VI Сабарівські студентські наукові читання
21 жовтня кафедрою теорії та історії української та світової літератури філологічного факультету були проведені VI Сабарівські студентські наукові читання. За традицією організаторами Сабарівських читань стали доценти кафедри Олег Євгенович Соловей і Ольга Василівна Пуніна. Хедлайнером і спеціальним гостем читань була письменниця Наталка Доляк, авторка поліфонічних романів «Гастарбайтерки» (2012), «Заплакана Європа» (2013), «Чорна Дошка» (2014), «Загублений між війнами» (2015), «Шикарне життя у Вупперталі» (2017), «Де трава зеленіше» (2018), «На “Сьомому небі”» (2020), лауреатка конкурсів «Коронація слова», Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка, Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського. Життєрадісна, енергійна, піднесена авторка змогла надихнути учасників заходу на подальше захопливе читання, глибокі міркування і наукові звершення. Зустріч із Наталкою Доляк – перший натхненний етап Сабарівських читань, наступний етап – безпосередня робота студентів над науковими есе й статтями, де об’єктом наукового осмислення є художні твори Наталки Доляк в різних аспектах і публікація цих досліджень у збірнику наукових праць.
Нещодавно у Наталки Доляк вийшов друком новий роман «На “Сьомому небі”». О. Є. Соловей підкреслив популярність твору: через тиждень-другий після публікації роман з’явився у довгих списках премії BBC «Книга року». «Я стежу за номінантами цієї престижної премії понад 12 років, і не пригадую такого літературного прецеденту», – зазначив О. Є. Соловей.
Зі слів письменниці, було б дуже класно опинитися у короткому списку номінантів, але перемогти у жанрі детективу занадто складно. Н. Доляк впевнена у перемозі в недалекому майбутньому, можливо, працюючи у жанрі історичного роману.
Наталка Доляк: «На “Сьомому небі”» – детектив. Коли я писала перші романи, видавництво просило продовження. Я завжди відповідала, що ця історія закінчена, тут поставлена крапка, ніяких продовжень бути не може. Ця книга викликала великий ажіотаж на вінницькому телебаченні, адже усім стало цікаво «кого ж я там вбила». У детективі є багато прототипів, які можуть себе впізнати, не повністю, звичайно. Людям, з якими я дружу, подобається, що вони стали героями роману, у них є почуття гумору. У кого з гумором проблеми, незадоволені, що я зробила їх трохи старшими або не на тих оженила…
Ольга Пуніна: Чи є місто Вінниця персонажем нового роману?
Наталка Доляк: Звичайно. Я не намагалась точно відтворити Вінницю, але мої герої ходять та гуляють саме вінницькими вулицями, воно не є містом N. Навіть є відгуки на фейсбуці, що надзвичайно цікаво впізнавати Вінницю у романі. Мені сподобалося, що видавництво «Темпора» назвало книгу не просто детективом, а романом-детективом, бо детективна лінія – не єдина, вона переплітається з багатьма історіями.
Елла Кравченко: Яким для Вас є ідеальний читач? Який він: ерудований, досвідчений, з яким досвідом? Можливо, це читач-критик чи читач-інтерпретатор Вашої творчості, а можливо, найкращий читач, як писав Володимир Набоков, це той, кого кожного дня Ви бачите у дзеркалі?
Наталка Доляк: Класне питання. Для мене зараз це той читач, який внутрішньо ще дитина, якому цікаво подивитись «а що там?», нехай навіть ця цікавість на якомусь етапі буде викликати роздратування чи незадоволення.
Елла Кравченко: Назвіть кілька творів, які вплинули на Вас як на автора, без яких Ви не уявляєте своє життя? Які перечитували неодноразово?
Наталка Доляк: Агата Крісті, напевно, саме вона вплинула на те, як я пишу. Я в юності, навіть в дитинстві зачитувалась її романами. Вже знала, хто вбивця, але все одно… Мені здається, у неї таке іронічне ставлення до зображуваних подій. Василь Барка… Його «Жовтий князь» вплинув на те, що я взялась писати про голодомор. Я пам’ятаю, як прочитала цю книгу в дорослому віці і навзрид плакала, просто не могла зупинитись. Для мене це сильно, надзвичайно сильно. Письменником номер один вважаю Івана Багряного. «Тигролови» – це щось, люблю його надзвичайно. Зараз відкриваю для себе В. Домонтовича.
Аїда Карабахцян: Чи є у вас ідея про створення книги у співавторстві? Якщо так, то хто б став співавтором, якою могла бути тематика?
Наталка Доляк: Дякую за несподіване запитання. Чесно кажучи, писати в співавторстві дуже цікаво, але, як показує практика, потім «ділити» книгу важкувато. Я реалістка, я знаю такі штуки, коли кожен з авторів тягне на себе ковдру. Це може бути людина або з подібним світоглядом, або з близькими поглядами на творчість. У мене була думка писати в співавторстві, коли ще не було жодної книжки.
Тетяна Мачуліна: Можете розповісти, як Ви наважились писати? З чого розпочався Ваш шлях як письменниці?
Наталка Доляк: Річ в тім, що я ніколи не думала, що стану письменницею, цього навіть в голові не було. Ніколи не писала творів, хіба що в школі, але в мене дуже великий життєвий досвід, з яким я ділилася у компанії друзів, розповідала історії, завжди було цвяхом програми. Якось приїхала до доньки, вона попросила мене розповісти про юність, хлопців та інше. Вимальовувалася дуже цікава історія, і я подумала, що вона легко може лягти на папір. Думаю, приїду додому з Києва та напишу. Приїхала і написала. Назвала оповідання «Візерунки раннього диско», оскільки розповідь була про 80-ті роки. Такий собі «щоденниковий» опис. Написавши, подумала: що далі? Почала шукати сайти, де можна було б розмістити оповідання. І знайшла сайт Гоголівська академія, або «ГАК», який започаткували брати Капранови. Я вирішила розмістити оповідання там, і якщо мені хтось скаже, що це фігня, значить більше ніколи-ніколи не буду писати. Прийшов відгук, навіть ціла рецензія під назвою «Це диско має грати далі». Рецензію написав письменник Олесь Бережний. До слова, за пів року на той сайт я написала близько 40–45 оповідань, яких вистачить на цілу збірку. Два-три дні – нове оповідання. Після цього я зрозуміла, що можу писати.
Аїда Карабахцян: Чи було важко Вам як сучасному авторові осмислювати події, які відбулися майже століття тому і про які написано велику кількість творів?
Наталка Доляк: Мене огорнуло відчуття, що я мушу написати про голодомор. Я згадую страшні історії, які розповідала мені бабуся, на кшталт, як сусідка з’їла свою дочку. Тільки прочитавши «Жовтого князя», зрозуміла, про що йдеться, що відбувалось… Коли бабуся померла, ми, діти, знайшли в комоді щоденник. У щоденнику були дати – 1932–1933 роки і записи: «вмерла Маруся», «Кирила забрали, бо він відрізав ногу Марусі та з’їв». Тато мій зайшов у кімнату, побачив, що ми читаємо щоденник і забрав його. Такі речі тоді небезпечно було тримати вдома. Після цих спогадів я зрозуміла, що мушу про таке написати. Зануритись у минуле, хоча це було дуже важко.
Тетяна Мачуліна: Чи легко Вам далося рішення оприлюднювати свої твори? Чи не мали Ви сумнівів чи страхів щодо цього?
Наталка Доляк: Коли мене хтось питає про страх, я відповідаю: чого мені боятися, коли в мене було п’ять депортацій та три розлучення. Не боюсь ніякої критики або несприйняття творчості.
Віталій Олійник: Як Ви сприймаєте критику: надихає вона на працю або розчаровує та заганяє у депресію?
Наталка Доляк: Скажу чесно, я не розумію слова депресія. У мене її не буває. Я нічого дуже близько не сприймаю до серця. Критика мені подобається. Але критиком повинна бути людина, яка може дати фахову оцінку роману. Я розумію, що у творі є багато хиб, у світі є багато хиб: він не ідеальний. Мені це подобається. Я хитра, тому лишаю у творі те, за що можна критикувати, і готова до цього. Маю потребу у фаховій критиці, але її поки що немає. Я усвідомлюю, що скільки читачів – стільки й думок.
Ангеліна Метельна: Ваша творчість наскрізь просякнута гострими соціальними проблемами. Ви тримаєте читача в емоціональній напруженості. Що саме впливає на вибір таких тем? Це Ваша професійна журналістська діяльність, яка знаходить відбиток у творчості, чи, можливо, є інші чинники?
Наталка Доляк: Моя журналістська діяльність не перетинається з творчістю, і це класно. Я працюю журналісткою на ТБ, а ТБ – це короткі тексти, ніякої художньої мови, там все дуже чітко. Що стосується соціальних тем та журналістики, вони ніяк не перетинаються, бо ці теми беруться від людей. Мене надихають люди, які в транспорті їдуть, скуповуються на базарі, в магазині. Їхні дурнуваті думки можуть вилитися в цілу історію, отже, гострі соціальні теми – з того, що я бачу та чую.
Читання та аналіз фрагментів нового роману, відверта розмова з Н. Доляк про літературну творчість – все це надихає на літературно-критичні та наукові праці!
А. Карабахцян, Т. Мачуліна – магістранти ОП «Публічна лінгвістика»
