Виберіть сторінку

Університет з незламною долею

Університет з незламною долею

Гортаючи сторінки Стусівського літопису на Подільській землі, редакція «Університетських вістей» знайомить вас із непересічними історіями переїзду, складними долями, розповідає про велику силу духу та незламність борців за честь і славу нашої Alma Mater.

Своїми спогадами та чіткою позицією поділилася з нами перший проректор ДонНУ імені Василя Стуса, доктор політичних наук, професор Тетяна Нагорняк. Її історія, як символ незламності духу та нескореності, відчайдушної боротьби жінки за краще майбутнє, справді вражає.

– У березні 2014 донеччани вперше вийшли на проукраїнські мітинги. До літа ситуація все більше нагніталася, зростала напруга. Тетяно Леонтіївно, коли Ви зрозуміли, що Університет потребує переїзду з Донецька?

Ще навесні, коли бойовики зайшли в місто, а по всіх центральних ретрансляторах лунала «Вставай страна огромная, вставай на смертный бой», було відчуття, що це вже не фільм, що треба якнайшвидше закінчувати навчальний процес, значно раніше, ніж завжди… Майже всі жили в Університеті: вирував навчальний процес, активно складалися заліки та державні іспити. Це було зумовлено тим, що ми не могли гарантувати безпеку ані викладачам, ані студентам. Тому вже навесні було зрозуміло, що проукраїнські мітинги нас об’єднали, проте стати на заваді важкої зброї, що зайшла в Донецьк і щоранку їздила по місту, ідеями патріотизму та активною громадянською позицією було вже неможливо.

– Місто окупували бойовики. На початку вересня 2014 року усі навчальні заклади Донецька були фактично захоплені незаконними збройними угрупуваннями так званої ДНР. Тетяно Леонтіївно, розкажіть, будь ласка, про доленосну нараду 2014 року. Яке значення для Вас особисто вона мала? Яку позицію Ви зайняли?

Вона відбулася 16 вересня, у день захоплення інфраструктури Університету. 15 вересня нас попередили, що Університет буде завтра захоплено. Пригадую, як у вечері 15 вересня ми зібралися у Романа Федоровича. Не хотілося вірити, що війна прийде в освіту з російськими стандартами, з озброєними людьми, що захоплення буде не тільки інфраструктури, а й інтелектуального капіталу відповідно. 16 вересня 2014 року нас «запросили» в конференц-залу, поставили озброєних людей по периметру зали і представили свого псевдоректора. Він працював зі мною на одній кафедрі, але на час його представлення вже 2 роки як був звільнений, з ним кафедра не продовжила контракт доцента через його професійну та моральну невідповідність. Ця ситуація виглядала як відверта насмішка над людьми, тому що прийшов представник МГБ (так званого Міністерства державної безпеки), який іменував себе новим міністром освіти і науки ДНР, та представив цю особу. Ми з колегами намагалися поставити йому питання з приводу того, що це за фарс. Після чого мені було сказано, що це останнє питання, яке я поставила у своєму житті, і повернувшись до свого кабінету, я побачила 4-ох своїх колишніх студентів і випускників інших спеціальностей Університету разом з озброєними людьми, які очікували на мене з метою арешту.

– Мабуть, виїзд з Донецька був непростим випробуванням для Вас. Наскільки складним був переїзд особисто для Вас?

Переїзди не можуть бути легкими, якщо вони вимушені. Усвідомлювати те, що ти не зможеш повернутися у свою домівку, – дуже важко. І я прекрасно це розуміла: прощалася зі своїм будинком, який ми родиною 8 років будували своїми руками. Я мала певні попередження і розуміла, що мене звинувачували в антиконституційній поведінці (в умовах конституції так званої ДНР). Тому в мене було всього декілька годин для того, щоб покинути місто. Ми виїжджали разом з Оленою Тараненко. Вона теж має свою нелегку історію. Підставою для всіх цих трагедій було просто відчуття своєї приналежності до України, до українського, долі українського народу. Причому, я сказала б, що це якось дуже спонтанно виявилося, тому що була собі країна, а в один день, коли бойовики прийшли і чомусь вирішили, що вони можуть захищати російськомовне населення, і ця територія в їхньому розпорядженні, і вона має стати територією «русского мира», стало тією умовою, за якої ми зрозуміли, що це не просто країна – це рідна земля, що потребує захисту. Я розуміла, що не зможу повернутися на малу Батьківщину, проте там залишалася моя мама. Вона вже була лежача на той час. Я вірила, що зможу її забрати. На жаль, так не сталося, вона пішла з життя там, але завдяки моєму чоловіку похована у Вінниці, тому переїзд був дуже важким…

– Які були Ваші перші кроки на Вінницькій землі?

Я не вірю у випадковість. Переїзд у Вінницю як для Донецького національного університету, так і для моєї родини – це воля Бога. Так сталось, що мій батько родом з Вінниці, і мене тут хрестили, але за своє життя, до переїзду, я була у цьому місті лише один єдиний раз, саме тоді, коли хрестили у півтора рочки. Навчаючись у Києві, мій батько отримав перше направлення на роботу – в Донбас. Потреби повернення у Вінницю не виникало. У Вінниці жила моя бабуся – мама мого батька, його рідні брати і сестри. Із смертю бабусі зв’язки якось втратились. Думаю, становлення Донецького національного університету на Подільській землі як Університету з незламною долею, де народився наш випускник Василь Стус, прагнення колективу набути імені Василя Стуса, популяризувати творчість Василя Семеновича для того регіону, де він народився – це наша соціальна місія. Щодо моїх особистих переконань, я мала повернутися на землю, де народився мій батько і віднайти родичів, познайомитися з селом Янів, де народився мій батько, дізнатися, що таке Калинівка, і чому майже через 2,5 роки перебування у цьому місті люди, зокрема мої родичі, вперше дізналися, що таке вибухи і самоорганізація простого населення. Це було несинхронно, але я могла бачити як Вінниця, так само як і Донецьк у свій час, могла самоорганізуватися для того, щоб вивезти людей на більш безпечні території. Думаю, це – посил Божий: довести своїми вчинками, що Донбас і Вінниця – це Україна. І що Бог у кожному, і що Він – Любов!

– Чим особливі для Вас міста Вінниця і Донецьк? Що їх об’єднує?

Донецький характер і вінницька поміркованість – це запорука успіху Донецького національного університету імені Василя Стуса, який у вінницькому краї об’єднав українців. Вінниця менша в порівняні з містом-мільйонником, але для мене дуже цінним є той факт, що тут зміцнюються родинні цінності. Перше враження від Вінниці – осінь красива, десь далеко (географічно) йде війна, душа спустошена, а на вулицях багато вагітних жінок, які везуть перед собою візки з малятками – це означає, що тут люди хочуть народжувати дітей, хочуть, щоб діти тут ставали дорослими, хочуть тут старіти. Це свідчить про те, що статус європейського, комфортного і екологічного міста не просто так заявлений у рейтингах. Щодо Донецька – він може задати темп людині, місту, державі, світу! Продемонструвати, що тільки ти твориш свою долю, що твій темп результує  твоїми успіхами, успіхами твоїх дітей, бо місто-мільйонник – це перманентний і великий обіг капіталів, не тільки фінансових, а й інтелектуальних, культурних, символічних. Тобто люди зранку не такі повільні, і відповідно їхні успіхи  більш переконливі. Співпраця нашого Університету з місцевою владою, підприємствами України, вінницькою громадою доводить, що ми тут разом можемо відтворювати нову еліту України.

– Як змінився Донецький національний університет імені Василя Стуса за 5 років?

Перші два роки – часи суцільного ентузіазму. Я переконана в тому, що переїзд і відновлення функціонування Університету на Подільській землі – це громадянський подвиг усього колективу, і в першу чергу, студентів, які зробили можливим Університет, надали нам робочі місця і започаткували підґрунтя довіри до Університету від вступників 17 областей, яких ми прийняли до студентських лав сьогодні. Наш колектив постійно оновлюється. Ближче до 2016 року ми зрозуміли, що державної цільової програми підтримки не буде – це було ще одним випробуванням, і його ми теж здолали. Ті, хто займаються моделюванням соціальних процесів, знають, що третій рік – це завжди випробування фінансовою і адміністративною кризою та випробування командності колективу. Переїхавши сюди 5 жовтня 2014 року, десь на кінець 2016 року – початок 2017 року ми почали втрачати перші кадри. Люди не дочекалися державної підтримки, вирішення соціальних та побутових проблем  – шукали краще місце роботи. Я абсолютно їх не засуджую, тому що дуже важко сплачувати високу оренду за житло, працювати в умовах, до яких ти не звик. На перших етапах ти ще віриш у те, що  потрібен Університету і державі, пізніше ентузіазм поступово зводиться нанівець. Держава є соціально-відповідальним інститутом, яка має забезпечувати робочими місцями і захищати вимушено переміщених осіб, тому що це не наше бажання – бігти за 750 км, щоб працювати на українській землі, це – наслідки державної політики, що не змогла захистити цілісність своїх кордонів, втративши контроль і віддавши ворогу Крим і Донбас. Кожна заява про звільнення, особливо наприкінці серпня, це – біль і сором. Проте Університет втрачає кадри і знову оновлюється. Війна вибила нас зі стану комфорту, але кожен з нас набув нового досвіду, унікальних практик та компетентностей у сфері кризового менеджменту.

– Що хотіли б побажати Стусівському університету?

Хочу побажати Донецькому національному університету імені Василя Стуса зберегти і примножити людський, інтелектуальний, кадровий потенціал, розширити кадрове ядро, постійно працювати над саморозвитком кожного «стусівця», змінювати зовнішнє середовище, бути центром освіти, науки та інновацій України.

Олена Топчій

Приєднуйтеся до нас