Виберіть сторінку

Особливість бібліотек – це не книги, а люди

Особливість бібліотек – це не книги, а люди

«Університет – усе життя», – так каже директорка наукової бібліотеки Донецького національного університету імені Василя Стуса Наталія Карягіна, яка нещодавно святкувала 47 років професійної діяльності. Бібліотекаркою вона працює змолоду, а в Донецькому національному з 1980 року!

Асоціація випускників ДонНУ імені Василя Стуса починає розкривати «Залаштунки ДонНУ імені Василя Стуса», ми будемо писати про тих людей, що присвятили  Університету велику частину свого життя. Вони зробили й регулярно роблять значний внесок в те, що має Університет і який він є сьогодні.

«Особливість бібліотеки – це не книги, а люди, які приходять», – з любов’ю до своєї роботи каже директорка бібліотеки. Пані Наталія вважає, що кожен читач має свою особливість, а бібліотекар має розумітися на психології, щоб дослухатися, визначати вподобання читача та давати влучні поради з вибором книги. Також пані Наталія радить усім причетним до бібліотечної справи завжди уявляти себе на місці читача, щоб спілкування в бібліотеці було приємним і корисним. Дізнаємося більше про багаторічні звичайні та незвичні справи нашої скарбниці знань завдяки героїні сьогоднішньої розмови, яка люб’язно та із завзяттям відповіла на наші запитання. Загляньмо за лаштунки нашої бібліотеки!

 З якою книгою Ви себе асоціюєте? – Напевне з романом «Ті, що співають у терні», там героїня мені близька по духу.

Опишіть Університет одним-двома словами. – Усе життя.

 У бібліотеці повинна бути тиша чи ні?Ні, це упередження. Але не треба заважати тим, хто поряд.

Тішитесь, якщо бачите, коли читають?Так, особливо в сьогоденні.

Дочитуєте книгу до кінця, навіть якщо не цікаво? – Рідко коли не дочитую. Взагалі завжди намагаюся зрозуміти, навіщо це було написано.

Ви читаєте електронні книги?Намагалася, проте складно з екрана читати.

Книга, що в черзі на читання? – Хороший детектив. Обожнюю цей жанр, але щоб можна було самій придумати злодія і погодитися з автором чи ні.

– 30 вересня Ваше професійне свято – Всеукраїнський день бібліотек, як Ви його святкуєте?

– У 1974 році уже минулого століття в тій бібліотеці, що залишилася в Донецьку, не дивлячись на те, що не було загальнодержавного свята, наша бібліотека стала ініціатором професійного свята «Бібліотечний вогник». Він мав цікаву програму, ми робили посвяту новоприйнятих працівників в бібліотекарі, вітали ветеранів бібліотечної справи, запрошували проректорів, деканів. Атмосфера свята була дуже затишною, дізнавались про один одного вже не як співробітники, а як друзі. Ми влаштовували такі святкування 30 листопада, бо для університетської бібліотеки – це завершення видачі підручників, більш вільно працюється, до того ж останній день санітарний, тож 30-те підхожий день.

– А організовувала це свято бібліотека?

– Так, це активісти організовували. Я теж була однією з них, писала сценарії. До війни ми берегли цю традицію… Після переїзду вже декілька років святкуємо.

– Коли свято стало загальнодержавним?

– У 1998 році вийшов указ на той час президента України Леоніда Кучми про Всеукраїнський день бібліотек, що з того часу почали святкувати 30 вересня у день церковного свята Віри, Надії, Любові та їх матері Софії, бо професія бібліотекаря асоціюється з жінкою.

– Тоді стало два свята?

– У вересні ми робили «Тиждень читацьких задоволень», коли показували бібліотеку на загал студентам, навіть водили по таємничім місцям бібліотеки – запрошували в рідкісний фонд зі старовинними виданнями. У нас була одна рукописна книга, прижиттєве видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. А вже 30 листопада влаштовували свято для себе. Таким чином, ми й самі святкували, і робили цікавинки для своїх читачів, бо працюємо ж ми для них.

– Яка найнезвичніша бібліотека, що Ви бачили?

– У наш час в інтернеті можна знайти будь-що. Є Китайська бібліотека з мільйонами книг, виглядає вона космічно. Мені дуже сподобалася бібліотека в Стокгольмі, яка зроблена у вигляді корабля, там навіть вікна як люки. Цей корабель пливе в країну знань і студенти разом з ним. Навкруги цього корабля побудували університетський комплекс. Я була в серпні, попри те що це місяць відпусток, проте о 9-ій ранку вже стояла черга, щоб потрапити в бібліотеку. Це мене вразило. В Іспанії у фонді історичного факультету одного з університетів зібрані рідкісні дорогоцінні раритети, ми спокійно зайшли в цей зал і без зайвого контролю ходили, бібліотекар ввічливо поцікавилася, чим може допомогти. Я була приємно вражена такою відкритістю.

Раніше наші університетські бібліотеки були дуже закритими, ми не всіх обслуговували. Лише з 2000-го року ми взяли курс як американські бібліотеки і відкрилися для всіх. Нині будують бібліотеки більш зручними для проведення дозвілля. Це мені подобається. А зашореність мені ніколи не подобалася.

– За роки Вашої роботи, які були незвичайні відвідувачі?

– Пам’ятаю, як колись у нас в бібліотеці студент вечірнього відділення пив кефір. То був унікальний випадок. Він завжди приходив з бутербродом і кефіром. Перед тим як облаштуватися, він брав близько 15 видань, потім з пів годинки спав, а тоді вже працював з книжками і попивав кефір. Він їв дуже охайно, тихенько опрацьовував матеріал, періодично засинав.

Також у нас була така відвідувачка, що регулярно приходила і брала на опрацюванні в читальному близько 10-ти книг, і от одного дня вона з обраних для неї посібників попросила залишити трішки – лише 3, сказала, що поспішає.

Ще незвично було, коли ми ловили злодія. Це були 80-ті роки, у бібліотеці не було роздягальні, тож верхній одяг складали на столах, це було зручно для крадіїв і вони цим користувалися. А ще був випадок, коли відвідувач прийшов з авоською, а вийшов з дипломатом. Ми з одним студентом намагалися його зловити, щоправда, не наздогнали. Проте після цього в інтересах безпеки все ж зробили гардероб.

– Ви активно популяризуєте книги в суспільстві, Вас завжди розуміють стосовно цього чи доводиться стикатися зі скептиками?

– Останнім часом часто стикаюся з людьми, які не бачать особливої ролі бібліотек, такі є навіть серед людей з вищою освітою. Я розумію, що в наш інформатизований час можна обійтися без бібліотеки. З цього приводу я перефразую відомий вираз: «Якщо ми не будемо будувати бібліотеки, ми будемо будувати в’язниці». Коли я тільки-но починала працювати, то помічала, якщо за дверима могли звучати нецензурні висловлювання, то коли відчинялися двері бібліотеки, ті ж люди заходили зовсім іншими. Вони розуміли, куди зайшли і перевтілювалися, бо таким було виховання. Сьогодні ця трепетність поступово зникає та й бібліотеки вже не ті, що були навіть 5 років тому. Автоматизація, широкий доступ до інформації змінює і буде змінювати наш світ. Відкриваючи комп’ютер, ми вже сидимо в читальному залі бібліотеки світу. Прогрес. У Японії, наприклад, є послуги бібліотекарів-роботів. У білоруській бібліотеці у вигляді кубу, що відкрилася ще 2006 року, книги самі їдуть у сховище, розставлення книг там повністю автоматизована. Але усе одно є бібліотекар, що контролює процес. Багато хто каже, що ця професія припинить існувати, я думаю, що вона просто модифікується. Коли я була у Швеції мене вразило, що бібліотеки були в ресторанах. Це вже зараз і в нас є: полиці для відвідувачів, тому можна почитати поки очікуєш замовлення. Також у Швеції в магазинах є полиці з книгами на обмін – кросс-букінг. Там це явище дуже розповсюджене на відміну від нас. У цій країні дійсно багато людей, які читають, значну роль відіграє національна програма постійного навчання протягом життя, починається вона з пологового будинку, коли дитині присвоюють читацький квиток.

– У Вас вдома велика бібліотека? Чи вистачає того, що на роботі є таке багатство?

– Чоботар без чобіт. Майже ніколи не купувала книг собі, але купувала словники, енциклопедії, довідники дітям для навчання, щоб були вдома під рукою.

– Яка улюблена книга, що є вдома?

– У мене і в чоловіка – це Сомерсет Моем «Тягар пристрастей людських». Вона вже така пошарпана, що не знаю навіть як її «лікувати». Ще деякі класичні детективи, бо це моя слабкість. А так усі книги на роботі.

– Ваша донька Саша Карягіна – співачка Shy, вона авторка? Як Ви вважаєте, що вплинуло на те, що вона така талановита?

– Так, Саша авторка і текстів, і музики. Почала писати в 13-ть. З дитинства грає на гітарі. У мене і син Роман талановитий, але він не пішов у шоу-бізнес. У нього унікальний музикальний слух, він закінчив музичну школу по класу скрипки, проте не захотів надалі цим займатися. А хист до музики це, напевне, генетичне, бо в нас уся родина співоча. Окрім того, що співає, Саша ще викладає у мовній школі. До речі, вона випускниця нашого Університету, закінчила факультет іноземних мов.

– Яким би Ви хотіли бачити Університет у майбутньому?

– На мій погляд, ми трошки розбудили Вінницю. Коли я опинилася у бібліотечній спільноті Вінниці, я зрозуміла, що ми були більш ініціативними, було більше руху, життя. Мене, до речі, дуже добре зустріли, я вдячна цим людям, вони мені допомагали після переїзду, хто як міг. Щодо Університету, то ми не втрачаємо темпу і зараз: відкриваються нові спеціальності, впроваджуються інновації. Ми добре себе зарекомендували, можливо, основною рушійною силою було завдання вижити. А оскільки ми вже 5 років вижили, то й надалі все вдасться. Життя триває, і якщо у найближчому майбутньому завершиться війна, то все буде добре.

Спілкувалася Анастасія Саржевська