Виберіть сторінку

«ІМ’Я ЗОБОВ’ЯЗУЄ»

«ІМ’Я ЗОБОВ’ЯЗУЄ»

З нагоди 5-ої річниці переїзду Стусівського університету на Подільську землю  ми взяли інтервю у випускниці ДонНУ імені Василя СтусаМарії Дробот, яка зараз працює у Міністерстві освіти та науки України. Вона відіграла ключову роль у переміщені тоді Донецького національного університету до Вінниці.

 

«ПЕРЕДІ МНОЮ НЕ СТОЯЛО ПИТАННЯ, ЯКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ОБРАТИ»

Коли я вступала до Університету, у мене були великі вагання щодо обрання фаху. Мене цікавили філологія, історія і журналістика. Тому документи подавала на всі три спеціальності й до останнього не знала, що  саме врешті оберу. Однак, переді мною не стояло питання, який університет обрати. Для мене ДонНУ був безальтернативним варіантом, оскільки був топовим українським університетом з чудовою репутацією, потужними школами та поважними фахівцями. Це було і залишається (чому я дуже рада), престижно бути студентом Донецького національного університету.

 

«ЦЕ БУВ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ОКРЕМИЙ СВІТ У ЦЕНТРІ МІСТА»

Який він, ДонНУ, до подій 2014 року та той, що переїхав до Вінниці?

Це був величезний окремий світ у центрі міста.

Але під час переїзду до Вінниці, у важкий момент для всіх: і студентів, і викладачів, і працівників – ми стали однією родиною, допомагали один одному, незважаючи на статуси і ролі. Він став більш камерним. Родинним – це саме те слово, яким його можна описати.

У Вінниці кадровий склад став більш молодим, оскільки студенти, котрі переїхали одразу чи згодом допомагали його відновлювати, влаштовувалися на роботу. Так і я стала не тільки студенткою, а й співробітницею Університету: спочатку працювала у відділі аспірантури та докторантури, а згодом перейшла працювати на свою рідну кафедру «Журналістики».

«МИ МАЄМО ВІДСТОЯТИ НАШ УНІВЕРСИТЕТ»

Цю історію часто згадуємо з друзями, з викладачами, про це нещодавно згадував ректор Роман Гринюк під час інтерв’ю з нагоди 5 річниці роботи Університету у Вінниці.

У серпні я та багато з моїх друзів і однокурсників вимушені були залишити свій дім через війну та шукати порятунку деінде. Так, багато з нас опинились врешті в Києві. Хтось одразу поїхав у столицю, а хтось до цього вже встиг побачити не одне місто. Тоді Уряд дозволив усім студентам ставати «вільними слухачами», тобто відвідувати заняття зі своєї спеціальності у будь-якому закладі вищої освіти. Спершу, ми сподівались очно навчатися в Києві та дистанційно все ж продовжувати навчатися саме у своїх викладачів, у них так багато чому треба було ще навчитись! Але так не сталось. Ми дізнались про озброєне захоплення Університету (тримали зв’язок із нашими викладачами) та чітку позицію наших викладачів – всі ті, ким ми дорожили, сказали, що працювати надалі в такій ситуації не будуть.

Тоді ми з моїми одногрупниками Аліною Буровою та Олексієм Чмирем точно вирішили, що перебуваючи у Києві, ми маємо відстояти наш Університет (я маю на увазі саме людей студентів та працівників) – можливість для роботи в інших університетах для викладачів, а також можливість переведення студентів до інших ЗВО.

За порадою наших викладачів, ми спершу звернулися до Національної спілки журналістів – попросили колег про допомогу. Нам потрібна була інформаційна підтримка, увага до цієї ситуації медіа. Але там ми знайшли ще й іншу допомогу: оформили юридично правильно лист, який ми адресували Прем’єр-міністру України (тоді це був Арсеній Яценюк). Але пройшло декілька днів, а результату не було. Тоді вже ми почали думати, як діяти далі, увесь цей час залишаючись на зв’язку з нашою кафедрою.

Якогось дня ми дізнались, що не одні ми намагаємося врятувати Університет. Ми дізнались про те, що ректор намагається діяти, але на той час теж безрезультатно. Все вийшло, коли ми дізнались про зусилля й ініціативи один одного. Разом із нашою подругою Євгенією Ковальовою (тоді аспіранткою та психологом соціального відділу ДонНУ) за підтримки Романа Гринюка та всіх активних викладачів, які на той момент були у різних  містах,  ми  анонсували  акцію протесту.  Зробити  паблік  у Фейсбуці «Координаційна   група   «Врятуймо   ДонНУ»   та   почали  збирати   людей. Точніше, люди самі телефонували нам і питали: як можна долучитись, де і коли. Це були не тільки донеччани та луганчани, за нас вступилось багато киян, за що ми їм дуже вдячні. Пів гуртожитка, де ми проживали, готували плакати, підтримували та готувались іти разом з нами. Дуже щемно згадувати ті моменти, навіть через 5 років. Та один дзвінок того вечора за день до акції був особливим. Це телефонував Сергій Квіт – Міністр освіти і науки України.

Наступного дня, 24 вересня 2014 року, замість акції протесту ми вже були в його кабінеті та обговорювали нашу спільну справу. Ми були першим Університетом, який ствердно заявив про свою позицію та почав відстоювати своє існування. Тоді вже було прийнято рішення не просто дозволити переведення студентів та працівників до інших вишів. Того дня ми знали, що Університет буде переїздити. Якщо це можна так назвати. Тоді допоміг Володимир Гройсман як голова Верховної Ради. Він допоміг із приміщеннями у Вінниці. Туди поїхав ректор, ми залишились чекати у Києві. І вже десь за тиждень ми самі були у Вінниці. Саме тоді стало зрозуміло, що Університет – це люди, а не стіни.

«ПО ЧЕРЗІ, НАВІТЬ, СИДІЛИ НА СТІЛЬЦЯХ»

Були різні випадки, навіть погрози, але це ми пережили і це нас загартувало. Чи можна назвати перепоною першу локацію Університету – одну невеличку залу міського Департаменту освіти? Ні. Навіть це для нас тоді було щастям та підтримкою. По черзі заряджали комп’ютери, бо не вистачало розеток, по черзі, навіть, сиділи на стільцях. Інтернету не було, тому змушені були  його ловити по всіх кафе неподалік. Грошей тоді не було, але на чай вистачало, аби бути в кафе. Проте всі офіціанти нас знали, знали всі новини Університету, цікавились навіть про кількість новоприбулих майже щодня. Комусь може видатись, що всі ці проблеми були перепонами. Але для нас це було щастям.

Адаптація ж проходила за важкою роботою. Непомітно для нас самих. Ми працювали цілодобово, якби якомога скоріше запустити освітній процес. Таке свято у нас було вже 3 листопада. Але й після того робота була виснажливою ще не один тиждень та не один місяць. Відчутною була підтримка вінницької громади – це додавало сил.

 

«САМЕ В ДОННУ Я НАВЧАЛАСЬ ЙТИ ДО КІНЦЯ»

Наш Університет зберіг свої традиції завдяки тому, що ці традиції не є штучними, а мають дійсно ціннісне підґрунтя, є важливими для всіх нас. Штучні традиції не живуть довго. А ще завдяки людям, які їх плекають та бережуть у своїй душі, діляться ними, як вогником серед ночі, з іншими.

Я вдячна моїм викладачам за все те, чому я змогла у них навчитись. Так, я не працюю журналістом, ким вчили мене бути. Але саме в ДонНУ я навчилась йти до кінця, проявляти ініціативу, бути наполегливою, працювати в команді тощо. Наші викладачі завжди підтримували нас у всьому, допомагали, направляли. Без них ми б не стали такими, якими ми є зараз.

 

Зараз я продовжую бути в системі освіти, працюю у Міністерстві освіти і науки України. Коли я прийняла рішення проходити конкурс на посаду фахівця з питань реформ, першою після батьків мене підтримала завідувачка кафедри Олена Тараненко, а з нею – всі інші наші викладачі. Хто знає, може б у мене нічого не вдалось, якби я не мала тієї підтримки та віри.

«ІМ’Я ЗОБОВ’ЯЗУЄ»

Що означає бути випускницею ДонНУ імені Василя Стуса? – Бути гідною імені свого Університету, з гордістю нести цей статус, бо Ім’я зобов’язує! Це означає відчувати себе вдома, приїжджаючи в гості  рідну в Alma Mater.

 Андрій Дулецький

Приєднуйтеся до нас