Виберіть сторінку

Нові сторінки Стусівського університету на Подільській землі

Нові сторінки Стусівського університету на Подільській землі

Редакція «Університетських вістей» розпочинає серію публікацій та розгорнутих інтерв’ю про переламний момент у житті Донецького національного університету імені Василя Стуса, події, які спонукали Стусівську родину міцно вкоренитися на Вінницькій землі, стати її «трояндовим аозисом».

Сьогодні пропонуємо вам інтерв’ю з людиною, яка брала активну участь у формуванні нових сторінок Стусівського університету на Подільській землі, зробила вагомий внесок для збереження серця Alma Mater, відстоювання його честі і слави. Випускник філологічного факультету Олексій Чмир поділися з нами історією свого переїзду, думками та емоціями, які переповнювали його у той складний період.

Пане Олексію, розкажіть, будь ласка, про події напередодні захоплення ДонНУ.

– Ми з моїми одногрупницями Марією Дробот та Аліною Буровою були в Києві ще до того, як дізнались про захоплення Університету. Наприкінці серпня 2014 року Міністерство освіти і науки дозволило студентам з окупованих територій певний час навчатись в інших університетах як «вільні слухачі». Це дозволяло студентам не втрачати час, поки було незрозуміло як буде відбуватися подальший навчальний процес.

У Київ ми приїхали 1 вересня і, саме тоді, шукали собі місце для тимчасового навчання. Це була справа не з легких. В одному з найвідоміших університетів України нам відмовили, повідомивши, що гуртожиток нам не дадуть, і взагалі ми маємо їхати назад «у свій Донецьк». Проте знайшлося місце, де нас зустріли та прийняли як своїх, без упереджень щодо донецької прописки та зневаги. Це був Інститут міжнародних відносин Національного авіаційного університету. Ми влаштувались «вільними слухачами» до Національного авіаційного університету.

Як і коли Ви дізналися про захоплення Університету? Якою була Ваша реакція?

– У вересні до нас дійшли новини про захоплення ДонНУ бойовиками, і перші дні ми просто не знали, що далі робити. Тоді ми знали тільки одне – потрібно діяти. Тож за порадою викладачів ми вирушили до Національної спілки журналістів на засідання вже евакуйованого до Києва Донецького прес-клубу, з яким кафедра журналістики давно та плідно співпрацювала. Ми заручилися підтримкою медіа та отримали поради від фахівців-юристів. Ввечері, того ж дня, в кімнаті гуртожитку НАУ, ми написали відкритого листа Арсенію Яценюку, який тоді був прем’єр-міністром України. У листі ми вимагали негайно прийняти рішення про подальшу долю Університету, студентів, викладачів та анонсували мітинг під стінами Кабінету міністрів 24 вересня.

Інформація про наш мітинг дуже швидко поширювалась через соцмережі та медіа. Напередодні запланованого мітингу, ввечері 23 вересня, до нас в гуртожиток приїхала наша знайома – працівниця соціального відділу Університету Євгенія Ковальова. Лозунги та плакати готували разом з нашими сусідами по гуртожитку – студентами авіаційного університету. А тим часом телефон червонів від напруги – студенти, їхні батьки, небайдужі донеччани та кияни зверталися за консультацією щодо анонсованої акції та пропонували свою допомогу. Але один дзвінок того вечора був особливим, бо зателефонував Міністр освіти і науки України. Це було для нас повною несподіванкою. Сергій Миронович Квіт запевнив нас у своїй підтримці та попросив скоординувати наші дії з ректором і пообіцяв якнайшвидше вирішити нашу проблему. Ми тоді порадились і вирішили, що не скасовуємо наш мітинг, а лише відкладаємо його на кілька днів. На той момент нам вже 4 місяці не платили стипендію, а викладачам зарплату. Нам банально не вистачало грошей на їжу, тож напруга була велика і ми про це сказали Міністру.

Як Ви дізналися, що Університет переїжджає до Вінниці?

– Зранку 24 вересня на нас чекав ще один приємний сюрприз – Міністр освіти і науки України ініціював нараду та брифінг за участі ректора, декількох студентів та викладачів і повідомив, що Донецький національний університет планують евакуювати. І вже незабаром було вирішено, що Університет буде переміщений до Вінниці.

Розкажіть, будь ласка, історію свого переїзду.

– Через два тижні ми з Марією теж приїхали до Вінниці, де вже збиралась невеличка група університетського активу. Попереду нас очікувало багато випробувань: декілька тижнів поспіль команда ДонНУ працювала по 20 годин на добу, разом роблячи геть усе: телефонували студентам та співробітникам університету, відновлювали та обробляли бази даних тощо.

Як Вас зустріла Вінниця?

– Перші спогади про Вінницю – красиве осіннє місто та усміхнені люди. Ми надзвичайно вдячні вінничанам за те, що допомогли Університету інтегруватись у місцеву громаду та безпосередньо переймались нашими проблемами, особливо в перший рік.

Чим відрізнялося навчання та дозвілля у Донецьку та у Вінниці і що об’єднувало?

– Відрізнялось дуже сильно, особливо в перший рік. Спочатку навчання було здебільшого в дистанційні формі. Проте для тих, хто знаходився у Вінниці – викладали повноцінно. Можу навіть похвалитись індивідуальними заняттями із завідувачкою кафедри Оленою Тараненко, бо в перші тижні я був одним студентом з нашого курсу. Проте як тільки почала вирішуватись проблема з житлом – більшість студентів приїхали до Вінниці. Дозвілля організувати теж було нелегко. Ми одразу почали працювати над відновленням традиційних заходів та намагались не втратити те, що було у Донецьку.

Перший час об’єднували проблеми. Адже не було чіткої ієрархії: керівництво-викладачі-студенти. Ми всі були рівні: жили, працювали пліч-о-пліч. Як приклад найчастіше задуємо підготовку до відкриття Університету 3 листопада 2014 року, коли студенти та викладачі разом мили підлогу головного корпусу з першого по сьомий поверх та приводили до ладу актову залу.

– Чим і як переїзд до Вінниці допоміг Вам у реалізації Ваших планів?

Війна в цілому та переїзд Університету зокрема – це був вимушений вихід із зони комфорту. Навіть не вихід… Життя просто висмикнуло нас зі звичного та комфортного середовища існування та жбурнуло у важкі умови: немає житла, грошей не вистачає навіть на їжу, виснажлива робота по 20 годин на тиждень, непередбачуваність навіть найближчого майбутнього тощо.

Проте саме в цій складній ситуації з’явилась можливість загартувати себе та проявити лідерські якості. Ми відкрили для себе нові можливості та зрозуміли справжню цінність тих речей, які для більшості людей здаються звичайними.

Що хочете побажати Університету?

– Хочу побажати розвитку та дотримання високих стандартів, яким має відповідати Донецький національний університет імені Василя Стуса. Дуже хочеться, щоб Університет ніколи не втрачав корпоративний дух та той стрижень, який допоміг не тільки переїхати до нового місця, а й забезпечити постійний розвиток. Після закінчення війни Університет має стати одним з головних стовпів, на яких буде відбудовуватись Український Донецьк. Все буде ДонНУ!

Спілкувалася Олена Топчій

Приєднуйтеся до нас