Персони камуфляжного періоду

Факультет філології, психології та іноземних мов продовжує роботу в межах студентських проєктів «Українській літературі бути» (автор Анастасія Романенко), «Книги про війну в Україні» (автор Луїза Костюк), «Перо для України» (автор Іоанна Риндюк). Щиро радіємо, що нас долучилися здобувачі інших факультетів ДонНУ імені Василя Стуса.

Назву сьогоднішньої рубрики запропонувала Анна Літковець, здобувачка 3 курсу факультету хімії, біології і біотехнологій. Дійсно, у цій назві закладена цілісна картина нашого життя. Сьогодні всі ми переживаємо той трагічний час, коли військовий камуфляж входить в наш побут в образі героїв-захисників Вітчизни, повітряних тривог і душевних переживань. Їхні грані та відтінки можна передати у художньому слові.

Форма та жанрова палітра  поданих матеріалів різна, проте чітко передає духовний світ авторів, які прагнуть підтримати оточуючих через допис у соціальні мережі (Яна Вакалюк), міркують про значення української мови (Євгеній Федоренко), діляться своїми читацькими враженнями та міркують про літературу як засіб терапії художнім словом (Анна Літковець, Анастасія Романенко), або ж самі поринають у мистецькі експерименти, як Анастасія Соловйова.

Ніна Урсані, доцент кафедри української мови, теорії та історії української і світової літератури

Навчаємося та згуртовуємося

Останні три роки – час викликів для здобувачів освіти в Україні. Спочатку – пандемія коронавірусу, зараз – повномасштабна війна. Це все суттєво обмежило можливість молоді фізично відвідувати університети й тим самим підштовхнуло освітян до пошуку нових форматів навчання.

І коли ще під час пандемії COVID-19 основним завданням було обмежити фізичні контакти, щоби мінімізувати розповсюдження вірусу, то в умовах війни стоїть завдання зробити освітній процес безпечним, не втративши якості.

Тому від початку повномасштабного вторгнення росії наша освіта зазнала багатьох трансформацій. Студенти навчаються у перервах між повітряними тривогами та стресують у бомбосховищах.

За собою ж помітила, що у зв’язку з війною та стресом, я почала гірше зосереджуватися, а отже, моя здатність засвоювати навчальну інформацію зменшилася. Проте з поганим дається і хороше: ми, студенти, дуже згуртувалися, стали більше підтримувати одне одного, не даємо занепасти духом і звичайно допомагаємо з навчанням. Завдяки такій молоді, викладачам і близьким людям ми всі тримаємося й надалі!

Яна Вакалюк, здобувачка 3 курсу СО «Бакалавр» ОП «Українська  мова та література»

Мовний карантин або 30-річний параліч нації

Ніщо не є найбільш актуальним, ніж війна. Напад росії на Батьківщину, що вже понад рік потерпає від ракетних обстрілів, неспинних наступів із боку окупанта та тотальної еміграції. Ця божевільня триває і торкається безпосереднього кожного, прямо чи опосередковано, хоче він того чи ні. І тому варто розуміти відповідальність, власну насамперед, за все, що було, є і буде! Не варто вважати війну витоком чогось невідворотного, фатуму або ж злого жарту. Передусім ми повинні замислитися і зрозуміти, у чому тут наша «лепта»? А вона є! І це – російська мова, яку так лагідно плекали ми впродовж років. Я і сам не приховую: до 24 лютого моя родина була російськомовною, проте  вже той самий лютневий ранок був тепер саме «ранком»,  а не «утром». Після того, як перші ракети  вибухнули під нашими оселями, мені просто якось неприємно було продовжувати користуватися говіркою, якою орки перемовлялися на своїх ворожих позиціях! Шкода – цього не усвідомили інші.

Україна здобула незалежність 24 серпня 1991 року. Давно, чи не правда? Понад 30 років – чи не мало, для того, щоб повністю викоренити кацапську, а в усі структури ввести в обіг рідну. Щоб молодь користувалася українським «най тебе качка копне», а не згадуючи чиюсь «мать». Щоб у школах вітались не «Здаствуйтє», а «Добрий ранок», і діти бігли не у «столовку», а в «їдальню». Однак російська продовжувала паразитувати в нашому суспільстві, отруюючи націю поняттями про братські народи та «вєчную» дружбу з маразматиком. Це  справжня хвороба! Яка породила повною мірою сьогоднішню ситуацію. Дала прогалини у залізобетонному статусі незалежної держави, половина населення якої, як виявилось, хворіє любов’ю до «руского». Нема єдності – іде крах!

Тому українців потрібно посадити на карантин, як от у лікарнях! Звісно, ми не можемо стати цілковито шовіністами та сповідувати велич власного народу. Бо світ прекрасний, і ми, як нові та сучасні, мультипорлярні  маємо бути відкриті до пізнання інших культур. Проте на російську – обов’язково накласти вето. Хоча б на тих 30 років, які подібно до Кусунокі з новели «Три дні щастя» просто розпродали  за…. хай не 10 000 єн…, але у гривнях це близько 2 700.  Це надто дешево за дані нам роки волі, щоб ми змогли отямитися і стати на шлях розвитку. Натомість «здали»  тридцятку за безцінь! І ось, що маємо: розбомблені квартири та сотні нових могил під державними стягами.

Нація потребує оздоровлення! Тому ми маємо геть відкинути російське мистецтво, російську літературу, російську музику! І звісно – у власних родинах, звідки твориться вся країна. Пам’ятайте, від того чи ви скажете рідним, прокидаючись: «Доброє утро» чи «Добрий ранок», – буде зрозуміло, чи справді день та й все подальше майбуття буде-таки добрим!

Євгеній Федоренко, здобувач 3 курсу факультету інформаційних і прикладних технологій

Якщо важко, читаємо Сергія Жадана

 Ще з дитинства захоплювалась природою та медициною, тому й обрала фах біолога. Окрім цього, я займаюся волонтерською діяльністю:  маю власний притулок тварин, допомагаю постраждалим братам нашим меншим.  Особливо потреба в допомозі зросла з початком війни.  Діяльність зооволонтерки зараз має провідну роль у моєму житті. Також пишу та малюю, зокрема на теми війни.

У війну читаю менше книг, але змістовніше.  Точніше фіксуюся на конкретних типах, а деякі безжально відкидаю, як картон. Вони стали безглуздими на випаленому тлі нашої буденщини. А деякі, навпаки, набули неоціненного значення, щоб знати про них та розуміти. Хочу поділитися враженням.

Пригадую останній прочитаний «Інтернат» Сергія Жадана. Там така ж війна, вибухи на світанку, розбиті панельні квартали, солдати з червоними запаленими очима і сам герой – молодий вчитель Пашка, який живе разом із цим всім, як і ми. Проте, коли я спостерігаю за його реакціями, то по-іншому починаю ставитися до сучасності. Постійний моніторинг інших навчає мислити розумом. Він не те що б байдужий, радше інертний, не кидається у чорне чи біле, а просто-таки іде виконати поставлену мету. Не приплітає своєї ненависті до випадкових, які невідомо на чиєму боці. Він все одно, що рівномірно промацує ґрунт, і якщо не крига – то йде, якщо лід тонкий – обирає просто інший шлях. Бо війна – то сила непоборна. І тут головне визначитися, ким ти хочеш бути. А завдання читача – спостерігати його шлях, шлях, яким торує Пашка, який своєю поведінкою на пальцях буквально пояснює дуже серйозні ситуації. Вивертає кожуха, якщо архаїчно висловлюватися, аби ти, ніби на практиці, навчився справлятися з певними збігами обставин. Саме для цього такі персони у літературі. Живі та людські. Це підручник, чесно кажучи, життєвий. Герої – дуже тілесні. Саме тому рекомендую читати такі книги. Це хороший спосіб людині не виходити із себе у кризи, а бути собою і продовжувати будувати.

Якщо важко – аналізуй мистецтво або твори. Третього не дано.

І кількома словами для того, щоб замислилися. А як щодо мистецтва у війну? Так, є деградація. Але коли ти оговтуєшся, стаєш на щабель вище від свого страху, то навпаки починаєш продукувати набагато більше. Бо середовище кричить, волає. Ти не можеш оглухнути до цього шуму, і він кричить твоїми вустами до Всесвіту. Ми бачимо стільки випадків, коли після війн народжувалися легендарні романи, вічні пісні та незабутні полотна. І так має бути. Нам це дає життя, бо коли є мистецтво – значить ще залишається та людськість, заради якої ще варто жити і не опускатися у відчай.

Мистецтво – сила нашого торжества над темрявою.

Читайте або творіть, якщо Ваша свідомість встигла закипіти після чергового перегляду ТГ-каналів.

Анна Літковець, здобувачка 3 курсу факультету хімії, біології і біотехнологій

Пориньте в «Містичну річку» Денніса Лігейна

«Ми глибоко ховаємо наші гріхи, ми відмиваємось від них дочиста…» Ця фраза, наче голка з ниткою, пронизує полотно видатного твору одного з найпопулярніших майстрів детективного жанру в американській літературі Денніса Лігейна під назвою «Містична річка». Сюжет розгортається довкола трьох друзів – Джиммі, Шона та Дейва – останній з яких у дитинстві пережив викрадення та насилля. Безумовно, це кинуло темну тінь на стосунки між хлопцями та відобразилося на їхньому майбутньому: формування жахливої травми в Дейва і виникнення почуття провини в його друзів, котрі не зуміли допомогти йому. З плином років у Джиммі з’явилася дочка, яка зрештою була жорстоко, холоднокровно, по-звіриному вбита.

Постає питання: невже проросли страшні плоди, посіяні в минулому? За жанром книга належить до трилера, однак, я радше б назвала це психологічним романом із нотами трилеру. Вбивства, обмани та інші складники цієї історії створюють атмосферу, у якій головні герої, так би мовити, «варяться», змушуючи їх виплескувати свої емоції та вивільняти істинне нутро. Діалоги виписані так майстерно, що створюється враження, наче письменник ходив за реальними людьми та занотовував їхні «живі» розмови, наповнені спектром почуттів.

З перших же сторінок ви пірнаєте у сюжет, наче в океан, аби дослідити його, дістатися самісінького дна та віднайти глибоко заховані таємниці, лише час від часу випливаючи на поверхню, щоб наповнити ваш мозок киснем. Ось як для мене відчувалося прочитання «Містичної річки» Денніса Лігейна. Що таке дружба, як дитяча травма впливає на життя, та на що ми готові піти заради близьких? Пориньте у глибоку «Містичну річку» Денніса Лігейна та відкрийте для себе сутність людського існування.

Анастасія Романенко, здобувачка 3 курсу факультету філології, психології та іноземних мов

Остання битва

Новела

Розділ 1

Капітан Джон Гаррісон сидів у своєму наметі, вдивляючись у карти та звіти. Він був лідером невеликого підрозділу солдатів, дислокованих у скельних горах Афганістану. Завдання було простим: захистити сусіднє село від нападів талібів і допомогти місцевій владі закріпитися в регіоні. Але все пішло не так, як планувалося. Таліби стали сміливішими, нападаючи частіше та з більшою силою. Гаррісон знав, що повномасштабний напад на село був лише питанням часу. Він зібрав своїх людей на інструктаж. Це була різноманітна група з солдатами з різних країн і походження. Але всі вони були навчені працювати разом, боротися як команда. Гаррісон розповів їм те, що знав: таліби збиралися на пагорбах, готуючись до нападу. Вони мали більше людей, більше зброї та досвіду в цій місцевості. Але вони не були непереможними.

– У нас є робота, – сказав Гаррісон твердим голосом. «Ми захистимо це село, чого б це не знадобилося. Ми втримаємо цю землю, навіть якщо це буде останнє, що ми робимо».

Розділ 2

Наступного ранку таліби атакували. Вони йшли з усіх боків, стріляли з мінометів і РПГ, запускаючи хвилю за хвилею терористів-смертників. У селі був хаос, мирні жителі тікали в усіх напрямках. Але солдати підрозділу Гаррісона встояли. Вони відбивалися всіма силами, застосовуючи кулемети, гранатомети, щоб дати відсіч ворогу. Бій точився годинами. Солдати переважали чисельністю та озброєнням, але вони відмовилися здаватися. Вони боролися мужньо і рішуче, знаючи, що від їхніх дій залежить доля села. Гаррісон переходив з позиції на позицію, підбадьорюючи своїх людей і викликаючи підтримку з повітря. Він знав, що вони не зможуть протриматися вічно, але відмовився здаватися.

Розділ 3

Коли сонце почало сідати, таліби почали останній наступ. Вони прийшли з усім, що мали, розливаючись по пагорбах, як повінь. Солдати підрозділу Гаррісона відбивалися з новою лютістю, знаючи, що це їхня остання стійка.

Бій був напруженим і хаотичним, з вибухами та стріляниною, що наповнювала повітря. Гаррісон бачив, як його люди падали один за одним, але не втрачав надії. Він продовжував боротися, його рішучість була непохитною.

Нарешті, коли останні сонячні промені згасли, Талібан почав хитатися. Їх кількість зменшувалася, а атаки слабшали. Гаррісон побачив свій шанс і наказав завершити атаку. Бійці його підрозділу йшли за ним, щосили бігли вперед. Вони билися вручну з бійцями Талібану, що залишилися, знищуючи їх одного за одним. Зрештою, солдати загону Гаррісона вийшли переможцями. Вони встояли, захистили село, перемогли ворога. Але перемога дісталася дорогою ціною. Багато солдатів полягли в бою, залишивши сім’ї та близьких.

Гаррісон стояв на полі бою, оглядаючи пошкодження. Він відчував глибокий смуток і втрату, але водночас і люте почуття гордості. Його люди воювали з честю, і він знав, що їх пам’ятатимуть як героїв.

Епілог

Роки потому Гаррісон озиратиметься на той день із сумішшю емоцій. Він пам’ятає страх і хаос, а також хоробрість і жертовність. Він пам’ятає солдатів, яких вів, і тих, хто впав.

Але він також пам’ятає село, яке вони захищали. Він бачив, як діти граються на вулицях, як сім’ї займаються повсякденним життям. І він би знав, що хоч у чомусь змінився.

Анастасія Соловйова, здобувачка 3 курсу факультету інформаційних і прикладних технологій