«Улюблені класики»: від Шевченка до Стуса

До Донецького національного університету імені Василя Стуса 21 вересня завітала народна артистка України, відома українська співачка, авторка пісень, композиторка і поетеса, кандидатка філологічних наук Марія Бурмака з презентацією проєкту «Улюблені класики», створеного за підтримки Українського культурного фонду.

Головна ідея проєкту – запропонувати альтернативну форму подачі, вивчення української класичної літератури, що зацікавить сучасну молодь і сприятиме формуванню української ідентичності та збереженню культурної літературної спадщини.

У рамках проєкту «Улюблені класики» артистка записала альбом із 15 пісень на вірші українських класиків, серед яких, зокрема: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, сучасник Шевченка Яків Щоголів, Павло Тичина, Максим Рильський, Олександр Олесь, Олена Теліга,  Василь Чумак, поет Розстріляного Відродження Яків Савченко та Василь Стус.

Відкрив музично-поетичний вечір ректор ДонНУ імені Василя Стуса Роман Гринюк, підкресливши: «Вже не перший раз Донецький національний університет імені Василя Стуса стає майданчиком для просвітницьких і творчих проєктів та ініціатив, збирає молодь, митців, освітян, студентство. Сьогодні мені дуже приємно вітати у Стусівському університеті народну артистку України, співачку Марію Бурмаку. Пані Марія приїхала до нас, у Вінницю, з унікальним проєктом «Улюблені класики». Її творчість професійна, зворушлива, прониклива, вона має зміст і спонукає до роздумів».

Розповідаючи про ідею створення проєкту, пані Марія зазначила: «Улюблені класики» – проєкт мого життя. Писати й виконувати пісні на поезію українських поетів я почала ще у 18-річному віці. Пригадую, як  у 1989 році брала участь у фестивалі «Червона рута», у 1991 році він проходив у Запоріжжі. «Червона рута» закінчилася 18 серпня і на її закритті виступав В’ячеслав Чорновіл. Саме на «Червоній руті» я вперше заспівала пісні на вірші Олександра Олеся. Проєкт «Улюблені класики» я задумала реалізувати 2 роки тому. Якась частина пісень була написана, якусь потрібно було дописувати. Разом із гітаристом Геннадієм Бондарем відбувалося своєрідне переосмислення  віршів відомих класиків. Ви зможете насолодитися звучанням пісень на їхні вірші 28 вересня, під час концерту в київському театрі «Сузір’я», який також транслюватиметься на Facebook-сторінці проєкту «Улюблені класики». 3 жовтня ми будемо записувати телеверсію цього концерту з багатьма музикантами. Також плануємо всі 15 пісень завантажити на YouTube-канал та створити окремий сайт спеціально для цього проєкту. Всі ці пісні народжувалися на кухні, під каву. Я намагалася осмислити вірші, зрозуміти, що думали, чим жили наші класики. Неофіційна назва програми: «Улюблені класики: від Шевченка до Стуса». Співати вірші класиків значно складніше, ніж хіти. Впевнена, вам вони запам’ятаються. Поки ми згадуємо людей, доки й живе пам’ять про них. Десь тут їхні душі, вони серед нас. Розуміти й усвідомлювати підтекст віршів, шукати смисли, дізнаватися нове про класиків, читати про їхню долю – важливо для всієї української культури, тому це ще наша твердь – це те, на чому ми стоїмо».

Першою композицією, яка прозвучала у затишному актовому залі Стусівського, стала пісня «Мені однаково» на вірші основоположника нової української літератури, велета слова і думки, Тараса Григоровича Шевченка. Марія Бурмака поділилася зі слухачами своїми рефлексіями від перебування на Чернечій горі, закликала відвідати Шевченківський національний заповідник у Каневі та дізнатися більше про долю Тараса Григоровича, його кохання: «Не так давно я була гостею на Канівському міжнародному кінофестивалі імені Юрія  Іллєнка. Тоді ж відвідала музей Тараса Шевченка. Для мене це місце сили та натхнення. Хотіла би ще раз поїхати туди, аби ще раз подивитися на дніпрові кручі. Пригадую, екскурсовод проводив прекрасну екскурсію. А я думаю, дай я візьму гітару і зіграю «Мені однаково», прямо на Чернечій горі. Закликаю вас відвідати музей Шевченка. Багато зараз кажуть, що класики, наші поети, письменники, жили людським життям. Всі ми знаємо, що останньою любов’ю Тараса Шевченка була Ликера Полусмак. Він дуже хотів створити з нею сім’ю, проте у нього не виходило. Наш геній, наш класик дуже хотів щастя, отакого «сядемо вкупочці ми під калиною». Але, на жаль, так не сталося. Він застав Ликеру Полусмак в обіймах вчителя, якого ж він їй і найняв. Потім вона вийшла заміж за перукаря Яковлєва і стала жити в Царському селі. Працювала швачкою. Через багато років після смерті Тараса Григоровича вона прийшла до народного музею у Каневі і подарувала власноруч вишитий 4-метровий рушник. Також вона залишила у книзі музею запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь. Твоя люба, мій друже».

Марія Бурмака перед кожною своєю композицією намагалася розповісти якісь цікаві факти із життя класиків української літератури, поєднавши тонкою ниткою зі своїми враженнями та подорожами: «Іван Якович Франко – титан думки, людина, твори якої вміщаються у 50 томів, а той більше, філософ, митець, економіст. Виховав двох синів, один з яких, Петро Франко, був родоначальником Українського Пласту. Вірш «Каменярі» Іван Франко написав у 1875 році, коли побачив каменярів, які будують дорогу біля містечка Дукля (зараз воно розміщується на території Республіки Польщі). На той час це була українська територія, там і зараз живуть лемки. Я там була 1988 році. Іван Франко був ідеалістом і написав вірш, який говорить про те, що відчувають люди, які займаються подвижницькою діяльністю, про те, коли, немає вдячності зараз, але потім цей вогник зігріває».

Пані Марія стверджує, що дуже цікаво пізнавати як переплітаються долі класиків. Співачка переповіла історію зустрічі Івана Франка та Лесі України та поділилися розповіддю про власний вибір поезії для проєкту «Улюблені класики»: «Іван Франко познайомився з Лесею Українкою, коли йому було 40, а їй – 20 років. Читаючи її вірші і статті, Іван Якович писав: «Мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина чи не єдиний мужчина на всю новочасну соборну Україну». Саме в рік їхнього знайомства Леся Українка написала дитячий вірш «Черешеньки». Коли ми працювали над цим альбомом, я зрозуміла, що є багато віршів Лесі Українки, які можна було б заспівати. Зазвичай українська поезія сумна, тому ми вирішили взяти її дитячий вірш «Черешеньки».  У повному складі, коли я виконую цю композицію, звучить  флейта, скрипка, така своєрідна ірландщина. Я писала пісні для дітей, їх багато. Інколи я до віршів класиків придумувала приспіви, зокрема до поезій Платона Воронька, Катерини Перелісної. Діти люблять приспіви. Коли я буду виконувати пісню «Черешеньки», ви почуєте один шматочок, який Леся Українка не написала, його я додумала, так би мовити, допомогла Лесі Українці. Сподіваюся, що Лариса Петрівна нас бачить і каже: «Співайте так, щоб дітям подобалося!».

Народна артистка України виконала музичну композицію «Осінь» сучасника Т. Шевченка Якова Щоголіва.  Пані Марія  окреслила точки дотику двох геніїв української літератури Тараса Григоровича та Якова Щоголіва, спробувала порівняти їхні постаті: «Яків Щоголів народився на Харківщині, в Охтирці. Дуже любив природу, закінчив ветеринарний університет, написав багато віршів, особливо для дітей. Беззаперечна цінність Тараса Шевченка, Якова Щоголіва у тому, що вони писали революційно, пробуджували народ. Як Шевченко, так і Яків Щоголів писали сучасною української мовою, мовою, якою розмовляємо ми зараз».

Ще одним класиком, пісню на вірші якого виконала Марія Бурмака, став Богдан-Ігор Антонич. Пані Марія розповіла учасникам вечора цікаві факти про життя поета, що поєднують минуле та сучасність: «Богдан-Ігор Антонич народився в селі Новиця на Лемківщині, біля м. Дуклі у 1909 році, каменярів якого побачив Іван Франко. Богдан-Ігор Антонич в буквальному сенсі проходив цією дорогою. Молодий франт, який закінчив Львівський університет, прожив не багато, помер на 28 році життя від пневмонії і проблем зі здоров’ям. Богдан-Ігор Антонич писав фантастичні вірші, його збірка називається «Зелена Євангелія». Антонич написав вірш «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко».  У радянський час його збірки вилучалися з бібліотек. Мій батько колись в Харкові знайшов літературний скарб із забороненими книжками Олександра Олеся, Миколи Руденка, Миколи Трублаїні. Серед них була і книга Богдана-Ігоря Антонича. Мій друг, журналіст, політик Микола Княжицький після одного з моїх концертів розповів, що не так давно в Польщі на аукціоні продавалася дипломна робота Богдана-Ігоря Антонича. Друзі Миколи звернулися до тих людей, які продавали роботу, і дізналися, що в них було ще 13 зошитів із віршами, написаними Богданом-Ігорем Антоничем. Миколині друзі викупили ці зошити і подарували Українському католицькому університету. Тому історія «Улюблених класиків» твориться прямо зараз».

Слухачів схвилювала до сліз музична композиція «Пам’яті тридцяти»  на вірші Павла Тичини. «Напевно, немає українського поета з більш трагічною долею як Павло Тичина. Першу частину свого життя він писав геніальні вірші, друга – пішла на те, щоб її закреслити. Він вчився у духовній семінарії, був спраглий світу, писав романтичні й дуже авангардні вірші. У 1918-1919 роках Павло пропускав через себе усі події, які відбулися в Україні. У цьому проєкті мені хотілося, щоб була пісня «Пам’яті тридцяти». Це трагічна сторінка нашої історії. Павло Тичина написав цей вірш, який є програмним, хрестоматійним, і назавжди заклав у поетичну спадщину героїчну історію наших «300 спартанців», молодих хлопців, які загнули під Крутами, і це не була даремна жертва. Відтягнувши час, вони вплинули на хід європейської історії. 30 з них поховані на Аскольдовій могилі», – підкреслила Марія Бурмака.

Ще однією ключовою фігурою української класики є Максим Рильський. «Поет цікавої долі, неокласик. Максим Рильський провів рік у Лук’янівському СІЗО. З в’язниці прийшов його забирати Остап Вишня. Після ув’язнення Максим Рильський не писав революційних віршів, зламався внутрішньо і писав просто красиві вірші. Він не був підлим, ні кого не підставив. Коли до в’язниці потрапив Євген Плужник, поет Розстріляного Відродження, Максим єдиний носив йому передачі й постійно навідував. Його рідні та друзі називали його «Максим – Золоте Серце», – з іскоркою в очах зазначає Марія Бурмака та виконує композицію «Троянди й виноград».

Учасники музично-поетичного вечора почули з вуст композиторки ще одну історію про маленьку дівчинку, яка шукала в Києві вулицю Олени Теліги: «Цей проєкт почався з випадку, коли я раптом почула, що одна маленька дівчинка запитала: «А тут вулиця Олени Теліги?» Я жила у Києві, недалеко від Бабиного Яру. Вулиця Олени Теліги проходить від метро «Шулявка» до «Петрівки». Колись давно мій тато сказав мені, аби я прогулялася тією вулицею, надихнулася та написала пісні на вірші Олені Теліги. Тоді ця пропозиція мені не зайшла. З часом я почала читати, дізнаватися її історію. Мене це дуже зачепило. Олена Теліга народилася у Петербурзі в сім’ї професора Шовгеніва. Він був родом зі Слов’янська. У рідній оселі Олени деколи звучала українська мова, але більше російська. На одному з вечорів хтось сказав, що українська – це «собача мова». Олена образилася і сказала: «Як Ви можете мою мову ображати?» Той момент народився у її серці. Я теж пройшла цей момент, коли мою мову ображали в Харкові.  Моя подруга, Ольга, яка приїхала з Донецька, теж це знала й відчувала. Коли твою мову ображають, а ти далекий від гасел, плакатів, тобі просто боляче, що ображають мову твоїх предків. Можливо, щось таке й відчула Олена Теліга. Вона поїхала в Чехію, вступила до Університету, там познайомилася з хлопцем, Михайлом Телігою. Він дуже сильно любив її. Вона настільки хотіла приїхати в Україну, що проривалися через кордони, і  разом з Уласом Самчуком вони з Михайлом перетнули їх нелегально. Приїхавши в Київ, Олена Теліга очолила газету «Українське слово», писала дуже натхненні вірші. Читаючи листування Олени Теліги з Наталею Лівицькою-Холодною, я дізналася, що Олена любила свого чоловіка побутовим коханням, а її серце було запалене іншим чоловіком. І між рядків можна було здогадатися, що це очевидно був Дмитро Донцов. У 1942 році німці прийшли до «Українського слова» і забрали Олену Телігу в Бабин Яр. Михайло Теліга міг не йти з нею на смерть, але пішов. Він залишився їй вірним до кінця, разом з нею трагічного загинув в Бабиному Яру, де їх розстріляли».

На творчій зустрічі зі студентами і викладачами ДонНУ імені Василя Стуса пані Марія розповіла, чому приїхавши до Вінниці, обрала для презентації «Улюблених класиків» саме Стусівський університет: «Маю за честь виступати в славетному Університеті, який мужньо боровся за право носити ім’я Василя Стуса. Свого часу я підписувала листи на Вашу підтримку, коли ще Університет був у Донецьку. Пригадую, як ще в далекому 1993 році в Донецьку на фестивалі «Червона рута» зустрічалася зі студентами Донецького державного університету. Донецький національний університет імені Василя Стуса – приклад для всієї України та світу. Свого часу до Донецького педагогічного інституту вступив і Василь Стус. Саме з Університетом свій спокій, гармонію і пам’ять знайшло серце Василя Семеновича, який повернувся на свою рідну землю, на Вінниччину. Nomen est omen! Його ім’я зобов’язує нас бути щасливими тут».

Народна артистка України, розповідаючи про долю Василя Семеновича, підкреслила: «Василь Стус був двічі ув’язнений, помер у засланні. Василь Семенович – Людина-Прометей. Він не побоявся на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» засудити арешти української інтелігенції, закликати всіх до боротьби і згоріти як полум’я. Напевно він, будучи в засланні, згадував Київ, а ми можемо завжди згадувати його».

Апофеозом музично-поетичного вечора стало виконання музичної композиції на вірші Василя Стуса «На Лисій горі».

Для студентів, викладачів та співробітників Стусівського університету та поціновувачів українського слова Марія Бурмака виконала 10 авторських композицій на вірші класиків української поезії – від Шевченка до Стуса.  Поезія Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Якова Щоголіва, Богдана-Ігоря Антонича, Павла Тичини, Максима Рильського, Олени Теліги та Василя Стуса ожила у майстерному виконанні пані Марії.

Музично-поетичний вечір запам’ятався атмосферністю, затишком та камерністю.

Олена Топчій