Виберіть сторінку

«Тягнися до неба, навіть якщо дістаєш лише до хмар», – Азад Сафаров

«Тягнися до неба, навіть якщо дістаєш лише до хмар», – Азад Сафаров

Історії успіху – це гордість Університету. Таку історію має Азад Сафаров – випускник Донецького національного університету імені Василя Стуса спеціальності «Журналістика», хоча й дуже скромно ставиться до своїх успіхів. Родом Азад з міста Баку (Азербайджанська Республіка). У дитинстві він з батьками переїхав на Донеччину, де майбутній журналіст жив до закінчення Університету у 2007 році. Азад Сафаров – журналіст, другий режисер, лінійний продюсер, працював на телеканалі «Deutsche Welle» (м. Бонн, Німеччина), був експертом Українського культурного фонду, фрілансер на «Радіо Свобода». Нині живе в Німеччині (місто Бонн).

Серед знятих за участі Азада Сафарова фільмів є стрічка данського режисера Сімона Леренґа Вільмонта «Віддалений гавкіт собак» про хлопчика Олега та його бабусю Олександру з Донецької області (село Гнутове поблизу Маріуполя), частиною життя яких є війна. За словами Азада Сафарова – це «фільм про війну без війни», де основна думка передається через емоції, а не через факти, доводить, що «там живуть не якісь статистичні люди, а справжні».

Азад Сафаров про невипадкову випадковість того, що він став журналістом, про улюблених викладачів-журналістів, про гордість за тих, хто переїхав з Університетом. Про художню документалістику та її вплив на суспільство, що змінює людей на краще: регіон, країну або навіть світ.

 

Улюблена 32-га аудиторія, 1 курс

 

– Розкажіть, будь ласка, ким Ви мріяли стати в дитинстві?

– Тоді я любив читати детективи, зокрема про Дронго (ред. – літературний персонаж азербайджанського письменника Чингіза Абдуллаєва), це був не звичайний детектив, а психоаналітик. Я хотів стати супергероєм-детективом, який розслідує усілякі справи.

Я не хотів стати космонавтом або ж бізнесменом, як усі мої друзі в Азербайджані, звідки я родом. Коли закінчував школу, насправді не знав, куди хочу піти. Подавав документи на юридичний, бо цей напрям тоді був популярний, але потім дізнався, що не зміг вступити на бюджет, оскільки ще не мав громадянства. Тоді ми з родиною почали думати, куди вступати з урахуванням вартості навчання. Так і вирішили. Я дуже радий, що пішов на журналістику, бо тут кожен день відрізняється від іншого: відрядження, революції, протести. Кажуть, що випадковості не випадкові, бо саме так я і потрапив у журналістику.

 

Університетське фото, 2 курс

 

– Вас цікаво читати, коли вперше з’явилося вміння красиво писати? Ще до журналістики?

– Бажання писати виникло ще дитячі роки. У школі любив писати твори, і вчителька постійного казала мені читати їх біля дошки, але я не хотів, бо там було багато особистого. На одному з факультативів ситуація повторилася і вчителька «вліпила» мені в щоденник червоною пастою: «Дуже гарно пише твори! П’ять».

Коли я йшов у журналістику, то думав у майбутньому працювати в газеті, але, повторюсь, я з Азербайджану, і там усі вважають, що журналістика – це телебачення. Тому під впливом моїх родичів я пішов у тележурналістику і не шкодую, але мені завжди подобалося також писати. Мабуть, саме бажання писати було одним з тих факторів, що привели мене в журналістику.

 

Фото з Ліною Олексіївною Бахаєвою, 4 курс

 

– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що були закохані в Університет і дуже хотіли та любили навчатися. Що відчуваєте тепер, коли згадуєте Університет?

Я не так любив школу, як Університет. Був «ботаном», який багато часу любив просиджувати в бібліотеках. Одногрупниці над цим сміялися, але це захоплення мені допомогло, коли пішов працювати. Спогади про Університет у мене дуже теплі завдяки улюбленим викладачам та заняттям. До того ж я зрозумів, що взаємини та дружба з одногрупниками в Університеті – це зовсім інше, ніж з однокласниками в школі, на дитячому рівні. Університетські часи я згадую з теплом. Зустрічався у Києві зі своїми улюбленими викладачами – Ліною Олексіївною Бахаєвою, вона, на жаль, нещодавно померла, та Іриною Михайлівною Черніченко. У студентські роки їх всі боялися, а я обожнював і чекав, коли знов і знов потраплю на їхні заняття. Для мене вони – уособлення вольових жінок, з якими цікаво спілкуватися та у яких дуже витончене почуття гумору. З теплом згадую Alma Mater та мрію потрапити до Університету у Вінниці, подивитися, як він облаштувався після переїзду.

 

Фото, зроблене на уроці з фотографування в Університеті, 3 курс

 

– Ви підтримували Університет під час евакуації з Донецька до Вінниці, розкажіть про свої думки та почуття, які переповнювали Вас тоді, щодо Університету?

Я пишаюся своїм Університетом, і особливо тими викладачами та студентами, які переїхали. Переїхали саме ті викладачі, яких я люблю, поважаю і ціную. Уявляю, як їм було важко. Я цього не пережив, адже поїхав з Донецька набагато раніше, щойно закінчив Університет у 2007 році. А вони виїхали у ті важкі часи. Вони старші за мене, і людям за таких умов важче змінити адресу, дім, побут. Дуже ними захоплююсь. І поважаю Університет за те, що він виїхав, а не залишився там. Я спостерігав за подіями 2014 року, коли студенти виходили під стіни Міністерства освіти і науки України, брали активну участь у переїзді Університету. Адже студентам у їхньому віці теж було важко, але вони змогли. Своїм переїздом студенти та викладачі підтримали Університет, бо без них це були б просто порожні аудиторії. Коли бачиш, що «кістяк» Університету переїхав, розумієш, що вчився у правильному місці!

 

 

– Як Ви вважаєте, Вам допомагало чи заважало під час знімання фільму «Віддалений гавкіт собак» те, що Ви з Донеччини?

– Думаю, що це допомагало. Коли ми вперше зустрілися з режисером Сімоном Леренґом Вільмонтом, він мені одразу сказав, що я маю бути об’єктивним. Я йому відповів, що я об’єктивний, але фільм не має бути проти України. Якщо це буде так, то я не братиму в цьому участь. Тоді він одразу запевнив, що фільм нейтральний і зовсім не про політику, а про дитину. Мені допомагало розуміння менталітету та звичаїв місцевих. Я вже там працював як журналіст, і для мене не були дивними вибухи та постріли. Було звично дивитися, коли люди також не звертають уваги на звуки, а спокійно йдуть у своїх справах. У той же чаc режисер падав на землю і не розумів, як люди можуть з цим жити. Але місцеві вже звикли, потім і Сімон призвичаївся. Люди на Сході гостинні, і це також його дивувало, бо є безліч стереотипів, що це не так. Пам’ятаю як ми приїхали в село Гнутове, сіли на камінь попити кави, і нам продавчиня дала свій плед, сказала, щоб ми не сиділи на холодному. Сімон закохався у гостинність, щирість та відкритість людей з Донбасу, у Данії така поведінка не є звичною. Зараз ми з ним знімаємо другий фільм на Донбасі, планується ще й третій. Ми добре спрацювалися, і Сімону сподобався цей край. Мені було дуже важливим, щоб ми зробили цей фільм та щоб його побачили у всьому світі, бо я – українець, на Донбасі прожив близько 14 років.

– Про що буде наступний фільм, що зніматимете на Донеччині?
Фільм також буде про дітей. Не про саму війну, а як вона погіршила соціальне становище на Донбасі. Зараз багато людей надмірно вживають алкоголь, на жаль, залишають своїх дітей в інтернатах і притулках. Збільшується кількість дітей, які ростуть без батьків. Ми робимо фільм про один з притулків Луганської області.

 

Фото з зони проведення Антитерористичної операції

 

– Розкажіть, з перших вуст, як обрали героїв фільму «Віддалений гавкіт собак»? Що несе в собі його назва?

– Більша частина успіху фільму – це герої. Я дивувався, як режисер Сімон міг одразу по дитині бачити, наскільки вона буде легко поводитися перед камерою. Ми близько двох місяців їздили в пошуках героя фільму, через історію якого зможемо розповісти про всіх дітей. Нам не щастило, але моя подруга Ельвіна Сеітбуллаєва надіслала мені свій сюжет, що знімала в селі Гнутове. Там почався обстріл, і до неї вибіг хлопчик Олег, покликав її до підвалу, щоб врятувати. Саме тоді вона записала сюжет, який пізніше потрапив до нас. Нам потрібен був хлопчик 11-12 років, Олег був меншим, але Сімон вирішив спробувати з ним поговорити. Ми приїхали знайомитися, і одразу зрозуміли, що знайшли дитину для фільму. На запитання про відчуття під час обстрілу він відповів не як усі, він описав це як залізну холодну руку, що стискає його серце, і він не може дихати. Для нас була дуже важлива його відповідь.

Щодо назви «Віддалений гавкіт собак», то це Шекспірівська фраза, що означає: якщо неподалік є якась небезпека, то гавкають собаки. Там люди живуть на незначній відстані від цієї небезпеки. Коли знімали фільм, від дому сім’ї Олега до лінії фронту було 1,5 кілометри. Ми туди також їздили, але ці кадри не ввійшли до фільму.

– Слова героїв фільму – це все їхнє чи допомагали продумувати текст? Наприклад, як бабуся каже: «Я бы не была человеком, если бы не позволила себе чуточку надежды»?

– Коли ми були з ними в подорожі в Америці, до нас підходили та запитували, чи дійсно бабуся з села вміє так красиво говорити. Тоді ми кликали Олександру Миколаївну, щоб вона з ними поспілкувалася. Те, що ви чули у фільмі – це її думки з циклу інтерв’ю, яких було десь 7-8. Ті шматочки у фільмі були взяті з тих інтерв’ю. На початку було важко її розговорити, бо всі в селі думали, що ми іноземці-шахраї, які приїхали вкрасти її онуків. Потім ми стали більше спілкуватися, зараз переписуємось, і коли наступного разу поїдемо з режисером в ті краї, то зустрінемося, бо вже рік не бачилися. Олександра Миколаївна – класна, іноді щось таке скаже, що хочеться записати.

– Фільм про дітей в умовах війни. Що допомагає Олегу та іншим дітям боротися зі страхом?

– Вони боялися, але їм дуже допомагала бабуся. Є італійський фільм «Життя прекрасне», там проілюстровано як батько, щоб захистити та не травмувати свого сина, коли вони потрапляють до концтабору, вигадує для нього несправжній світ. Бабуся Олександра робила все для своїх онуків, щоб вони не боялися. Вона розповідала, що мила підлогу, щоб не було видно тремтячі руки. На показах фільму до нас підходили психологи та говорили, що бабуся добре справлялася зі страхом і захищала від цього дітей. Якби не вона, то діти не впоралися б. Там не прийнято говорити про війну, діти лише між собою озвучують цифри про кількість загиблих. Останні кадри з фільму знімала бабуся, там видно, скільки усього діти переживають, але не кажуть цього словами. Я не знаю, чи це правильно говорити з ними про війну, але видно, що в них вирує всередині. Коли починалися обстріли, вони інстинктивно бігли до бабусі, не в дім, а саме до неї. Для них бабуся як стіна, за якою вони можуть сховатися від психологічних травм.

 

Подорож до Нью-Йорку з героєм стрічки «Віддалений гавкіт собак» Олегом, на екрані – режисер фільму Сімон Леренґ Вільмонт, 2019 рік

 

– Як за 2 роки знімального процесу змінилися діти – герої фільму?

– Вони виросли та головне – не підхопили зіркової хвороби. Ярик на початку був бешкетником, а потім почав поступово дорослішати. Вони почали ще більше допомагати бабусі. Було б чудово через років 10 подивитися разом з ними цей фільм. Вони швидко ростуть, не встигаємо навіть помітити, але ж внутрішньо вони ніяк не змінилися. Олег яким скромним був, таким і залишився, скільки б про нього не писали та не знімали сюжетів, поїздки до Києва, в Америку ніяк не зіпсували його. Те ж і про інших можна сказати.

 

Промо-кампанія фільму «Віддалений гавкіт собак» як претендента на «Оскар», Нью-Йорк, 2019 рік

 

– Фільм отримав світове визнання, що особисто для Вас стало найбільшою винагородою під час або після знімання фільму?

– Коли ми повезли Олександру Миколаївну та Олега в Нью-Йорк. Мені дуже хотілося, щоб вони побачили світ, хотілося забрати їх з Донбасу хоча б ненадовго. Мене здивувало, коли на прес-конференції у Нью-Йорку Олег сказав, що тут добре, але він все ж хоче назад, сумує за домом.

Ще мені важливо було, щоб історію про Україну показали у світі. Це добре, що журналісти пишуть новини, показують війну, але через кіно можна «достукатися» до більшої аудиторії, тому що художньо-документалістичною формою можна привернути увагу всього людства. Сімон каже, що йому досі пишуть люди з усіх куточків світу і запитують, як можна допомогти. Тішить, що фільм про Україну об’їхав увесь світ, і я сподіваюся, що діти зможуть не раз ще кудись з’їздити, щоб побачити який великий світ, і поспілкуватися з тими людьми, які дивилися фільм про них.

У цьому фільмі мені дуже подобається те, що там не показуються політичні перипетії, майже немає обстрілів, це фільм про війну, але без війни. Ми, звісно, читаємо статистику війни, але в фільмі ми бачимо дітей та бабусю, які живуть поруч з фронтом. Саме емоції нас споріднюють, і в кінці фільму відчуваєш себе як той Олег та Ярик, які сидять на кухні й тремтять від того, що стріляють. Через такі емоційні історії можна «достукатися» до інших, що там живуть не якісь статистичні люди, а справжні. Навіть не обов’язково показувати обстріл чи траншеї, а передати людський цивільний бік цієї історії.

– Нещодавно Ваша команда знімала ще один фільм «Bird Boy», про що він?
Цей фільм ми знімали в Баку (Азербайджанська Республіка), де я народився. Перший фільм ми знімали на моїй другій Батьківщині, а другий – на першій. Є така програма для режисерів, де організатори пропонують обрати країну серед запропонованих і зняти там фільм про дитину. Коли Сімону надали таку можливість, він обрав Азербайджан, бо знав, що я звідти. Ми довго шукали історію, до того ж виникали складнощі з низкою дозволів. Люблю Азербайджан, але наші люди бояться порушити якісь правила, тому все узгоджують, а на це потрібен час. Спочатку ми хотіли зняти про дитину, яка займається боксом або атлетикою, а потім дуже випадково вийшли на хлопчика, який має мрію розводити птахів, як його батько.

 

 

Бліц:

  1. Ваше кредо життя? Тягнися до неба, навіть якщо дістаєш лише до хмар.
  2. Чому ДонНУ? Найкращий та найбільший університет Донецька.
  3. Родом Ви з Азербайджанської Республіки, потім жили в Україні, тепер у Німеччині, що для Вас у всіх цих країнах є однаково улюбленим або спільним? Люди. Бо я ще не зустрічав країну, де люди погані. З різними менталітетами, але цікаві.
  4. Чого найбільше не вистачає з життя в Донецьку? Парка Щербакова, я любив туди ходити.
  5. Плюси та мінуси журналістики. Багато мандруєш, вдома не буваєш. Це і плюси, і мінуси.
  6. Чому пішли в кінематограф? Це випадкова історія. Я люблю кіно з дитинства, і коли з’явилася можливість, вирішив спробувати, і тепер навіть хочу вчитися на документаліста.
  7. Напишете колись книгу? Хотів написати про «Віддалений гавкіт собак», але, на жаль, той час вже пройшов. Тепер хочу написати про наш інший фільм на Донбасі.
  8. Що для Вас успіх? Успіх – це коли ти щось змінив на краще. Не важливо, скільки маєш грошей і яку посаду, і це без пафосу. Важливо, коли ти зробив свій внесок і щось змінив у житті людей, регіону, країни.
  9. Які риси поважаєте в людях? Почуття гумору та іронію. Якщо людина вміє над собою сміятися, то це точно розумна людина. А дуже серйозним та тим, хто боїться здатися смішним, треба до психоаналітика.
  10. Яка у Вас асоціація із собою? Я завжди пам’ятаю, звідки прийшов і дуже це ціную. Щоб не підхопити зіркову хворобу, жартома собі кажу: «Торгаш кавунами, який потрапив у Голівуд» (ніколи не торгував кавунами, але продавав цигарки). Важливо пам’ятати звідки ти, де ти зараз та де ти можеш бути.
  11. Побажання студентам та Alma Mater? Посміхатися! Жити кожного дня, навіть під час коронавірусу. Не думати, що карантин пройде, і життя піде. Треба жити зараз!

 

Спілкувалась Анастасія Саржевська

Приєднуйтеся до нас