«Василь Стус кожного з нас робить сильнішим!» – Вахтанг Кіпіані
До Стусівського університету 9 березня з презентацією книги «Справа Василя Стуса» завітав журналіст, історик, публіцист, головний редактор онлайнового суспільно-історичного, науково-популярного видання «Історична Правда» Вахтанг Кіпіані.
У зустрічі взяли участь перший проректор Донецького національного університету імені Василя Стуса Тетяна Нагорняк, проректор з інноваційної діяльності та розвитку інфраструктури Андрій Гижко, декан філологічного факультету Анатолій Загнітко, завідувач кафедри політології та державного управління факультету інформаційних і прикладних технологій Олена Чальцева, професор кафедри історії України та спеціальних галузей історичної науки факультету історії та міжнародних відносин Олександр Бут, доцент кафедри української мови і культури філологічного факультету Олена Важеніна, професор кафедри історії України та спеціальних галузей історичної науки факультету історії та міжнародних відносин Надія Темірова, співробітники Наукової бібліотеки ДонНУ імені Василя Стуса, студенти і випускники Стусівського університету.
Про цінність книги «Справа Василя Стуса», історію написання, опрацювання 6 томів Справи з архівів КДБ, перебіг судового процесу, роль свідків у справі Василя Стуса Михайлини Коцюбинської та Світлани Кириченко, багатогранність особистості Василя Семеновича, його непереборну міць та незламність перед «фашистською системою», боротьбу за правду і свободу України говоримо в інтерв’ю із заслуженим журналістом України Вахтангом Кіпіані:
– Вахтангу Теймуразовичу, розкажіть, будь ласка, у чому цінність книги «Справа Василя Стуса» для суспільства?
– На мій погляд, вона важлива як один з інструментів подолання зла. Книга дає усвідомлення, де правда, де неправда, де друг, де ворог. До речі, одна з публіцистичних статей, написання якої кадебісти ініціювали проти Василя Стуса, називалася «Друзья и враги Василя Стуса». Я теж цю формулу часто використовую. Нам також треба і сьогодні розібратися: хто друзі, а хто вороги. Це не ділення суспільства, ми навпаки потребуємо об’єднання через тисячу справ, але існують речі, де ми не можемо бути з тими, хто вбив Василя Стуса, і хто вбиває нас.
– Яка історія створення книги? Як виникла ідея її написання?
– Історія книги «Справа Василя Стуса» має два виміри: дуже короткий – це пів року фізичної роботи над нею, і дуже довгий – майже 30 років, із кінця 1989 року, коли Василя Стуса перепоховали в Україні. На жаль, я не був присутній там. Тоді не було соціальних мереж, і я будучи студентом 1 курсу Миколаївського педінституту, не знав, що на перепоховання до Києва їде невеличка делегація з Миколаєва. Я почув про це вже на відкритих зборах, де на широкий загал розповідали про стотисячний похорон Василя Стуса, масу синьо-жовтих прапорів, серед яких був і один червоно-чорний. Рухівець, який про це розповідав, сказав фразу, що справила на мене надзвичайне враження: «Коли ми йшли юрбою повз будівлю КДБ у Києві, то кілька людей показало керівництву, яке дивилося з вікон, кулаки». У той момент у мене аж мурашки побігли по тілі… Вже не було тваринного страху для людей, які вступали в студентські організації, до Народного Руху України. Чоловік, який нам розповідав цю історію, наголосив:
Коли ці кулаки показали у вікна КДБ УРСР – я став вільним.
Хоча я там і не був, проте в ту мить я теж став трішечки вільнішим. Цей момент мене дуже зацікавив: чому люди, прийшовши на похорон до людини, про яку вони майже нічого на той час не знали, так вчинили. Вони знали лише про те, що Василь Стус – поет, що наприклад, Олекса Тихий був за українську мову, і все. На той момент були опубліковані лише одна чи дві статті у самвидаві та листівка, що розвішувалася на стовпах у Києві, щоб запросити людей на перепоховання Василя Стуса. Мене зацікавило, що це за людина, чому люди, прийшовши на його похорон, стали такими сміливими, що дозволили собі не боятися і говорити з владою з позиції «Ми тобі покажемо, хто Він є!» Відтоді я почав писати про Василя Стуса.
– Як Вам вдалося зібрати засекречені документи, знайти та поспілкуватися з очевидцями тих подій?
– Мені пощастило, саме на тих зборах я познайомився з людиною, яка розповіла мені про старого повстанця, котрий сидів у камері з Василем Стусом, Петра Степановича Саранчука. Він жив в одному з районів міста Миколаєва, а родом був із Тернопільщини. Скромна, маленького зросту людина. Я їздив до нього на вихідні. Він розповідав мені про Стуса, про голодівки в таборах. Яким було моє здивування, коли через пів року, можливо рік, мені до рук потрапляє книжка єврейського політв’язня, історика, дисидента і письменника Михайла Хейфеца «Українські силуети» – одна з найкращих книжок українського опору. Я читаю цю книжку і доходжу до розділу, який називається «Святые старики с Украины» – це розділ про повстанців. І одним із тих, про кого пише автор, є той самий Петро Саранчук! У цій книзі я читаю, як Стус каже про Петра Саранчука: «Це твердий і чистий чоловік». Виявляється, я сиджу і говорю з легендарною людиною. Зі знайомства із Петром Саранчуком, із тих перших газеток, я почав збирати інформацію про Василя Стуса, записав кілька десятків інтерв’ю. А писати про Василя Стуса, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, про всіх людей, які були в тому широкому колі, я почав лише за 4 роки, ставши журналістом. До слова, вирок Василю Стусу було оприлюднено у 1990 чи 1991 році, і впродовж багатьох років ми мали можливість бачити з архівів КДБ виключно судові вироки. А потім настав 2015 рік, коли архіви КДБ повністю відкрили. Пригадую, я приходжу до архіву і замовляю томи другої справи Стуса, а мене питають: «А флешка у Вас є?» – і через 15 хвилин її повертають зі всіма 6 томами справи Василя Стуса. З того часу я починаю працювати над книжкою.
Перечитавши томи, я зрозумів, що там багато нового матеріалу, якого ми не знали. Тоді я зрозумів, що в цьому є і книжкова цінність. Телефоную видавництву «Vivat» і кажу: «Давайте зробимо вічну книжку, адже інтерес до постаті Василя Стуса – неминущий, і він точно не буде спадати роками, поколіннями». Вони подумали, погодилися, і через пів року книга вийшла друком.
– Пане Вахтангу, розкажіть, будь ласка, про «Таборовий зошит» Василя Стуса, який став частиною Вашої книги.
– Таборовий зошит Василя Стуса – це 12 окремих текстів, це сучасною мовою як блог Василя Семеновича, де він розповідає про літературний процес, політику, про те, що вичитав із «совєтських газет», описує долю своїх колег, однак про себе майже нічого не пише. Звичайно, мені потрібно було взяти дозвіл у родини, щоб помістити цей текст у книгу, адже її композиція висвітлює період від засудження Василя Стуса у 1980 році до його смерті. Відповідно справа закриває тільки частину історії, відображає той момент, коли Василя Стуса засудили на 15 років позбавлення волі. Було важко показати невидиму сторону: який був терор, справжні знущання і знищення людини, фактично вбивства ще живої людини. От так вся ця історія і набрала книжкових ознак.
– Навколо постаті Василя Стуса достатньо міфів. Чи пишете Ви про них у своїй книзі?
– У книзі я вмістив найважливіші тексти, які написав, зокрема з’ясування нобелівської історії Василя Стуса та його смерті. Є такий міф, що Василя Семеновича вбили саме тому, що його висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури. У своїй книзі я доводжу, що його вбили точно не через це. Друга – історія про смерть Василя Стуса. Я попросив Василя Овсієнка, його табірного товариша мордовського та пермського періодів заслання, розповісти все, що він знає.
Водночас я хотів показати, що Василь Стус – не бронзовий чи гранітний бюст, це жива людина, яка була зіткана з нервів і тіла, у якому йому часом було важко. І він робив помилки, і в книзі є ця помилка, коли він пише у 1972 році по-суті заяву-каяття. Це мало обговорюють, але цей факт у його біографії був. КДБ його не опублікувало, не використало для дискредитації. Не знаю чому. Книга «Справа Василя Стуса» начебто закінчується його смертю, але насправді він «смертію смерть подолав». Він долає смерть і дає нам сили, аби ми сьогодні були опірнішими тому злу, із яким він сам воював. Бо в цій справі Стус – це вже не просто політв’язень, а справжній воїн!
– У своїй книзі Ви пишете, що Василь Стус під час розгляду справи відмовляється говорити. Чому він обирає саме таку лінію поведінки?
– Моя книга складається на 90% з архівних документів (близько 600 сторінок), із них 400 – це документи слідства. Коли йому ставлять запитання, Василь Стус відмовляється відповідати. Якщо в інших справах, навіть у справі 1972 року він говорить, пояснює, пише пояснювальні записки, то в справі 1980 року його запитують, а він каже:
«Я відмовляюся доповнювати». «Чи бажаєте за потрібне викликати свідків?…» – «Я відмовляюся!».
Василь Стус протягом усього слідства нічого їм не говорить. Він ніби людина із заліза, ніби йому і захист не потрібен. Йому приводять свідків із Сибіру, а він дивиться на них і відмовляється говорити… Читання оцих начебто сухих документів змушує працювати нашу свідомість та збільшує нашу силу опірності злу. Для мене це найважливіший результат як автора.
– Під час розгляду справи на боці Василя Стуса таки виступили два свідки. Хто вони?
– Ті, хто свідчив на його користь,- це літературознавиця і племінниця Михайла Коцюбинського Михайлина Коцюбинська та українська правозахисниця Світлана Кириченко. Василь Стус під час судового процесу ставив Михайлині Коцюбинській запитання і у такий спосіб передавав інформацію за межі зали засідань: «Свідок Коцюбинська, чи відомо Вам, що присутній тут начальник слідчого ізолятора побив мене при таких-то обставинах?..» У відповідь вона відповідала так: «Мені про це нічого не відомо». Михайлина розуміла, що основне її завдання передати цю інформацію рідним і друзям.
Інший свідок Світлана Кириченко на одному із засідань заявила: «Я відмовляюся говорити тут, у залі суду, бо ви судите Стуса. Я буду свідчити лише на тому процесі, де Василь Стус буде Вас обвинувачувати!» У такий спосіб вона заявила усім «кривосуддям», що вони судять невинну людину. Це єдина людина, яка відкрито говорила у залі суду, про те, що там відбувався фарс, знищення людини. Вона наголошувала, що Стус вас буде судити, а не ви його. Так і відбулось згодом: Василь Стус судить комуністичну систему. Світлана Кириченко доводить, що можна залишитися Людиною, навіть у найважчих випробуваннях.
– Чому, на Вашу думку, Василь Стус відмовився від останнього слова?
– Він розумів, що немає про що з ними говорити. Його слова – це буквально один абзац і фраза:
Я завжди буду по стороні Ісуса, а не по стороні диявола.
Ці слова були його посланням світу. Він називає ту систему диявольською і злочинною. Після нього говорить адвокат, який підкреслює: «Кваліфікація дій мого клієнта є вірною». Бодай у цій справі могла бути спроба адвоката, аби Стусу дали не 15, а 5 років. Однак цього не було. Ми маємо розповідати, що проти Стуса була не тільки комуністична система. Адвокат навіть не повідомив родині про початок судового розгляду.
Як дослідник я мав зібрати це все докупи і показати в концентрованому вигляді, щоб люди не робили собі кумирів, бо частина суспільства, на жаль, і досі орієнтується на проросійську політику. Я хочу, щоб вони також відчули, що якщо така людина як Василь Стус стала маленькою піщинкою у тій системі, що розмолола цю людину, то вони будуть у ній також піщинками. Ми зараз це бачимо на прикладі Донбасу, Криму, коли люди жили, може не в Швейцарії, але нормальним, вільним життям, проте зараз позбавлені елементарного – громадянських прав, права на безпеку, здоров’я, освіту. Я хочу, щоб люди зрозуміли, що такі як Медведчук є презвідниками цієї катастрофи на Сході України і те, що Стусівський університет не в Донецьку, а в Вінниці – це є наслідок політики «медведчуків», тому коли читаєш книжку – роби висновки. Людина розумна власне так і має чинити.
– Ви працювали з документами, архівами. Що сталося з останньою збіркою Василя Стуса «Птах душі»? На Вашу думку вона могла вціліти?
– У камері Василя Стуса шманали чи не щодня, можливо, по кілька разів, тобто шансів зберегти цю поетичну збірку практично не було. У ній були вміщені власні поезії Стуса та переклади. Її вилучили та начебто знищили.
– Поетичні збірки Василя Стуса довгий час були заборонені. Тепер забороненою ледь не стала Ваша книга. Як так могло статися у незалежній вільній Україні, де свобода слова понад усе?
– Забороняла поезію Василя Стуса комуністична держава, яка була ворожа Україні. Сьогодні книжку про Василя Стуса намагається заборонити політик, який так само ворожий Україні, котрий має вплив на судову систему. Якщо він спіймає облизня в апеляційному суді, а це станеться через тиждень, ми станемо сильнішими. Якщо ми програємо цю інстанцію, українська держава стане слабшою, бо фактично дуже багато людей не будуть довіряти такій державі, такому суду. Тому треба бути готовим до того, що боротьба за Стуса та боротьба за Україну і 19 березня не зупиниться. Вони будуть проти нас, ми будемо проти них, але ми все одно виграємо!
– Вахтангу Теймуразовичу, розкажіть, будь ласка, про Ваші плани, перспективи у дослідженні видатних постатей України. Які книги, публікації плануєте незабаром?
– «Історична Правда» кожного тижня робить свої випуски. Очевидно, що про декого ми пишемо книги, їх вже 6 чи 7, про інших – просто публікації у поточному порядку. Це робиться для того, аби кожного тижня людина мала якусь поживу для розуму. Василь Стус – це велика фігура, чи не найбільша фігура, але одна із. Цьогоріч у нас будуть інші книжки, інші публікації. Ми збираємо все найважливіше, щоб люди читали і думали. Василь Стус був тою фігурою, без якої ми не можемо уявити державу.
– Ким Василь Стус є особисто для Вас?
– Це людина, яка мене надихає!
– Що порадите колегам, дослідникам життя та творчості Василя Стуса?
– Вважаю, потрібно продовжувати пізнавати та досліджувати творчість Василя Стуса, збирати фактологію його життя. Василь Стус кожного з нас робить сильнішим!
Спілкувалась Олена Топчій
