Виберіть сторінку

«Інтерв’юер має відтворити мовленнєву стихію свого співрозмовника і сховатися у ній», – Анатолій Загнітко

«Інтерв’юер має відтворити мовленнєву стихію свого співрозмовника і сховатися у ній», – Анатолій Загнітко

У межах виробничої (редакторсько-коректорської) практики здобувачка 4 курсу ОП «Українська мова та література» Руслана Іванюшина записала інтерв`ю з деканом філологічного факультету Донецького національного університету імені Василя Стуса Анатолієм Панасовичем Загнітком, який з 1989 року на Донецькому обласному радіо вів авторську програму «Мово рідна, слово рідне…».

Світлі спогади про видатних діячів, сподвижників української культури, про «динамічний і плідний період в житті  цілого покоління патріотичної наукової інтелігенції Донеччини» (як справедливо відзначив Ігор Зоц у книзі «Донбасія»), про простих людей лягли в основу спогадів професора Анатолія Панасовича Загнітка.

Надіємося, що  досвід редактора, ведучого, автора програми  стане корисним нашим філологам, журналістам і тим читачам, що прагнуть поринути у світ української Донеччини, частиною якої ми залишаємося душею, вірою, словом.

–Шановний Анатолію Панасовичу, розкажіть, будь ласка, про роботу на Донецькому обласному радіо.

–Це не була, власне, робота. На державну структуру – обласне радіо, я декілька разів був запрошений. Спочатку готували поодинокі радіопередачі про окремих донецьких майстрів слова: Євгена Летюка, Володимира Сосюру. А потім я запропонував тематичну передачу. Спочатку вона називалася «Слово», надалі, завдяки підтримці редактора Ірини Михайлівни Черниченко, стала називатися «Мово рідна, слово рідне» і набула регулярного щомісячного характеру. Варто відзначити, що ми мали активні відгуки слухачів, адже отримали близько трьох тисяч листів на адресу радіопередачі. Очевидно, громадськість зацікавив формат, у межах якого ведучий запрошував до розмови різних людей: науковців, поетів, прозаїків, перекладачів…

–Які гості Вас вразили найбільше?

–Із приємністю пригадую радіопередачі з Анатолієм Івановичем Кравченком (нині вже покійним), який запропонував оригінальні, надзвичайно цікаві переклади Тараса Шевченка російською мовою. Вони насправді були настільки авторизовані, настільки близько передавали сутність зображеного геніальним Шевченком, що і сьогодні заслуговують на велику пошану.

 Були цікаві тематичні передачі, пов’язані з найменуваннями   населених пунктів. У них брали участь і професор Євген Степанович Отін, покійний вже нині, і доцент Віра Дмитрівна Познанська.

Розмаїтими були передачі про особливості говіркового масиву Донеччини та прилеглих територій. Моїми гостями були і к. філол. н., доцент Клименко Наталія Борисівна, яка тепер працює в Донецькому національному технічному університеті, і доцент Зоя Леонідівна Омельченко, і низка інших учених. Значна частина зустрічей була присвячена мовно-політичним  колізіям. Ми міркували про явища мовного будівництва, мовної ідеології, про мовну політику. У таких радіопередачах брали участь і покійний професор Роман Данилович Лях, і  професор Василь Олексійович Пірко. Це сьогоднішні вже знані науковці, письменники, зокрема, професор Задунайський Вадим, який працює в Українському католицькому університеті, це професор і письменник Дмитро Білий, романи якого надзвичайно цікаві. До того ж саме Дмитро Білий підняв тему масиву Краснодарського краю, статусу, еволюції українського мовного тла. Це були цікаві передачі, вони завжди були на стрімнині. У низці радіопередач брав участь професор Білецький Володимир Стефанович, який був одним із засновників Донецького відділення Товариства української мови, нині він працює в Харкові в одному з університетів.

–Яким чином Ви готувалися до ефіру?

–Підготовка до ефіру – це завжди тривалий процес, трудомісткий, він може охоплювати від одного дня і до цілого місяця, все залежить від того, наскільки Ваше творче перо смачно починає лягати на папір. Це, знаєте, така літературна робітня, це журналістська майстерня, у якій не має бути рутини, якщо Ви відчуваєте, що починаєте повторюватися, то це вже не цікаво. Тому підготовка – непроста справа. Тематично я собі складав план на два, на чотири місяці наперед і прогнозував, які це можуть бути теми та проблеми.

Одна частина радіопередачі відводилася на аналіз листів. Я не оминав увагою жодного: чи це були злющі листи, на кшталт, коли писали, що ведучого цієї радіопередачі найкраще вивести в лісові насадження і покінчити раз і назавжди, і до таких захопливих, зворушливих листів, які відзначали, що це живе джерело, де можна хоч трохи відпочити. Я не надавав перевагу жодним, а аналізував і намагався відповісти на питання, яких було дуже багато. Слухачам хотілося вірити в те, що ведучий може вирішити всі питання: відкриття на Донеччині української школи, навчання дітей української, спілкування в магазині українською.

Знаєте, це висока відповідальність і висока відвага, я не побоюсь цих слів, бути білою вороною у такому суспільстві, коли тебе можуть у будь-якій ситуації зупинити і сказати: «Почему ты разговариваешь на украинском языке?» І хоча більшість ставилися з повагою, проте й були такі, що сприймали досить вороже, і тому я намагався на ці питання відповісти, переповідаючи епізоди з життя. Глядачів цікавило, якою мовою я спілкуюся в родинному колі, де навчаються мої діти. На них відповідати було легко, тому що в родині у нас була українська мова. Мої діти навчалися в українській школі, вона єдина була тоді в Донецьку. Потім вони навчалися у ліцеї, теж україномовному, при Донецькому національному університеті. На вулиці – то залежало від багатьох обставин, якщо я відчував, що зараз викличу велику ворожість і надалі, а мені потрібно було досягнути якоїсь мети, чи то відповідь для підготовки радіопередачі, я переходив на російську мову, не відчуваючи дискомфорту від цього.

Підготовка – це не тільки сісти і написати, а, оскільки радіопередача сама може бути нудною, якщо її зав’язати на якусь одну тему, і в тебе немає співрозмовника, з яким би ти побудував активний, жвавий, дискусійний діалог, тому в таких випадках завжди приходили на допомогу творчий пошук самого ведучого, редактора Ірини Михайлівни Черниченко, коли ми робили музичні заставки, вклинювали поетичні рядки, розповіді про обряди, звичаї, які звичайно не мали загального національного характеру, проте містили регіональну мотивацію, наприклад, розповідали про гру крочун у селі Красноармійському, легенди про цього крочуна, чи, скажімо, як вона відбувається в Новоазовському районі, чи в селі Донбасівка… І це завжди цікаво, бо це тло регіональне, тим паче, що Донеччина справді така розмаїта. Скажімо, коли окремі передачі присвячені німецьким поселенням, які, на жаль, зникли перед війною, коли німців було виселено насильницьким шляхом, про це, правда, ніхто майже не говорить, це Тельманський район село Глюнтай – зелена долина. Воно справді було зеленою долиною поки німці жили, а коли вже вони виїхали, то було перетворене на таке звичайне, як я би сказав, безлике село, чи Зонатай (Тельманово), потім воно було перейменовано за радянської влади, і багато таких історичних назв піднімалися в радіопередачі. Зокрема дуже багато говорив професор Євгеній Отін про те, наскільки козацькі назви на –аха (Домаха, Волноваха, Комишуваха) збережені у мові нашого народу. Вони містять у собі той козацький дух, і скільки б не доводили, що не було цього українства на донецькій землі, ми прослідковуємо його у назвах. Вони збережені не тільки у назвах населених пунктів, а й у найменуваннях річок, водойм, різних місцевостей, чи то гористих, чи то підвищених, чи то розлогих, степових. Наприклад, коли Катерина II дала можливість селитися грекам, кримським татарам і еллінцям у донецьких степах і полях, то так само там утворилися цілі грецькі громади, які також брали участь у радіопередачі. Тому це завжди пошук ведучого, який не може тільки сидіти в кабінеті, а має дивитися, і шукати, і виїжджати на місця подій. Чи це компенсується фінансово? – Ні. Це тільки Ваша ініціатива, це тільки Ваша любов, це тільки Ваше прагнення розповісти про це слово. Так само були передачі, скажімо, про Товариство грецької мови чи Товариство єврейської мови, єврейської культури, про недільні школи з вивчення ідиш і євриту – це все пошук ведучого. Скільки це займає часу? Важко сказати. Аби покласти слова на папір йшло мінімум 2-3 дні, тому що сама передача записувалася, її обов’язково прослуховував цензор, і лише потім вона  проходила літування.

 Я дякую ще раз Ірині Михайлівні Черниченко, яку я згадував вже не один раз, тому що завдяки їй були збережені ці рукописи передач, це 12-14 сторінок до кожної передачі суто творчого пошуку. Потім вони були упорядковані, на жаль, низка зникла безвісти. Я чомусь так собі тоді не уявляв, це була ідея Ірини Михайлівни упорядкувати і видати книжку, і вийшла одна книжка, потім друга книжка, і виявилося, що вони були запитувані. Варто відзначити, що з першої і другої книжки було сформовано до п’ятнадцяти диктантів. Мені було надзвичайно приємно і цікаво. Готував передачі, у яких ішла розповідь і про нові видання, які слухачі навряд чи бачили. Я розповідав слухачам, де можна їх придбати. Тому підготовка будь-якого матеріалу, я не знаю як в інших, у мене – це досить трудомісткий процес. Він займає досить багато часу, адже перше – це зародження ідеї, так би мовити, народження дітей, потім – обростання цієї ідеї якимось тілом, потім – вимальовування схеми, і вже потім цю схему ти починаєш наповнювати текстовим полотном. От власне така підготовка.

Чи редагували Ваші матеріали?

– Мої матеріали ніхто не редагував у мовному, літературному сенсі, але вони проходили літування, тобто це те, що ми б назвали сучасною мовою цензор. У мене тільки один шматок був розмитий, не з політичних, не з ідеологічних мотивів, там була інша ситуація…

До речі, згадав дуже цікавий епізод. На запрошення Вроцлавського університету я поїхав викладати студентам. А передачу на радіо мені потрібно було записувати наперед. Але вийшло так, що коли я був у Польщі, у Вроцлаві, під час неформальної зустрічі зі студентами я почав розповідати про цю радіопередачу. Їх надзвичайно це заінтригувало. На жаль, вони не могли її послухати, бо наші радіостанції не можна було піймати у Польщі. Ми записали величезний матеріал для одного з випусків «Мово рідна, слово рідне». У цьому випуску брали участь вже нині шанований високоповажний професор Вроцлавського університету Пшемислав Юзвікевич та студент, тоді ще здобувач, Томек, і низка інших колег. Вийшло у світ тоді два випуски передачі, один з яких був присвячений україністиці Ягеллонського університету. Вони стали надзвичайно потужними, їх навіть повторювали на прохання слухачів. Для людей відкриттям було те, що україністику вивчають, здобувають фах україніста у таких віддалених досить краях.

Чи став отриманий досвід корисним у житті?

– Я свого часу закінчував журналістику, поряд з українською філологією, поряд зі спеціальністю «Історія та суспільствознавство» я здобув фах журналістка. Працював журналістом в міській районній газеті. Тому це певною мірою  була самореалізація того начала, яке залишилося десь там у моєму житті, і я його повернув. Для мене все корисне, що хоч якось відлунює в людях, що знаходить відгомін. Я ніколи не думав, що з цієї радіопередачі виростуть такі досить непогані «ноги», і вона здобуде своє власне життя, бо шматки з цієї радіопередачі звучали на всеукраїнському радіоканалі. Це радіопередача «Слово про слово», надзвичайно цікава, надзвичайно потужна, надзвичайно авторитетна. У її межах звучали шматки якраз випусків «Мово рідна, слово рідне». Це була оцінка, і я дуже вдячний. За матеріалами радіопередач вийшла низка публікацій у газеті «Донеччина», потім була премія за цю радіопередачу «Мово рідна, слово рідне». Вважаю, що вона зіграла свою позитивну роль, оскільки навіть вступники до університетів деколи покликались на неї, очевидно вони її чули.

Які якості та знання повинен мати ведучий ефіру?

– Є три речі, які має пам’ятати кожен ведучий. Перша річ – ведучий має бути компетентний. Скажімо, я робив соціолінгвістичні зрізи у двох прохідних на шахтах. Це було дуже важко, адже ведучому треба розуміти контекст, у якому він буде працювати. Гірники – своєрідний такий соціальний прошарок суспільства, як раніше їх називали – пролетаріат, тобто це фахівці і треба усвідомлювати, що значна частина з них має і вищу освіту, і доля так розпорядилася, що вони в умовах Донеччини пішли працювати на шахту. Тому у цій ситуації треба відчувати себе рівним з ними, а значить відповідно володіти певними елементарними знаннями гірничої праці. Тобто має бути компетентність не тільки мовна, але й професійна, фахова. Якщо ти йдеш спілкуватись, аби написати нарис про агронома, то ти повинен знати якісь елементарні речі агротехнічної, агрохімічної культури.

Друга річ – це бачити у тому, з ким ти розмовляєш, суб’єкта, а не об’єкта, у якого ти хочеш взяти інтерв’ю і на цьому етапі забути. Більшість людей, особистостей, які брали участь у радіопередачі, стали моїми друзями. Як, скажімо, покійна Тетяна Миколаївна Ягодкіна. Вона вміла будувати діалоги так майстерно, що мені треба було ще у неї повчитися.  Хоча вона завжди казала: «Ні-ні, у тебе пальма першості». Це справді був талант. Вести розмову, почути, вчасно відреагувати – це було супер. Я вдячний покійній Фені Дмитрівні Пустовій, з якою ми дискутували щодо наголошування прізвищ митців слова. Коли я сказав, що успадкував від неї ГрІнченко, а потім прочитав у його листі, що він просив наголошувати себе ГрінчЕнко, вона не побоялась у радіопередачі сказати: «Боже, я дякую Вам. Я справді думала, що він ГрІнченко». Тобто вміння відчути суб’єкта дає дуже багато натхнення для автора інтерв’ю, адже він має відтворити мовленнєву стихію свого співрозмовника і сховатися у ній. І от якщо йому це вдалося, то вважайте, що це інтерв’ю вдалося. Вміння великих інтерв’юерів у тому, що вони ніколи не показували своє «Я», і коли ти потім читаєш цикли цих інтерв’ю, то розумієш, хто такий автор. Це видатна особистість, яка вміє будувати діалог.

Ніна Урсані, Руслана Іванюшина

Архіви

Приєднуйтеся до нас