«Майбутнє за нами!» – Олександр Шендрик
Про переїзд Університету, труднощі на новому місці та поступове відновлення матеріально-технічної і наукової бази ми поспілкувалися з Олександром Шендриком – в. о. декана новоствореного факультету хімії, біології і біотехнологій Донецького національного університету імені Василя Стуса, доктором хімічних наук, Заслуженим професором ДонНУ імені Василя Стуса, Заслуженим діячем науки і техніки України.
– Олександре Миколайовичу, чим завдячуєте рідній Alma Mater?
– Від студентських років і до сьогодні я фактично є студентом, тобто весь час навчаюсь, навчаюсь, навчаюсь… – і це мені подобається. Інколи і від студентів багато чого дізнаюсь, бо студент – людина, від якої не знаєш чого очікувати і що з нього вийде.
– Які зміни відбулися з Університетом після переїзду до Вінниці?
– Це став зовсім інший Університет. Не в тому розумінні, що ми чимось кардинально змінилися, просто він розділився на декілька колективів: значна частина залишилась у Донецьку, значна частина переїхала сюди, частина просто розійшлася по території держави або взагалі поїхали працювати за кордон. Оскільки Університет – це структура, що має працювати і на науковому полі, і на освітянському, то має бути цільним колектив. Фактично, ми зараз є частинкою того «великого», що було в Донецьку. Звісно, наші потужності і можливості ще далекі від тих, які були саме в Донецьку, але ми невтомно продовжуємо працювати.
– Як Вінниця зустріла «гостей» з Донбасу?
– Ті університети, що були у Вінниці, жили і живуть своїм життям. Ми приїхали начебто тимчасово, на короткий відрізок часу, як усі думали: перебудемо воєнні дії і повернемося. Вийшло зовсім не так. Ми тут вже 5 років. Класичний університет специфічний у тому розумінні, що він вбирає у себе все найкраще з випускників шкіл, бо має здобувати нові знання, а для цього треба мати тут учнів і студентів, які б навчилися тому і далі самі все робили б. А взагалі, Вінниця зустріла нас дуже добре і гостинно. За ці роки весь час кажу: «Дякую!» вінничанам, бо допомогли тоді всім чим могли.
– Хто допомагав у переїзді власне Вам?
– Ми переїздили сюди спонтанно: хто звідкіля, хто коли, тобто не в один момент. На той час вже були деякі колеги у Києві та Львові. «Компактного» виїзду не було. Мені дуже допомогла на момент організації наша заступник декана Олена Ісаївна Хижан. Вона ще влітку 2014 р. виїхала до Києва і одна з перших почала спілкуватися восени з ректором і студентами. Потім вже всі з’їхалися сюди і з 3-го листопада почали свою роботу тут.
– Які втрачені лабораторії вдалось відновити на Подільській землі?
– Тут, на «Кристалі», було голо, пусто. Лабораторії ми тут не відновлювали, а створювали нові, виходячи з того, що змогли знайти. Маю подякувати багатьом людям: і нашим випускникам, і нашим знайомим, і друзям, і бізнесменам, які взагалі до того може нас і не знали. Нам дуже допомогла німецька фірма виробник спектрофотометрів Analitykjena, яка завезла свої власні прилади сюди в якості подарунку.
До нас десь у грудні 2014 р. приїхав американський кореспондент Richard Stone. Після зустрічі, вже у січні 2015 він опублікував дві статті в журналі «Science»: «Exodus from the East» i «Ukraine mourns a lost science jewel». У другій статті він написав, що університети, які виїхали з Донецька, бідують. Зокрема, з розмови зі мною він процитував такі слова: «Тhe losses are catastrophic», «For any chemist, his laboratory is his life». Їх прочитали – і одразу відгукнулись дуже багато людей. Почали допомагати нам у нашій складній ситуації, бо з одного боку війна – треба гроші державі, а з другого – виїхали університети, які не мали змоги нічого з собою взяти. Дуже вдячний цій нагоді і цьому кореспонденту, бо інформація вмить «розлетілася» по світу.
На кінець 2015 – початок 2016 року ми відновили лабораторії. Вони поділяються на два типи: навчальні і наукові, де працюють магістранти, аспіранти, викладачі і ведуть експериментальні дослідження. Звісно, вони потребують більш ґрунтовного обладнання. Майже всі наукові школи хімічного напряму виїхали з Донецька сюди зі своїми професорами. На сьогоднішній день ми маємо все необхідне і вже публікуємося з результатами, що ми отримали у Вінниці. Якщо науковець природничого напряму працює і не публікує свої праці назагал у «Scopus» – про неї нічого не знають у світі.
– Зміни торкнулись і наукових шкіл?
– Що важливо, для хіміка: в нього дослідження мають йти в лабораторії кожного дня. Тобто, для досягнення результативності потрібно кожного дня заходити у лабораторію, вдягати халати і отримували результати Та робота має бути весь час злагодженою, має бути колектив, що співпрацює. І коли якась ланка випадає, то процеси трішки пригальмовуються і, звичайно, потрібен певний час на формування нового колективу з магістрантів, аспірантів, науковців.
Наразі ми щось та й відновили, не скажу, що цілком усе. Наприклад, у Донецьку Університет був органічною складовою потужного наукового центру Національної академії наук України. А це: інститут хімії, інститут фізики, у біологів був ботанічний сад, математики мали інститут прикладної математики. То був потужний конгломерат. Зараз їх поряд з нами немає, і з цього боку ми відчуваємо себе некомфортно. Є загроза втрати інтелектуального наукового прошарку Донбасу. Нині той конгломерат роз’їхався по усій Україні. З тими ж, хто залишився у Донецьку, все більше розходимось ментально.
– Цьогоріч, на базі трьох факультетів, створили факультет «Хімії, біології і біотехнологій». Який є потенціал у нього і чому, на Вашу думку, до природничих наук не додали фізику?
– Це сьогодні на часі, і не лише в нас. Дійсно, таких факультетів як хімії біології і біотехнологій багато в європейських університетах, бо то є стик наук, і якраз там з’являються нові ідеї та результати. Впевнений, у нас тут все теж буде вдаватись. Щодо фізики, то зараз сучасні школярі не «дружать» з цією наукою. На пальцях можна перерахувати університети, де є нормальний потік фізиків.
Коли я навчався, то тих, хто цікавився фізикою, математикою, хімією було не так вже й мало в школі та університетах. Були високі конкурси серед абітурієнтів, 10-20 осіб на місце. На біохімію, біофізику, радіофізику, прикладну математику – ще більше. Проблема виникла десь у 80-90-их роках минулого століття: Європа почала «гудіти», що відсутні абітурієнти, які хотіли би та могли би навчатись за природничими та інженерними спеціальностями. Американці почали казати, що є проблема. Що стало причиною цієї тенденції? Чи то бажання людей жити простіше, чи то вільніше? Математика, фізика вимагають більше часу, а коли людина молода – їй хочеться проводити свій час по-іншому. Треба мотиваційний період, років до 15. Високопрофесійних інженерів, науковців, техніків серед молоді сьогодні вже практично не знайдеш. Попит на них, особливо в Україні, є колосальним і швидко зростаючим.
– Олександре Миколайовичу, що Ви хотіли б побажати нашій Університетській родині?
– Студенти, незалежно від обставин, мають бути щасливими у цьому житті! Поки ти молодий – маєш посміхатись та радіти життю.
Щодо Університету, сподіваюсь, що він як був серед лідерів, так і залишиться. Зараз усім важко: працюємо з дефіцитами і ясно, що у «столичних» менше проблем, у нас їх більше, але, що таке Університет ми точно розуміємо. Університет – це взагалі святе! Думаю, майбутнє за нами, адже наші студенти дуже переймаються Університетом і неймовірно ним пишаються.
Спілкувалася Дарія Нишпорська
