Правда в епоху постправди

Медіаграмотність, критичне мислення та здатність аналізувати інформацію стали вкрай необхідними атрибутами існування в епоху постправди. Здавалося, ми ніколи не відчували, який вагомий вплив чинить інформація на наше повсякденне життя. Ми схожі на рибок в акваріумі: плаваємо в оточенні чотирьох стін (нашої інформаційної бульбашки) серед інформаційно засміченого середовища, поглинаючи все підряд, чим нас «годують». Здавалося б, усе не так страшно, однак невміння цей простір розчистити чи хоча б оминати небезпечні сміттєзвалища може обернутися фатальними наслідками – для рибок буквальною смертю, для нас же – відмиранням нашого інтелекту. Тож де знайти той промінчик світла серед темряви? Де відшукати правду, коли навколо панує інформаційний хаос?

Постправда – це спосіб маніпулювання громадською думкою за допомогою таких інструментів як: ЗМІ, інтернет, ба навіть книги, кінематограф, музика та культура. За постправди факти втрачають своє істинне значення. Апелювання до емоцій та особистих переконань переважає над об’єктивною дійсністю: не важливо, ЩО тобі говорять, важливо ЯК. ЗМІ подекуди вдаються до суб’єктивного відображення подій заради власної вигоди: збільшення довіри аудиторії та зайняття позиції авторитетного, панівного медіа. А контент у соціальних мережах, здебільшого таких як Facebook та Twitter, може бути вкинутим «штучно», задля поширення ворожнечі та нестабільності суспільних настоїв, адже маніпулювати розхитаною свідомістю легше, аніж чинити вплив на людину зі сталими принципами, переконаннями та зі здоровим глуздом.

У 2016 році Оксфордський словник визнав «постправду» словом року. І зробив це недарма, адже вона стала не лише фактом існування маніпуляцій над свідомістю, а й частиною глобальної інформаційної війни, у вирі якої опинилася й Україна. За допомогою прихованих меседжів та неочевидних сенсів можна як вплинути на свідомість окремої людини, так і втрутитися у процеси функціонування цілої держави. Що, власне, і намагається зробити з Україною наш сусід зі Сходу. Тож не важко здогадатися, якого масового характеру набув цей наратив, тим паче, що постправду стали найменувати цілою епохою. Разом з тим не важко уявити, чим може обернутися подальше використання технологій постправди та до яких наслідків призвести. Спойлер: до ще більш катастрофічних.

У народі існує дієва приказка: «Спасіння потопаючого – діло рук самого потопаючого». Тож поки ти сам не подбаєш про свою інформаційну безпеку, сподіватись, що подбає хтось інший, – марно. На щастя, кожна дія викликає протидію, і задля збереження та унеможливлення масового отруєння свідомості нині в українському інформаційному просторі з’являються якісні продукти, що, по-перше, «відкривають очі» на інформаційну війну, яка відбувається у людей перед носом, та в якій вони безпосередньо беруть участь; по-друге, вчать, як захистити себе та близьких від небажаного впливу дезінформації; по-третє, допомагають оволодіти навичками критичного мислення та перевірки інформації.

Такими продуктами є, наприклад, курси з фактчекінгу чи новинної грамотності, які можна знайти на просторах інтернету у відкритому доступі. Позитивною тенденцією є також те, що на книжкових поличках українців почали з’являтися книги, що допомагають боротися з підміною фактів та не потрапляти під вплив згубного маніпулювання. Такими є, наприклад, праця Оксани Мороз «Нація овочів. Як інформація змінює мислення і поведінку українців». У ній авторка розповідає, як простояти зараженню інформаційними вірусами, які існують принципи маніпулювання фактами та як влаштована індустрія вірусмейкерства. Книга виявиться корисною як тим людям, які вже мають досвід роботи з інформацією та володіють базовими навичками медіаграмотності, так і тим, хто вперше зіткнувся з поняттям інформаційної війни.

Також варто звернути увагу на книгу Лі Макінтайра «Постправда» та на книги Пітера Померанцева, який просто й доступно описує, хто, як і навіщо нами маніпулює. Він роз’яснює це на прикладах інформаційної війни України з Росією, подій в Америці, в Китаї, Сирії та ІДІЛу. Автор показує, як легко поширюються інформаційні віруси і фейки та як за допомогою них направити громадську думку у потрібне русло.

Отже, завдяки українським видавництвам, експертам у галузі інформації й соціальних комунікацій та ініціативі небайдужих людей, що створюють якісні освітні продукти, ми маємо, хоч і невеликий, однак вартісний арсенал, що стане українцям у нагоді для протидії інформаційним вірусам та допоможе лишити епоху постправди у минулому. Для того, щоб подолати проблему, потрібно з нею боротися та заохочувати своїх ближніх для боротьби, що ми, власне, і мусимо робити.

Анна Гамора