5 років на Подільській землі: становлення і визначення пріоритетів
З нагоди п’ятиріччя переїзду ДонНУ імені Василя Стуса в місто фонтанів та усміхнених людей редакція «Університетських вістей» продовжує гортати сторінки «Стусівського літопису» на Подільській землі, розповідаючи про події, які спонукали Стусівську родину міцно вкоренитися у вінницькому краї та стати його «трояндовим аозисом».
Сьогодні пропонуємо Вам інтерв’ю з флагманом розвитку і процвітання Стусівського університету, ректором Донецького національного університету імені Василя Стуса, Заслуженим юристом України, доктором юридичних наук, професором Романом Федоровичем Гринюком. Про окупований Донецьк, переламні події, захоплення Університету окупантами, стратегічні рішення, переїзд до Вінниці, збереження атрибутів та традицій Університетської родини, успіхи та досягнення на Подільській землі читайте в нашому інтерв’ю.
– Шановний Романе Федоровичу, розкажіть, будь ласка, як Ви наважилися повести Університетську родину за собою? На скільки складно Вам далося це рішення? Які Ваші думки щодо переїзду Університету у 2014 році?
– З наближенням 5 річниці, коли Донецький національний університет розпочав свою освітню діяльність у місті Вінниця, я багато думаю про той буремний 2014 рік: що саме зафіксувалося у пам’яті; чи правильне рішення прийняли; можливо, були якісь інші варіанти, пов’язані з Університетом; чи був варіант переміщення на територію Донецької області, яка знаходилася під контролем української влади; чому саме Вінниця тощо.
– З якими подіями у Вас асоціюється весна 2014 року?
– Весна 2014 року – це щире бажання проукраїнських громадян відстояти Український Донбас, це – перші мітинги, перші сутички, перші кровопролиття, смерть Дмитра Чернявського… Весна – це той період, коли нам здавалося, що все ще можна було вирішити цю проблему, поборотися. Я хотів би згадати двох людей, які відіграли певну роль у житті Університету, які восени 2014 року, не побоявшись, приїхали до нас. Це були Міністр освіти і науки України (у 2014-2016 рр.) Сергій Миронович Квіт та громадський діяч Святослав Вакарчук.
– Як відбулося захоплення Університету? Якою була Ваша реакція?
– Мабуть, липень відіграв ключову роль у тому, що ми сьогодні маємо. Згадую, 5 липня, Донецьк, коли збройні підрозділи зі Слов’янська увійшли в Донецьк. І саме в липні-серпні почалися перші захоплення збройними формуваннями гуртожитків, автопарку Університету. Саме тоді був здійснений силовий варіант зняття Українського Прапора, який висів на будівлі головного корпусу нашого Університету. На початку вересня 2014 року були фактично захоплені всі навчальні заклади Донецька, через видання наказу ДНР про підпорядкування всіх навчальних закладів владі ДНР.
Ми сподівалися, що ситуація стабілізується, проте війна лише набирала обертів. Потрібно було приймати рішення. Порадившись з колегами, у середині вересня я вирушив до Києва, щоб зустрітися з Сергієм Мироновичем і проговорити цю ситуацію. На той період мова про переміщення ще не йшла. Згадуючи його, хотів би відзначити вагому роль Міністра освіти і науки України на той час Сергія Квіта, який розглянув не тільки мою пропозицію, а й у цілому ініціативної групи студентів і викладачів. Студенти зверталися до різних інстанцій з вимогою вирішити питання подальшого навчання – саме тоді був виданий перший наказ Міністерства про те, що студенти донецьких і луганських навчальних закладів окупованої території мали право перевестися у будь-який ЗВО, разом зі своїм бюджетним місцем. Також ми обговорили питання збереження Українського Донецького національного університету. Саме тоді виникло питання переміщення.
– Чому ДонНУ імені Василя Стуса переїхав саме у Вінницю?
– Коли приймалося рішення про переміщення, ми були перші. Неоднозначна і дуже напружена ситуація була по всій Донецькій області, у Маріуполі і Слов’янську, який тільки-тільки був звільнений від окупантів. Саме тому територія Донецької області не розглядалася у той період. Якщо б це було пізніше, можливо, ми би сьогодні працювали в Маріуполі або у Краматорську.
Було декілька варіантів міст для переїзду. Один з моїх колег, вивчивши історію і сучасність міста Вінниці, запропонував переїхати в це місто: там не було класичного університету, це – комфортне місто для життя та розвитку. Я озвучив цю пропозицію Сергію Мироновичу, і він нас підтримав. Завдяки сприянню Володимира Гройсмана ми зв’язалися з представниками місцевої влади і домовилися про першу та доленосну зустріч.
– Опишіть, будь ласка, процес переїзду Стусівського університету до Вінниці.
– Перший мій приїзд до Вінниці – це зустріч із представниками місцевої влади. Вони запропонували нам декілька варіантів корпусів. Таким чином, ми опинилися на вулиці 600-річчя, проте ця будівля знаходилася у процесі передачі із державної у комунальну власність. Треба було трішки зачекати, але часу було обмаль. Перші приміщення, де ми знаходилися, – будівля Департаменту освіти Вінницької обласної державної адміністрації, – зокрема невеличка кімната одного із заступників і конференц-зала – там був наш штаб.
Ініціативна група, до якої входили студенти і викладачі, проводила онлайн-реєстрацію охочих переїхати до Вінниці. Вона зустрічала перших приїжджих викладачів і співробітників та допомагала шукати їм житло. Перші місця розташування – готель «Південний Буг» і невеличкий ангар на Гніванському шосе поблизу Вінницького національного аграрного університету – такі два місця дислокації. Коли я зрозумів, що зібралася потужна армія викладачів та студентів (більше 50 % від загальної кількості колективу співробітників і студентів (період 2012-2013 рр.)), і починаючи з середини жовтня, ми почали активно готувати будівлю на вул. 600-річчя до проведення навчального процесу.
– Хто допоміг Університету адаптуватися на новому місці, надав житло для студентів?
– Місцева влада допомагала нам у вирішенні питання розташування студентів. Ми звернулися до заступника голови Вінницької ОДА Ігоря Івасюка, який опікувався всіма навчальними закладами Вінниччини. Завдяки його підтримці ми звернулися до керівників навчальних закладів, які у своїх гуртожитках виділили невелику кількість місць для наших студентів.
– Яким чином вдалося зберегти основні атрибути Університету?
– Університет – це юридична особа, яка має певний правовий статус. Є певні атрибути цієї юридичної особи, це, в першу чергу, статут Університету. Коли я збирався до Києва, то розумів, що, мабуть, не повернуся в Донецьк, тому як ректор і юрист усвідомлював, що потрібно взяти з собою статут, адже це основний юридичний документ Університету. Я взяв статут у юридичному відділі, поклав його в дипломат і від тоді він був завжди зі мною. Печатки ми не вивозили, адже розумів, що її можна замовити. Коли на початку жовтня ми почали організовувати розташування Університету, приємною несподіванкою для нас став момент, коли наші колеги, співробітниці на одному із засідань принесли прапор Університету. Ризикуючи життям, вони винесли його з головного корпусу тоді вже окупованого Донецька. Це мотивувало та надихало нас на поновлення діяльності Університету на Вінницькій землі.
– Як змінився Університет за 5 років на Подільській землі?
– 5 років – це період становлення та визначення пріоритетів. Наприкінці 2017 року ми розробили Стратегію розвитку ДонНУ імені Василя Стуса на подальших десять років. Якщо говорити про те, як змінився Університет, то він має певну магію, яка складається з трьох компонентів: по-перше, досвід і традиції (ми відзначили тут на Подільській землі 80-років від Дня створення Університету); по-друге, потужний кадровий склад Університету – колектив однодумців, які не просто люблять Університет, а й є професіоналами, експертами, новаторами своєї справи; по-третє, студенти – талановиті, відповідальні, креативні, які дають певний заряд енергії для всього Університету в цілому. Ця синергія стала потужною основою для позитивних результатів та вдосконалення нашої діяльності.
5 років – це певне загартування колективу: ми навчалися працювати в екстремальних умовах. Але для того, щоб Університет рухався вперед, напередодні серйозних випробувань у зв’язку зі зміною вектору і парадигми розвитку вищої освіти в Україні, нам потрібні нові ресурси. І вони, в першу чергу, не стільки інтелектуальні, скільки матеріальні і фінансові, тому що без достатньої інфраструктури, матеріальної бази, без вирішення елементарних соціальних проблем, на жаль, буде дуже важко рухатися далі. Тому наше завдання і мій борг як керівника Університету, як ректора, за яким поїхав колектив, – зробити все можливе, щоб вирішити ці проблеми.
– Яка найбільша перемога переїзду ДонНУ імені Василя Стуса у Вінницю?
– Ми стали більш інноваційними, більш мобільними, навчилися дуже швидко приймати рішення, не зважати на дрібниці, ставити перед собою серйозні цілі і вирішувати проблеми. Сьогодні можна сказати, що ДонНУ імені Василя Стуса успішно інтегрувався до вінницької громади. Приємно бачити, що в колективі створюються сім’ї, народжуються діти, реалізуються плани. Це об’єднує представників Вінниччини та Донеччини, бо всі ми Українці і працюємо на благо Української землі, яку буде не соромно залишити нашим онукам.
Спілкувалася Олена Топчій
