Журналістика – мистецтво, ремесло, наука?
Наскільки ж багато граней, вимірів та сторін існує у всьому. Все у перипетіях своєї відносності перемішується та міксується у формах, змістах, значеннях та функціях. Навіть речі академічного напрямку піддались цьому. Ба більше, класичний науковий стиль письма, ніби апріорі передбачає у собі величезну частку суб’єктивного сприйняття, хоча ціль – протилежна. То що тут вже говорити про ті речі та явища, що безпосередньо стосуються людини, як ось журналістика.
Навчальна програма, спеціальність, дисципліна, наука, покликання, мистецтво, ремесло, хобі та інші маркери – ось лише перелік характеристик вищезгаданого поняття у різних ситуаціях. Тобто, навіть для тієї ж самої персони в різний час і стан речей все може бути різним. Та досі вже про міри суб’єктивності.
Перші названі раніше описи були колись близькі для мене при вступі в університет, при початкових знайомствах з журналістикою. Після цього внутрішня дискусія розгорілась. Так, ці старі означення для мене виявились мізерними та неточними для таких цікавих справ. Дисципліна чи навчальна програма дійсно дуже вузькі й можуть покрити потребу у поясненні терміну лише для малої кількості недосвідчених людей у особливих випадках. Тому йдемо далі.
Авторитетами у журналістиці для мене часом були особистості, які сприймали її як щось переважно академічне. Особливо чітко я це відчув, коли з’явилась змога брати участь у тематичних конкурсах та займатися науковою діяльністю у цьому напрямку. Це щось зовсім інакше відносно попереднього, проте все одно про сухість, перевантаженість та умовність. Я повністю розумію та приймаю цю характеристику наукою іншими, проте вона не надто в мені синхронізується та відкликається. Адже таке відчуття, що це щось значно більше…
Одне з найбільш натхненних, яскравих та ніжних пояснень журналістики полягає у її сприйнятті як мистецтва. Мова не лише про очевидно творчі напрямки, як художньо-публіцистичні жанри, які точно є такими. Підхід до їх створення – це поєднання кмітливості, критичного мислення й спритності розуму з професійним володінням словом, вмінням бачити й чути. Але журналістика переважно не є такою, на жаль. Вона завжди соціальна й гостра, актуальна й резонуюча, корисна й потрібна. Мистецтво не може весь час бути тривожним та вимушеним, воно має йти зсередини, а не ззовні. Навіть якщо останнє має дуже великий вплив.
Таким чином, я бачу більш вдале пояснення – таке, що вміщає в собі всього потроху, створюючи щось нове й прекрасне. І мова про ремесло. Саме так для мене зараз сприймається журналістика зі всією своєю суттю, небезпекою та можливістю творити. Дійсно, це поєднання навичок, стилю, смаку та любові до особливого типу життя. Щось особливе, бо резонує й розкриває, але не завжди є мистецтвом.
Пліч-о-пліч біля концепції журналістики як ремесла у моєму уявлені є її сприйняття покликанням. Маю глибоке переконання, що цю професію можуть опанувати й мати там успіх окремі люди, у яких поєднались багато вищезгаданих параметрів. Ба більше, скоріш за все це покликання буде тимчасовим. На це є багато різних моральних, психологічних, матеріальних та інших причин, деталізувати які тут немає великого сенсу.
Звісно, сучасний світ дуже гнучкий, піддатливий на зміни та можливості бути різним. Та все ж, деякі напрямки, як от журналістика, залишаються більш самобутніми. Саме тому такий справжній професіонал – це сукупність безлічі деталей, які складаються у майстерність у цьому важкому, проте потрібному ремеслі.
Максим Козакевич
