«Історія – один із важливих елементів формування самосвідомості», – історик та археолог Роман Литвиненко
Про історичну науку, ступінь об’єктивності історії, археологію та вибір професії розповідає Роман Олександрович Литвиненко – корінний українець-східняк з простеженим місцевим спадком щонайменше від останньої чверті ХVIII сторіччя, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії та археології Донецького національного університету імені Василя Стуса, який разом з Університетом у 2014 році переїхав до Вінниці, де й продовжив свій шлях науковця та викладача.
– Якби Ви писали картину істфаку чи створювали художній твір, якими б вони були?
– Якби це була картина, я, як людина формалістичного складу, намагався б працювати в рамках реалізму і створював би колаж із реальних картинок у неперебільшених тонах. Зобразив би яскравих та виразних персонажів, які відкарбувалися саме в моїй пам’яті, оскільки художник у цьому випадку – я сам. Це були б деякі викладачі, співробітники кафедр, методисти деканату тощо. А от студентів дуже багато, тому я, як художник, ще б подумав, у який спосіб їх зобразити, обравши при цьому типові персонажі: студент-зубрило, студент-веселун і студент-середнячок. Найімовірніше, сюжети на картині були б пов’язані не з аудиторною роботою, бо вона невиразна, на мій погляд, а з позааудиторним життям: картинка з читального залу, з Днів істфаку (ред.: тоді – історичний факультет, нині – факультет історії та міжнародних відносин), за мого студентства – театралізовані сценічні дійства на кшталт постанов СТЕМ (студентський театр естрадних мініатюр). І звичайно практики, зокрема археологічна. Підозрюю, що навіть викладачі-неархеологи спершу б приділили увагу саме археологічній практиці. Я би писав ті сюжети, де був сам і все бачив.
Літературний твір теж був би в жанрі реалізму. Намагався б розбавити сюжет елементами гумору. Але, як будь-який творець, я ще довго сидів би й думав над сюжетною лінією і жанром.
– Яким є справжній студент-історик?
– Думаю, що єдиного образу немає. Це набір різних образів, скажімо, 3-5 персонажів. Перший – студент, який основну частину свого часу присвячує навчанню та науковій роботі. Інший – діаметрально протилежний – позааудиторний студент, який більше насолоджується студентським життям, як веселим і романтичним епізодом свого життя. І, обов’язково, має бути студент гуртожитковий, а не домашній. Є ще й серединний образ, але він не має якоїсь виразної характеристики, тому він, очевидно, і середнячок.
– Яких принципів дотримуєтесь у спілкуванні зі студентами?
– Ключовий принцип – взаємоповага. Гра в одні ворота у спілкуванні, тобто вимагати поваги з боку студента, – це не про мене. Але я хочу, щоб студент це усвідомив, і коли я так ставлюся до нього, хотілося б бачити відповідну його поведінку. Ще один принцип, якого дотримуюсь я й очікую від студента, – порядність. Не обмежуюся лише офіційним спілкуванням в аудиторії, якщо є спільні зі студентом інтереси й теми, спілкуємося після занять, ведемо розмови й на рівні життя-буття.
– Як формувалося коло Ваших наукових інтересів?
– Є різні сценарії цього процесу: хтось швидко концентрується на одному й працює, хтось перебірливий у тематиці, певний час обирає, а потім на чомусь зосереджується. Це висновки з досвіду викладача, науковця і наукового керівника. У мене науковий інтерес у межах історичного наукового поля зародився ще в школі. Тоді я, не маючи належного досвіду і знань, не розумів, що обрати. Але рідний дядько по мамі правильно підмітив та оцінив мою схильність та інтерес до історії. Я йому все життя вдячний за це, світла йому пам’ять… В останній рік навчання в школі, коли стояв вибір, що робити далі, саме він мені підказав. Батьки ж не помітили моїх гуманітарних схильностей, на відміну від дядька, можливо, через іншу освіту, сферу своєї діяльності та персональні вподобання. Я тоді дослухався до дядькових слів. Пам’ятаю, як він запитав: «А ти не хочеш бути археологом?» Я ошаленів від несподіванки! За рівнем моєї тогочасної інформованості, археологія сприймалась якоюсь екзотичною і недосяжною сферою діяльності, аніж доступною професією. Я сприймав археологів подібно до мандрівників, яких можна було побачити лише в «Клубі мандрівників» (була в ті часи така загальносоюзна телепередача), і не розумів, як ними становляться і чи можливо це в моїх умовах взагалі. А виявилося, що можна навчитися археології та присвятити їй життя. Саме дядько направив мене до університету, де я упевнився в реальності й досяжності «фантастичної мрії». Конкретний науковий інтерес формувався вже в університеті, де від курсу до курсу я обирав, змінюючи тематику досліджень в межах археології та стародавньої історії, а остаточно визначився з археологією бронзового віку доволі пізно – у середині четвертого курсу. Але, доклавши неймовірних зусиль, надолужив втрачений час.
– Чим, на Вашу думку, цікава історія Вінниці?
– Історію Вінниці я сприймаю крізь призму українця-східняка. Для мене вона насамперед – незвична. У мене є сталі стереотипи, які сформувалися протягом усього попереднього життя. Адже я народився, жив, навчався і формувався в одному місті й регіоні. Це залишило свій відбиток. Протягом життя і навчання я формувався як східноукраїнська людина. До речі, я належу до спільноти корінних східноукраїнців (або українців-східняків), бо моє коріння в цьому регіоні по батьківській та материнській гілках документально простежується щонайменше від останньої чверті ХVIII сторіччя і пов’язане з теренами сучасних Донеччини й Луганщини. Пишаюсь цим!
У порівнянні з Поділлям, слов’янське залюднення Східної України розпочалися набагато пізніше. Початок його припадає лише на ХVII століття, певне пожвавлення – на ХVIIІ, а масовий процес – на ХIХ і ХХ ст. Якщо порівнювати зі Сходом України, Вінниччина – це зовсім інший в історичному сенсі регіон. Особливо вражають населені пункти, яким під тисячу років. А чого варта середньовічна Вінниця з її магдебурзьким правом та іншою екзотикою! Все це переповнювало емоції, особливо на початках нашого вимушеного переїзду сюди 2014 року. Але, зізнаюся, навіть з плином часу славетне минуле Поділля мене так не приваблює, як степова археологія і, нехай не таке глибинне, східноукраїнське історичне краєзнавство, яким я також займаюсь у вільний час. Тут мене не перекарбувати.
– Романе Олександровичу, що найцікавіше чи найцінніше для студентів на розкопках?
– Декілька чинників. З огляду на те, що студенти – це різні люди, то й від виробничої практики, зокрема археологічної, вони особисто очікують різних результатів. Якщо студент має науковий інтерес до археології, то він віддає одне з пріоритетних місць суто археологічним розкопкам і результатам. Для решти пріоритети дещо відмінні: процес цілодобового спілкування у незвичних умовах, перебування в полі, експедиційна романтика. Археологія для них теж по-своєму цікава, але стоїть не на першому місці.
– З якого джерела можна отримати наближене до правди уявлення про історичні події? Яким чином відбувається процес перевірки достовірності даних в історичній науці?
– Якщо йдеться про джерело в однині, то – достеменне. Це першоджерело, яке містить в собі інформацію про об’єктивне минуле, а не вторинне джерело –дубльоване чи трансформоване згодом. Первинне джерело має вищий рівень достеменності. Це загальна методологічна установка.
Якщо про джерела у множині – увесь максимально доступний комплекс джерел. Він дозволить відтворити повнішу картину, ніж на підставі одного джерела. Об’єктивною є лише минула реальність, а все, що про неї написане істориками та неісториками – завжди суб’єктивне. І оцінка «об’єктивний» відносно точки зору того чи іншого вченого a priori є некоректною. Можна говорити лише про ступінь об’єктивності: наприклад, одна концепція видається об’єктивнішою за іншу, якщо вона точніше й повніше відбиває об’єктивну реальність. Чим більший комплекс залучених джерел, тим повнішою буде мозаїка того панно, яке ми намагаємося відтворити в процесі історичної реконструкції. Чим більше елементів мозаїки, тим зрозуміліша загальна картина. Але відтворити цю мозаїку повністю – неможливо, об’єктивно неможливо.
– Чи мають всі на якомусь середньому рівні знати історію своєї держави? Чому?
– Гадаю, що так. Не випадково ця дисципліна внесена до програми загальної освіти. У радянську добу, окрім суто освітньої складової, в цьому був ще один чітко продуманий сенс – ідеологічного формування необхідного системі громадянина. Узагалі, такі завдання не втратили своєї актуальності, хоча концепт і вектори змінились. Історія як навчальна дисципліна – це одна із важливих складових, необхідних для повноцінного формування і становлення особистості та громадянина країни. До певного рівня історичними знаннями має володіти кожен громадянин і ті люди, які прагнуть стати громадянами України. На превеликий жаль, у нас процедура набуття громадянства відбувається незадовільним чином, адже такому аспектові, як знання історії країни та володіння державною мовою, не надається належної уваги. А в Україні державна мова та історія набувають особливої ваги. Відтак, якщо людина не знає історії та державної мови, вона не гідна набуття громадянства. Історія – це розуміння себе, свого народу і своєї країни в цивілізаційному вимірі. Історія – один із важливих чинників формування самосвідомості людини як особистості та громадянина. Знання і розуміння історії є ключовими у формуванні коду нації або народу.
– Історик орієнтований на минуле чи на майбутнє? І в чому це проявляється?
– За професією, історик дивиться в минуле. Але він може деякі процеси минулого сприймати, тлумачити й оцінювати крізь призму сучасності та прогнозувати. Останні десятиліття розвивається такий напрям знань як футурологія – дослідження майбутнього, але, як на мене, він ще не оформився до рівня науки. Результати свого розуміння процесів минулого історик може екстраполювати на прогнозування майбутнього. До того ж історик-науковець найбільш здатний та має найбільше підстав для цього, оскільки він сприймає минуле комплексно та системно. Непрофесіонал також може щось прогнозувати, але результат, скоріше за все, буде хибним або малоймовірним.
– Якби Ви давали назву ХХІ століттю, якою б вона була?
– Назву краще давати, перебуваючи на зламі ХХІ та ХХІІ століть, але в мене немає такої можливості. Оскільки я історик, а не футуролог, то утримаюся від відповіді на це питання. Будь-яка моя відповідь виглядатиме несолідною.
– Ви в Університеті зі студентських років і дотепер, що для Вас Університет?
– Університет – це Alma Mater, яка разом з моїми батьками та довколишнім світом долучилася до мого формування як особистості, частково – до професійного становлення, адже на нього впливали й зовнішні чинники, зокрема наукові контакти. Практично все моє життя та праця пов’язані з Університетом.
Спілкувалась Анастасія Саржевська
