Спеціальне конструкторсько-технологічне бюро «Турбулентність» та науковці
На третьому курсі через низку причин, в основному через залишки юнацького максималізму та душевну кризу невдалого першого кохання, я вирішив перервати процес навчання та піти працювати. Куди? — Та будь-куди, аби тільки мати власні гроші і бути незалежним. Батьки і товариші, звісно, були проти такого рішення, тим більше мене ж ніхто не відраховував. Але чим сильніший був тиск, тим більше я пручався. Зараз, навіть, соромно… Та хто не був молодий, той не був дурний. Отож, я не пішов на зимову сесію, — і мене відрахували. Домігся таки свого — став вільним… дурнем. А що далі? А далі втрутилася доля в образі завідуючого рідної кафедри гідродинаміки Донецького державного Університету Івана Лукича Повха. Він викликав мене до себе в кабінет і запропонував працювати в Спеціальному конструкторсько-технологічному бюро (далі — СКТБ) «Турбулентність» при кафедрі. Чому Іван Лукич це зробив, не знаю дотепер. Будучи звичайним студентом, я не виділявся якимись надзвичайними якостями чи здібностями, а являючись жителем області і не маючи постійної донецької прописки, тільки завдав Івану Лукичу зайвого клопоту. Декілька разів мені відмовляв по вищеназваній причині начальник відділу кадрів СКТБ Козєєв, аж поки Іван Лукич сам не пройшов через свою ж приймальню до кабінету директора конструкторського бюро М.І. Болонова, який знаходився напроти, та не поставив на папірці важливу для мене візу.
Авторитет І. Л. Повха на кафедрі був беззаперечним і як науковця-адміністратора, і як порядної людини. Ще б пак, учень видатного вченого в області механіки рідини та газу Л.Г. Лойцянського, засновник донецької гідродинамічної школи і кафедри «Фізичної гідродинаміки», член-кореспондент АН УРСР, професор — вже тоді мав багато своїх учнів-послідовників, які стали докторами та кандидатами наук не тільки в нашому вузі. В 80-му сімидесятиоднолітній вчитель, якого ми з повагою між собою називали «дідусем», викладав студентам гідродинаміку. І, боронь боже, порушувати на тих лекціях дисципліну — ми самі розбиралися у таких випадках з порушником.
Тож я почав працювати у п’ятому відділі СКТБ «Турбулентність» спочатку техніком, потім старшим техніком, нелегально, неначе студент денного відділення, проживаючи в гуртожитку. Ото, я вам скажу, було життя! Друзяки ж залишились колишні, гуртожиток з компаніями — колишні, тільки добавився новий колектив, цікава робота і кожний місяць аж 100 рублів заробітної платні. Круто! Для молодого, неодруженого хлопця — межа мрій! Було то в квітні вісімдесят першого року, а вже влітку мене викликає Іван Лукич і, тільки-но ступаю на поріг його кабінету, одразу після привітання питання у лоб: «Поновлюватися на навчанні думаєш?». Ось тобі і маєш, тільки-но відчув смак самостійного життя, а тут знову до підручників. Не очікувавши такого повороту розмови і, трішки орієнтуючись у законодавстві про поновлення у вузах, почав збиваючись пояснювати, що потрібно якнайменше рік стажу, а в мене тільки… І.Л. Повх, не поспішаючи знімає слухавку телефонного апарату, і в моїй присутності телефонує тодішньому ректору Пономаренко Г.Я. Після нетривалої розмови між ними я починаю розуміти, що і
сьогодні, і завтра і, взагалі, в цьому році — змін в моєму статусі не передбачується. То, скажете, дурний? Можливо, а ще — молодий.
Не слід думати, що завідуючий кафедрою тільки мною і опікувався, звісно ж ні. Опікування про людей, в сенсі, їх навчання та подальшого наукового росту, було стилем роботи Івана Лукича як адміністратора, його системою у вихованні майбутніх науковців. Він завжди встановлював жорсткі рамки у написанні дисертацій, призначаючи кожному окремий день тижня для доповіді. Як же всі співробітники-дисертанти боялися цих днів і завжди готувались до них. Отже, влітку наступного 82-го року, у просторому кабінеті І. Г. Повха нас, викликаних «неуків», було вже троє. Вирок короткий: мені — поновлюватись на третій курс вечірнього відділення фізичного факультету, а двом моїм товаришам, кваліфікованим хлопцям-радіомонтажникам, не маючим вищої освіти — вступати на перший курс того ж відділення.
Так почалося вдруге моє студентське життя, але вже не «во французской стороне» і не «на другой планете», а вдень працюючи в п’ятому відділі СКТБ та навчаючись у рідних стінах Alma Mater — ввечері. Раніше, на денному відділенні, ми, студенти, немовби знаходились по одну сторону уявної «барикади», а викладачі — по другу. Вони сипали по нас заліками q іспитами, а ми відбивались «бомбами» та перездачами. «Бомбами» на нашому сленгу називалисz заздалегідь заготовлені повноцінні шпаргалки-відповіді, які в потрібний час, раптово і непомітно, з’являлись поряд, неначе, тільки но написані. Непомітно, перед носом у викладача, витягнути «бомбу» було справжнім мистецтвом, тож, не маючи такого хисту та й бажання, я завжди покладався на свої знання і вдачу.
Та то було раніше, а відтепер я увесь робочий день міг спілкуватися із співробітниками, і дехто з них, навіть, викладав ввечері студентам-вечірникам, тобто і мені, різні дисципліни. Тепер доводилось увесь час «скакати» через оту неіснуючу «барикаду», являючись на роботі їхнім колегою, а в аудиторії — студентом. Отож, потрапивши в середовище, де в Університеті «робилася» наука, та забезпечувався учбовий процес, з середини побачив і відчув той, раніше недоступний для стороннього ока, цікавий світ творчих людей — і науковців, і дослідників — куди ж їх подінеш, та відносини між ними.
Вони не були «ботаніками» в окулярах, чи якимись «небожителями» науки, на кшталт професора Преображенського або лікаря Борменталя із знаменитої класики Михайла Булгакова радянських часів. Це були звичайні прості люди різного віку із отого «донбаського народу», зазвичай із сімей, де батьки могли й не мати повної середньої освіти. Тому розкланюватись і не за віком підкреслено шанобливо говорити один одному «Ви», або так яскраво та живописно просторікувати за столом про всілякі вишукані закуски, як це полюбляли славетні персонажі великого майстра слова, втілення шляхетності та інтелігентності — вони не могли. У СКТБ працювали звичайні хлопці і дівчата — ентузіасти і фахівці у вузькій галузі, де кожен міг творити свою маленьку частку «науки».
Як відомо, здорова молодість має веселу вдачу, та почуття гумору, тому й серед цієї неспокійної, галасливої, навколо наукової братії були свої жартівники. Старші товариші розповідали мені про один із таких випадків.
Трапилось це на початку сімдесятих років, коли апаратура, яку наша НДЧ (науково — дослідна частина, попередниця СКТБ) виготовляла на замовлення військових, була дуже металомісткою та громіздкою, зовні нагадуючи клепаний котел із прорізами для вентиляції та відкидними ручками по боках для зручного перенесення. Такий «шедевр», найчастіше вкривали міцним шаром молоткової фарби.
В ті часи НДЧ підрозділялася на окремі групи, кожна з яких займалася своєю тематикою. За браком приміщень, якщо дозволяла площа, дві групи могли знаходитися в одній кімнаті. Тож у такій лабораторії цокольного поверху хлопці розробили, та виготовили для замовника корелятор (прилад для порівняння стаціонарних випадкових процесів). Вони довго чаклували над його налаштуванням і дуже раділи та пишалися собою, коли їм вдалося його запустити. У другому кінці кімнати, біля вікна працювали їхні колеги та товариші над зовсім іншою проблемою.
І от усе готово і працює. Тож завтра момент істини — приїзд замовника і здача виробу. А сьогодні потрібно продемонструвати свій витвір безпосередньому керівництву. Будучи при кафедрі гідродинаміки і фахівцями у фізиці рідини та газу, природньо, що працівники НДЧ своєю діяльністю в основному були пов’язані з військово-морським флотом. Тому все, що нагадувало море та кораблі, гріло їхню душу. Навіть у своїй роботі користувались поняттям так званого «адміральського ефекту». Це якщо на кораблі все гаразд і все працює, а коли на корабель прибуває адмірал — раптом трапляється збій, і чомусь усе іде шкереберть і тоді — суши весла. Отже, цим терміном користувалися для пояснення незрозумілих ситуацій у роботі, або своїх «ляпів». Це вже потім розбирались і виправляли, а одразу: «адміральський ефект», та й усе. І не чіпайте нікого!
І ось прийшло керівництво — всі зібралися в тому кутку, де стояв корелятор. Як годиться, у таких випадках розумні запитання по конструкції та технічним параметрам з боку начальства, та не менш розумні і змістовні відповіді на них розробників. І хоча відчувається незначне хвилювання, все ж таки пройдено певний етап в роботі, де були труднощі, розчарування, але зараз все позаду і настрій у всіх піднесений, як на власних іменинах.
У цій метушні ніхто не звертав увагу на декількох колег із другого відділу, котрі, здавалося зовсім не цікавились тим, що відбувається навкруги, займаючись своєю справою. І це було дивно, бо завжди подібні дійства викликали жвавий інтерес усіх, незважаючи причетний ти до нього, чи ні. А тут тобі маєш — один пише щось, сидячи за столом, інший паяє, а третій, взагалі, стоячи біля відчиненого вікна, крадькома палить цигарку, випускаючи дим назовні. Та чого там, усі ж свої і начальство не високе — той можна й подиміть. А все інше мене не стосується та й мало цікавить. Тільки інколи всі вони по черзі загадково зиркають у протилежний куток кімнати.
І ось воно, нарешті відбулося! Потрібно ж провести тестування, а для цього завжди вмикають прилад. Це як запуск ракети, тільки без зворотного відліку. Тиша… Навіть ті, з другої групи, принишкли і повернулись як один у бік своїх сяючих колег, а курець біля вікна раптово аж присів. Палець того, хто демонструє корелятор, торкається вимикача, з невеликим зусиллям клацає і, повернувшись до
присутніх, спокійно промовляє: «Зараз прогріється…» Він дивиться на колег, а ті дивляться на прилад — і раптом по виразу облич оточуючих хлопець розуміє, що щось іде не так, і взагалі вони якісь дивні… «Ви, що соломою його прогріваєте?» —пожартував хтось. І тільки зараз, поглянувши у бік корелятора, він помічає як з усіх щілинок їхнього виробу валить сизий дим кольором та запахом дуже схожий на тютюновий. Прилад одразу вимикають — і декілька секунд в лабораторії стоїть гнітюча тиша. Раптом з іншого кутка кімнати лунає питання з нотками уїдливості: «Що знову «адміральський ефект?» Усі як по команді повертаються на голос і бачать, як курець, тримаючи в одній руці недопалок, а в іншій довгий кембрик (ПВХ трубка для ізоляції електродротів), зігнувшись, аж давиться від сміху. І тільки зараз оточуючі помічають, що такий самий кембрик заходить знизу прямо в нутрощі їхнього корелятора. Отже, одразу стало зрозуміло, що товариш біля вікна у потрібний момент, набираючи повні легені цигаркового диму непомітно дмухав його в трубку, поки він не починав виходити з другого її кінця прямо у приладі, створюючи уявне горіння. А утнули вони таке, проклавши та замаскувавши кембрик, заздалегідь, коли нікого із колег не було в кімнаті. Ось такий жарт. А з корелятором, темою та жартівником усе було гаразд…
Костянтин Костенко, завідувач навчальної лабораторії кафедри радіофізики та кібербезпеки
