження споконвічних традицій Університетської родини читайте в нашому інтерв’ю.
– Чим Вам запам’яталася доленосна нарада у вересні 2014 року?
– У вересні 2014 року, після наради, яка відбулась у головному корпусі в Донецьку, стало очевидно, що ситуація зміниться, і треба вирішувати, що робити далі. Дуже переживала за представників нашого Університету, які були присутні на цій нараді і протистояли «озброєним особам».
Я точно знала – те, що було запропоновано на тій нараді – для мене НЕ є прийнятним! Треба діяти, рухатись вперед, шукати вихід з ситуації!
Після цієї наради, відбулася розмова з Романом Федоровичем, що треба переїжджати. І поки наш ректор та студенти-активісти вирішували питання у м. Києві, я думала про те, чим можу бути корисною, і збирала речі. Пізніше відбулася ще одна (вже телефонна) розмова, і оскільки на рівні Києва було вирішено евакуювати Університет до м. Вінниці, стало очевидним, що я переїду в це місто.
28 вересня 2014 року я вже була у Києві і зустрілась з Романом Федоровичем. 30 вересня 2014 року – приїхала до Вінниці, де гостинно нас прийняв на той час Вінницький апеляційний адміністративний суд (зараз Сьомий апеляційний адміністративний суд) та його очільник Віталій Миколайович Кузьмишин, а згодом – Департамент освіти та науки Вінницької області.
– Анжеліко Євгеніївно, опишіть, будь ласка, історію свого переїзду.
– Я приїхала до Вінниці однією з перших – 30 вересня. Переїзд пов’язаний з двома складовими: робота та пошук домівки для родини. Все одночасно і паралельно. Постійні поїздки, телефонні розмови, зустрічі, питання… Скільки людей вже приїхало? Скільки і коли прибуває? Куди їх поселити? Які там умови? Яка вартість? Де працювати? Де викладати? Як добиратися? Як все влаштувати і налаштувати? Наші хлопці ІТ-ки створили базу для онлайн-реєстрації, через яку вже було легше опрацьовувати інформацію. Викладачі, співробітники, студенти, вся родина ДонНУ і ті, хто до неї приєдналися.
– Розкажіть, будь ласка, про перші робочі будні у Вінниці. Як Вам вдалося поєднувати роботу з вирішенням побутових питань?
– Поняття «робочий день» НЕ існувало. Працювали і вдень, і вночі. Майже 24 години на добу: або в дорозі, або за комп’ютером (або і те, і інше). Всі разом працювали в одному кабінеті або в одній конференц-залі, або в гуртожитку, або навіть у кафе, і «відпочивали» працюючи. І при цьому 24 годин на добу не вистачало.
Одночасно були і робота, і чай з медом та імбиром, і кава, і нові завдання, нові люди, нові виклики… Перші документи на вінницькій землі. Нові печатки, бланки. Доленосні рішення.
Одночасно – пошук домівки, налагодження побуту. Постійний пошук житла: перші дні жила в будівлі державної установи; потім було кілька переїздів по готелях; перший орендований дім разом з іншими колегами. Але треба було вирішувати питання і щодо перевезення членів родини, а значить новий пошук нової оселі. У листопаді забрала частину своїх до Вінниці. Треба ще було влаштувати племінника (йому на той період було 2,5 рочки) у садочок, бо всі мали працювати. Усе вперше за 1000 км від дому: перша лікарня в моєму житті (але і там з ноутбуком, і роботою); перша «яскрава» алергія на щось…; перша заробітна плата на вінницькій землі (завдяки Людмилі Іванівні, Роману Федоровичу та іншим «чарівникам», які змогли врятувати багато чого і налагодити процес виплат вже на новому місці); перший новий рік НЕ вдома, але майже з усією родиною за столом.
– Як Вас зустріла Вінниця?
– Гостинно. Затишно. Запахом осені та кави.
Очікуючи приїзду ректора, намагалася прогулятися містом, подивитися на нього. Гуляла пішки центром міста, парком, де бігали білки, гуляли матусі з колясками. Була тиша і спокій. Не було чутно пострілів і гуркоту. Навіть, якщо наступала темрява – місто ще «жило»: гуляли родини, їздили машини, ніхто нікуди не біг, а повільно йшов, дихаючи свіжим повітрям і запашною кавою. Люди насолоджувались життям.
– Хто Вам допоміг та підтримав у перші місяці проживання у Вінниці?
– Голова суду і випускник ДонНУ Віталій Миколайович Кузьмишин, який допоміг у перші дні нашого перебування з важливим і необхідним, в тому числі з житлом, теплом та їжею.
Потім допомогла зовсім незнайома людина. Буквально в перші дні перебування у Вінниці вразив чоловік, який почувши наші розмови про переїзд, звідки ми, що треба налагоджувати роботу і побут у м. Вінниця і т.д. і т.п., запропонував свою допомогу – просто так, без зайвих слів. Було дуже приємно. Як потім з’ясувалося, він – тато двох дітей, підприємець, вже тоді надавав допомогу нашим військовим (купував необхідне – від води до бронежилетів, надсилав у відповідні точки).
Представники місцевої влади, Департаменту освіти та науки виділили нам кабінет і конференц-зал, де збирались всі (не було різниці з якого ти факультету, яка в тебе посада – усі працювали дружно і злагоджено).
– Вінниця і Донецьк – два міста – одне серцебиття. Якими вони є для Вас?
– Донецьк – це рідне місто, в якому я народилась, навчалась, виросла, жила … Все рідне, все знайоме. Місто-мільйонник. Місто териконів, парків, річки Кальміус, мостів, стадіону та клубу «Шахтар», Євро-2012, сучасних технологій, освіти, науки, медицини тощо. Люди слова і діла, якщо пообіцяли – то обов’язково виконали. 100% зона комфорту. Впевненість у майбутньому, і ні найменшого бажання кудись переїхати.
Вінниця – місто, куди занесло долею. Мальовниче місто зі своїми правилами і засадами, своїм розкладом життя. Стосовно роботи – вихід із зони комфорту, переоцінка цінностей. Затишшя не буває. Константою є те, що щось потрібно швидко вирішувати, а місто і люди – більш повільні. Можливо, нам це дано, щоб ми чомусь навчились? Подивимось. Життя покаже.
На мою думку, поєднують ці два міста – люди, команда, корпоративний дух, бажання зростати, бо Nomen est Omen! Донецьк – місто мільйона троянд, і саме він подарував Вінниці першу троянду, яка розташована біля головного корпусу ДонНУ імені Василя Стуса.
– Завдяки кому і чому Стусівському університету вдалося зберегти традиції Університетської родини?
По-перше, завдяки Роману Федоровичу! Людина, яка своїм ставленням до інших, вирівнює дисбаланс, який інколи виникає, допомагає вирішити проблемні питання, а не створює їх, спокійно та виважено приймає рішення.
По-друге, студентам, які відстоювали інтереси Університетської родини і обрали тоді нашу «Стусівську родину». Не буде студентів – не буде і нас, і Університету.
По-третє, тим, хто «врятував» фінанси Університету і на кому трималися факультети, і багатьом іншим «небайдужим» людям.
Зберегти споконвічні традиції ДонНУ імені Василя Стуса вдалося завдяки вдало підібраній Романом Федоровичем команді, бажанню людей працювати разом, злагоджено, відповідально, інколи навіть понад свої сили, за межами своїх можливостей! Адже Ім’я зобов’язує!
Якщо добре ставитися до вдячної людини, то вона зробить набагато більше, ніж може! Разом – ми велика сила!
– Анжеліко Євгеніївно, що хотіли б побажати Університету?
– Стабільності! Постійного процвітання! Впевненості у завтрашньому дні та майбутньому в цілому! Міцності! Спокійної, легкої, злагодженої, плідної роботи! Підтримки один одного! Підтримки на всіх рівнях державної та місцевої влади! Розгалуженої інфраструктури! Вдячних випускників! Процвітання колективу і Університету в цілому!
Спілкувалася Олена Топчій
