Від Теребовлі до Монклоа
Про студентство поза часом, книгу як суспільну цінність, науку як шлях по життю, авторитаризм Франко та українську демократію, червоні лінії пропаганди, що навпіл розділяють родини, та Стусівський, що єднає Схід і Захід України. Про все це, і не лише, читайте в інтерв’ю з доктором історичних наук, професором кафедри політології та державного управління факультету інформаційних і прикладних технологій ДонНУ імені Василя Стуса Ольгою Павлівною Іваницькою.
-Ольго Павлівно, Ваше життя нерозривно зв’язане зі студентством. Студенти у час Вашого навчання і студенти сьогодні, чим вони різняться? Це тяглість поколінь або прірва між ними?
-Мені пощастило бути студенткою самій і працювати все життя зі студентами. Правду кажучи, студентство як таке не змінюється. Вони завжди допитливі, розумні, веселі, креативні, але час звичайно накладає свій відбиток, і студентство сьогодні більш вільне, ніж у мій час. Вони вільно говорять, мислять, читають все, що їм цікаво, без обмежень. Ми жили в авторитарній державі і про щось справжнє могли говорити лише з тими кому довіряли. І студентство, і викладачі змушені були камуфлювали свої думки, нам прищеплювали поклоніння, у різних його проявах, і в науковому також. Поклоніння авторитетам, але не правді. Сьогодні ж студент вступає в герць із професором, навіть не маючи для цього підстав, інколи це може дратувати, але така свобода думки сама по собі не може не викликати захоплення. І це змушує говорити зі студентом, пояснювати, доводити фактами, переконувати, інколи і ставити на місце, і то є добре, адже сама наявність такої студентської свободи вона більш значуща, ніж її відсутність.
-Наскільки складний шлях від студентської лави до докторського наукового ступеня та звання професора? Якими були головні етапи Вашого становлення?
-Я завжди хотіла навчатись. Я виросла в дуже простій, навіть бідній родині. Мати виховувала нас одна. Це було село Теребовля у Тернопільській області. Я дуже любила читати. Навіть під партою на уроках читала «Грозу» Анатолія Шияна. Сьогодні студенти мають необмежений доступ до інформації, але разом із цим втрачається значимість книги як такої – і
це прикро. Для мене цінність книги завжди була безмежною і залишається такою і досі.
Вчитись я хотіла завжди. У Чернівецький університет вступила з третього разу. Про науку я тоді ще не думала. Мала плани повернутися до села, вчителювати, стати «народним вчителем», але, коли не стало мами, повертатись сенс пропав. Я пішла працювати в обласний краєзнавчий музей, що також, до речі, було не просто. На роботу в місті не брали, адже прописки не було і не прописували, адже не було роботи в місті. Таке замкнуте коло було в радянські часи. На щастя, музеєм керував мій земляк із Тернопільщини. Він дав мені довідку, що вже працюю – і так я залишилася в місті. А через неповний рік мені запропонували роботу на інститутській кафедрі. Зателефонував доктор наук Микола Миколайович Кравець, і каже: «Завтра у Вас лекція на філологічному факультеті про реформи Петра 1». Так я і потрапила в інститут.
Серед головних етапів, перший, мабуть, коли я почала працювати в інституті, і то була добра школа гарту. Потім потрібно було захищатися, і мене відправили на рік із оплатою без відриву від праці в Інститут історії. Тоді керівником був відомий науковець, політик Юрій Юрійович Кондуфор. Свою дисертацію я писала про соціалістичні змагання, але так тоді було потрібно, без цього рухатись далі не було можливості. А потім в мене виникла любов до Іспанії. Навіть не знаю чому, чи то я начиталась Хемінгуея, зокрема «По кому б’є дзвін», не знаю, але в мене була така окрема папка, куди я почала збирати матеріали про Франко, хоч і розуміла, піднімати цю тему на рівні наукової праці мені просто не дадуть, і з Франко я ніколи докторську не захищу. Але час іде, все змінюється, а любов до Іспанії залишається.
-Ви заснували сучасну вітчизняну наукову школу української іспаністики. Чим може бути історія Іспанії повчальною для сучасної України?
-Франко для мене і досі дуже суперечлива особистість, але однозначно це людина, яка безмежно любила Іспанію, великий патріот, я би навіть сказала націоналіст. Для нього єдність Іспанії була понад усе. Так, після того як країна пережила громадянську війну, був встановлений авторитарний режим, і Франко зробив вибір на користь конституційної монархії. Звернувся до Бурбонів, привіз юного Хуана Карлоса, майбутнього короля, який вчився, зростав в Іспанії, і саме монархія стала саме тим ланцюжком єдності між різними політичними силами після смерті Франка.
Історія Іспанії може бути показовою і для України, але дещо в іншому контексті. Після смерті Франко в країні постало питання переходу від авторитарного режиму до демократичного, парламентського, нехай і монархічного, але конституційного устрою. І от коли постало питання політичної реформи, транзиту від авторитаризму до демократії всі партії, навіть соціалісти і комуністи, які були в підпіллі, підписали «Пакт Монклоа» (Ред.: Pactos de la Moncloa, за назвою резиденції уряду Іспанії в Мадриді). Вони відкинули вузькопартійні інтереси, позначили «червоні лінії», які переступати не можна, і зосередилися на загальнонаціональних питаннях. І всього за п’ять років у 1982 році в Іспанії на загальнонаціональних парламентських виборах перемагають соціалісти. Так швидко в Іспанії завершується період демократичного транзиту. Це взагалі важко було собі уявити, адже принаймні про комуністів під час підписання «Договору Монклоа» говорили, що вони підписали собі смертний вирок.
Тепер, для порівняння, Незалежності України 30 років, і цей період переходу в нас все ще триває. Загальнонаціональна єдність все ще доволі хитка, належного рівня добробуту українського народу так і не має, і це в найбагатшій ресурсами країні Європи. Натомість Франко, як лідер нації, ще за життя заклав підвалини для демократичного переходу Іспанії, країна швидко набрала високі темпи економічного розвитку і сьогодні входить до ТОП-10 провідних країн світу. А ми? Ми виявилися неготовими до Незалежності, яка у 90-х впала на нас з неба, як манна. Ми, словами Самуеля Гантінгтона, «так і залишилися розділеною нацією». Іспанія теж різна за населенням, але вона спромоглася стати єдиною. У нас також є ця потреба, запит суспільства на це є, люди хочуть мудрого, справедливого керівництва державою, але поки маємо те, що маємо.
-Але авторитарний режим, все ж таки важко назвати найкращою формою правління?
-Але і однозначним злом його не можна назвати. Я переконалась у цьому на прикладі Іспанії. Так, доволі довго, 40 років франкізм виводив прямополярне іспанське суспільство зі стану громадянської війни і готував країну до сучасного демократичного етапу, але всі європейські країни важко здобували незалежність, а нам Бог її подарував. Не подарував лише загальнонаціонального лідера, який на нашому шляху нехай і встановив би м’який авторитарний режим на певний період, який би міг консолідувати націю, дати єдину стратегію національного розвитку. Але більшою мірою це залежить все ж таки від нас самих, нам обирати, наскільки це потрібно. І як би там не було, Україна вважаю іде правильним шляхом свого демократичного розвитку і буде великою європейською державою. Шлях у нас непрямий, інколи крок вперед, два – назад, але в цьому є своя, наша історична логіка.
-Сьогодні багато говорять про цивілізаційний вибір. Ми дійсно європейська нація, і маємо відстоювати саме таку свою історичну спадщину чи це більше розмови у галузі публічної політики в обгортці патріотичної пропаганди?
-Витоки нашої історії – це витоки європейської нації, не азійської. Для мене це очевидно, і саме в Європі, переконана, – наш прихисток. Історія, на жаль, наповнена міфами, і міфами небезпечними, на кшталт «братніх народів», у залежності у яких ми були довгий час. Вони не оминули і моєї родини. Під час Другої світової війни моя сестра була на боці УПА, а брата забрали до лав Червоної армії. Потім майже все життя їхні зустрічі були дуже напруженими, лише десь у 80-х роках вони дещо дійшли певного примирення та порозуміння. І такий розділ був повсюдним не лише в нас на Західній Україні, а й по всій країні нас намагалися штучно розділити.
Росія з давних давен формується за імперським принципом, і сьогодні нічого не змінилось. Імперська ментальність і досі не дає їм жити. Кремль не хоче повної незалежності для України, і не лише. Згадайте Придністров’я, Абхазію, Крим, Донбас – вогнища війни і зомбування пропагандою. Росія всіма способами намагається повернути контроль над пострадянським простором.
Ми – географічний центр Європи, найбагатший за природніми ресурсами, але ми – і ласий шматок у геополітичному сенсі для, так би мовити, «сусідів». Важко сказати чого більше в розташуванні України на мапі, плюсів чи мінусів. Думаю, плюсів. Мінус лише у тому, що все ще не вистачає мудрого керівництва країною, яке скористалося б усіма плюсами на користь нації, єдиного українського народу.
-Приклад ДонНУ імені Василя Стуса, переміщеного ЗВО – яскравий взірець патріотизму Сходу України. Ви уродженка Заходу. Такий, я би сказав, приклад жертовного патріотизму донецьких особисто для Вас став несподіванкою, здивуванням або ні?
-Приклад колективу ДонНУ імені Василя Стуса, для мене уродженки Заходу України, – це суміш почуттів, серед яких превалює захоплення. Я думала про себе, чи могла би я здійснити такий самий вчинок? Я не знаю. Повністю зрозуміти це, можливо тільки будучи в тих обставинах, у тому місці, у той час, разом із ними. Але цей вчинок не може не захоплювати.
Донеччани взагалі особливі люди: дуже пасіонарні, відкриті, прямі у стосунках. Вони відрізняються від уродженців Заходу України. Між викладачами та студентами панує певна рівність спілкування, паритетність стосунків, звичайно у поєднанні з повагою. Присутня дискусія, сперечання, відсутні загравання, якщо щось не так – говорять в обличчя. Повторюсь, студенти і викладачі – вихідці з Донеччини, справжні пасіонарії. У них є чому повчитись. І всі ми маємо єднатись. У кожного з нас, незалежно від регіону, народження, у серці Україна!
-Тепер ДонНУ імені Василя Стуса частина і Вашого життя. Ваш Стусівський університет, який він? Чим він став для Вас?
-Мені імпонує активність Стусівського університету. У нас дуже серйозні наукові школи на кафедрі політології та державного управління, зокрема школи докторів політичних наук, професорів Тетяни Нагорняк, Миколи Польового. У наш складний час вони не складають руки, рухають наукові школи Донецького національного університету імені Василя Стуса вперед. Університет розвивається, бачить свої перспективи тут, на Подільській землі, але сьогодні важливо, аби і держава звернула більше уваги до проблем переміщених ЗВО, і передусім людей.
Однак на майбутнє української науки в цілому я дивлюся все ж таки з хвилюванням. Адже навіть фундаментальні науки все ще фінансуються за залишковим принципом. Держава врешті має зрозуміти, що без освіти і науки, як наріжних каменів розвитку, ні суспільного, ні економічного прориву не буде.
Хочу побажати Стусівському гарних студентів, які б чітко розуміли, чого вони йдуть до ЗВО. Радості від студентів, які не дадуть нам спокійно спочивати на лаврах, здоров’я, наснаги до праці, поменше матеріальних турбот і більше радості від життя!
Спілкувався Олексій Літвінов
