Select Page

«Італієць»

«Італієць»

Я вступив на фізичний факультет ДонНУ імені Василя Стуса (в той час Донецький державний університет) в 1971 році. Студенти-фізики жили тоді разом з економістами в гуртожитку на вулиці 50 річчя СССР. Десь у перші тижні вересня 1971 року, коли я готувався в актовій залі до занять, поряд зі мною сидів старшокурсник економічного факультету. Всі до нього зверталися на прізвисько «Італієць». Мене це дуже заінтригувало. Я, на той час, ніколи не бачив живих іноземців.

Я набрався хоробрості і спитав у свого сусіда: «А Ви, справді, «Італієць»?» Він засміявся і каже: «Ні. Це моє прізвисько».

– А чому «Італієць», а не «Француз?», − запитав я.

– Ти знаєш, краще бути італійцем, ніж французом.

– Чому?

– А, я зараз тобі розповім, − сказав мій новий знайомий. І повідав мені походження свого прізвиська.

Взагалі-то його звали Сергій.

«Я закінчив школу в 1967 році із золотою медаллю, − почав Сергій, − і вирішив вступати на економічний факультет, на спеціальність бухгалтерський облік і аудит. Щоб вступити на цю спеціальність, треба було здати аж чотири іспити. Я мав золоту медаль, і якщо я здав би перший іспит із математики «на п’ять», то вже студент. Коли я прийшов на іспит, то з’ясувалося, що таких як я, золотих медалістів, було більше, ніж бюджетних місць. Іспит був складний, але завдяки тому, що до вступу я готувався 2 роки, написав його блискуче – і лише один із золотих медалістів отримав оцінку «п’ять»».

Дізнавшись свою оцінку, я зателефонував мамі на роботу і закричав у трубку: «Мамо, привітай мене! Я – студент!» Мама зраділа і каже: «Ти зразу йди в деканат і бери довідку для поселення в гуртожиток».

Я побіг у деканат за довідкою. Там мені сказали, що якщо я вже студент, то в гуртожиток повинен оселитися через три дні і вийти там на роботи по його благоустрою. Мене це не лякало, бо я вже був студентом.

Через три дні я з’явився в гуртожитку з величезним чемоданом, який ледь ніс, там були всі мої речі. На вході чергова сказала, що мені треба йти до коменданта, Марії Іванівни. До речі, вона і в 1971 році була нашим комендантом. Марія Іванівна була красивою жінкою років 35-38.

– Я знайшов кімнату за надписом «Комендант», − продовжував Сергій, − і тихенько постукав у двері.

– Ввійдіть, − почулося із-за дверей.

Я ввійшов зі своїм чемоданом і сказав: «Я прийшов оселитися». Напроти коменданта сиділи три дорослих чоловіки.

– Що, золота медаль? − запитав старший з них.

– Так, − радісно відповів я і протягнув свою довідку коменданту.

Марія Іванівна прочитала довідку і сказала старшому з чоловіків: «Юрій, ваша спеціальність. Візьмете собі його у свою кімнату?»

Юрій подивився на мене і запитав: «Як звати тебе, студент?»

«Сергійко», − тихенько відповів я.

Тут Марія Іванівна і каже: «Це студенти п’ятого курсу твоєї спеціальності. Для тебе за щастя жити з ними, бо якщо виникнуть проблеми з навчанням, вони допоможуть тобі все вирішити. Викладачі твоєї кафедри їхні друзі. Зрозумів?»

Я зрадів такій вдачі. Це ж треба жити з такими студентами. Юрій ще раз окинув мене з голови до ніг, а росточком я був 1 метр 72 сантиметри і каже: «Добре, Марію Іванівно, Ви мене умовили, беремо!»

– Ну що, пішли селитися, Сергійко, − якось з глузуванням сказав Юрій.

Я взяв свій чемодан і попрямував до дверей.

– Зачекай, − сказав Юрій, – там он у кутку візьми відро, швабру і ганчірку. Ганчірку бери ту, що побільше.

Я поставив чемодан, пішов взяв відро, швабру, ганчірки, і з чемоданом в одній руці і відром, шваброю, ганчіркою в другій, пішов за п’ятикурсниками в нашу кімнату.

Кімната була розташована на другому поверсі. Вздовж стін стояло по два ліжка з кожної сторони, біля ліжок тумбочки, в центрі стіл і шафа біля дверей. Юрій сказав: «Оце твоє ліжко». Це було ліжко одне з найгірших у кімнаті, бо розміщувалося біля самісіньких дверей. Я поклав чемодан на своє ліжко і сів відпочити.

– Сергій, − звернувся до мене Юрій, − ти вмієш мити вікна і підлогу?

– Не знаю, я ніколи цього не робив.

– А хто ж у вас вдома це робить?

– Мама, – відповів я.

– Микола, − звернувся Юрій до другого старшокурсника, − у нас мама є?

– Ні, мами немає, − відповів Микола.

– Сергій, мами нема. Тепер будеш мити вікна і підлогу самостійно. Дивись, у нас все по-чесному. Кожен чергує за чергою, один рік один, наступний рік другий і так по черзі. Цей рік – це твій рік. Тому зараз переодягайся, набирай воду в туалеті, брудну воду теж зливай в туалет і мий вікна. Поприбираєш у кімнаті, а ми підемо купимо їсти і скоро повернемося».

Юрій показав мені, де брати воду, куди зливати, вони пішли, а я залишився один у кімнаті. Мив вікна і підлогу я перший раз у житті. Я більше розвіз бруд, ніж вимив. Десь через дві години повернулися мої співмешканці. Коли Юрій побачив, що я зробив, то сказав: «Сергій, ні так діло не піде, давай ще раз. Хіба твоя мама, так прибирає?»

– Ні, − кажу я.

– Отож, − сказав Сергій.

– Ми підемо погуляємо, а ти, будь ласка, «намарафеть» кімнату.

Я попрацював ще години дві. Вікна і кімната блищали. О сьомій годині повернулися хлопці. Юрій, побачивши кімнату, каже: «О, це друга справа, так тримати, молодець!»

Юрій сказав мені, що в кімнаті треба роботи вологе прибирання кожен день, бо наші вікна виходять на проїзджу частину дороги, машини піднімають пил, а він крізь вікна потрапляє у кімнату. Пил дуже шкодить здоров’ю студента, особливо такого кволого, як я.

Кожен вечір я робив вологе прибирання. Швабра і ганчірка стали моїми друзями. У той час на кожному поверсі гуртожитку були чергові, а у ввечері вони перевіряли стан кімнат.

З першого дня мого поселення в гуртожиток, наша кімната зайняла першу сходинку в списку кращих кімнат нашого поверху, а через тиждень – ми вже були кращою кімнатою гуртожитку. Наша кімната залишалися кращою у гуртожитку протягом усього року.

Юрій радів за мене: «Ну, ти – молодець, Сергій. Як нам з тобою поталанило. Бачиш, як ти зараз прибираєш кімнату, я думаю краще, ніж твоя мама».

Від такої оцінки гордість розпирала мене.

Через три тижні занять, ми пішли отримувати підручники в бібліотеці університету.

– Я, − каже Сергій, − з повними руками книжок десь о другій годині повернувся у гуртожиток. Розкладав книжки на столі і роздивлявся все, що треба вивчити за рік. Біля третьої години з університету повернулися мої співмешканці. Юрій приніс здоровенний пакет.

Я з радістю питаю: Ви теж підручники отримали?

– Ні, − відповів Юрій, − це ми купили макарони. Сьогодні на вечерю будемо готувати макарони.

– Сергій, ти вмієш готувати макарони? − запитав мене Юрій.

– Ні, − кажу я.

– А хто ж у вас вдома готує?

– Мама, − відповів я.

Юрій повертається до Миколи і питає: «Микола, у нас мама є?»

– Ні, нема.

– Сергій, мами нема. Треба вчитися вже готувати собі самостійно. Зрозумів?

– Так, − відповів я.

– Прибирай свої підручники зі столу», − сказав мені Юрій, − розстели газету.

Я розстелив газету і Юрій висипав на стіл із пакету макарони.

Це була здоровенна гора макаронів. Хлопці купили аж 5 кілограмів макаронів. Це були такі товсті макарони з діркою всередині, як трубки для кока-коли.

– Сергій, − знову звернувся до мне Юрій, − ти знаєш, з макаронами є одна проблема… Всередині них є пил і їх треба перед тим як готувати продути. Юрій взяв одну макаронину і легенько дунув – з неї полетіла хмара білого пилу.

Я теж взяв макаронину і дунув сильніше ніж Юрій – з моєї макаронини вилетіла здоровенна біла хмара пилу.

– Ти що робиш? − закричав Юрій, − поважай працю прибиральниць. Хто ж після тебе буде все оце прибирати?

– Так бери відро, сідай на стілець, вклоняйся до відра і легенько видувай пил. Чисті макарони акуратно складай. Зрозумів?

– Так, − відповів я.

– Сергій, ти давай продувай макарони, а ми підемо в гастроном, купимо ковбаси до макаронів і кефіру. Добре?

– Добре, − відповів я.

Я засів продувати макарони. Брав акуратно макаронину, вклонявся над відром, дув і акуратно клав чисту макаронину в стопку. Робота просувалася дуже повільно. Гора макаронів практично не зменшувалася.

Десь через півгодини в нашу кімнату зайшли хлопці з сусідньої кімнати.

– А, де Юрій? − запитали вони.

– Вони пішли в гастроном за ковбасою, − відповів я.

– А, ти що це робиш?

– Та ми сьогодні вирішили готувати макарони, так я їх від пилу продуваю.

– А, молодець! Ну, давай працюй, бо бачимо, що роботи у тебе ще багато.

– Так, − відповів я, − дуже повільно у мене виходить їх продувати».

Хлопці вийшли з кімнати – і тут почалось… Не пройшло й п’яти хвилин, як хтось приходив запитувати: «Де Юрій із Миколою і Володимиром?»

Всі запитували, що оце я роблю, бажали натхнення і ще лякали, що якщо я не встигну до повернення Юрія, то можу і по шиї від нього отримати. Десь через годину моєї роботи, у коридорі почувся регіт. Я визирнув із дверей і побачив купу студентів, що стояли і реготали.

– Що тут у вас трапилось, чого смієтеся? − запитав я.

– Та це хлопці анекдот розповіли.

– А мені розкажете? − запитав я.

– Пізніше. Ти йди продувати макарони, а то Юрій з хлопцями повернеться – і точно ще по шиї отримаєш.

Близько сьомої години вечора повернувся Юрій з хлопцями. Я ледь встиг продути ці кляті макарони до їх повернення.

– Ну що продув? − запитав Юрій.

– Так продув. Ви дуже багато купили макаронів. Я ледь встиг до вашого повернення.

– Це прозапас, − відповів Юрій.

– Ну що, пішли на кухню, − сказав Юрій, − будемо варити макарони.

Юрій показав мені, як треба варити макарони. Ми їх зварили заправили маслом, нарізали ковбаси і сіли вчотирьох за стіл їсти.

– Ну, як макарони, подобаються? − запитав мене Юрій.

– Так, смачні, − відповів я, − але дуже багато часу займає їх продування».

Після цих слів хлопці почали гучно сміятися.

– Що я такого смішного сказав?− запитав я.

Юрій, Микола і Володимир упали на стіл і почали ще голосніше реготати. Я розплакався і вискочив з кімнати.

Я вибіг на вулицю, але було вже темно, тому повернувся у гуртожиток в актову залу, що була на першому поверсі і поклав голову на стіл, щоб ніхто не бачив моїх сліз. Через годину мене в актовій залі знайшов Юрій.

Підійшов, обійняв за плечі і сказав: «Ти на нас не ображайся, ми тебе розіграли. Пішли в кімнату, вже пора лягати спати, а то я тебе цілу годину шукав по під’їздах навкруги».

Я витер сльози і ми пішли спати.

Після продування макаронів мене всі почали називати «макаронником», а згодом я перетворився в «італійця», бо макарони – це традиційно італійська їжа.

Взагалі, Олександре, я дуже вдячний Юрію, Миколі і Володимиру, особливо Юрію. Він був на дев’ять років старше за мене. До Університету він відслужив у армії, встиг одружитися і розвестись, працював на заводі, закінчив робфак. Він був для мене як старший брат. За рік життя з хлопцями в одній кімнаті я пройшов таку життєву школу, яку б у звичайних обставинах не пройшов би й за 10 років. Юрій зробив з мене самостійного чоловіка.

– А чому ти сказав, що краще бути «італійцем» ніж французом? – запитав я.

– Я прийшов в університет «абсолютним домашнім телям». Думаю, якби Юрій розповів мені, що коли у студентів закінчують гроші, і щоб не вмерти з голоду, вони йдуть на річку, ловлять жаб і їдять жаб’ячі лапки, як французи, я б йому повірив. Тому, як на мене, краще я буду італійцем.

Сергій закінчив університет з дипломом з відзнакою. Його направили працювати бухгалтером на велике підприємство, а через два роки він став головним бухгалтером цього підприємства.

Деякий час ми листувалися, а потім я втратив з ним зв’язок.

От такий був перший «іноземець» в моєму житті, якого я зустрів у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса (на той час державному).

Зюбанов Олександр Євгенович,
кандидат фізико-математичних наук,
доцент кафедри загальної фізики і методики викладання фізики,
випускник кафедри теоретичної фізики 1976 року